Публій Вергілій Марон Енеїда (Книга перша, з книг другої та п’ятої) — C. 4

Розміщено Шкільні твори в 6 мая 2014





Перед дверима богині, під дахом високого храму,

Сіла на троні вона, в оружному колі вояцькім.

Суд вирікала, закони заводила і поміж людьми

То постановою, то жеребком розкладала роботи.

Тут несподівано бачить Еней, як у збігові люду

Мужній Клоант, і Сергест, і Антей до святині надходять

З іншими тевкрами, що налітнa на просторищах моря

Буря схопила і в сторони їх розімчала далекі.

Вражений дивом, спинився. Від радості та небезпеки

Розхвилювався Ахат. I бажанням горять потиснyти

Дружню правицю, і тяжко турбуються дальшою миттю,

Затамувавши чуття, із туманної стежать обслони,

Доля яка перестріла мандрівників, де залишились

Їх кораблі, і для чого сюди прибувають? Бо ж тлумом

Сходяться від кораблів і храм виповняють благанням.

Ледве зайшли під склепіння, і дано їм слово держати.

Іліоней, найстаріший з усіх, починає лагідно:

“Ти, о царице, що з ласки Юпітера тут осадила

Царство і люд непокірний єднаєш собі правотою!

Ми - переможені тройці, всіма наблукавшись морями,

Молим тебе: не давай наших суден на здобич огневі!

Зглянься над людом побожним, спізнай наше горе смертельне.

Ми не пустошити землю лібійську сюди заблукали

І не збираємось чорним грабунком човни навантажить:

Ні, в переможених серце від тих зазіханнів далеке.

Є сторона - Гесперійською греки її прозивають,-

Давня країна, прославлена військом та грунтом родючим,

Люд енотрійський її оселив - та нові покоління

Стали, на ймення свого ватажка, італійцями зватись.

Ось ми куди прямували.

Та несподівано бурю здійняв Оріон дощовитий

І, на обмілини нас ошалілим Австром погнавши,

Сіллю морською здолав нас, на скелі погнав непрохожі;

Тільки частина плавців до вашого грунту прибилась.

Але ж… який у вас люд? I яка сторона припускає

Звичай подібний? Гостинність чужа узбережжям тутешнім.

Зброя дзвенить, не дає і на край суходолу ступити.

Хай ви людей і смертельну їх міць держите у погорді -

Не зневажайте богів, на чесноту і гріх пам’ятливих.

Був у нас цар і державця Еней, що ніхто й не зрівнявся

З ним справедливістю, збройною міццю та духом побожним.

Якщо роковано нині йому врятуватись і п’є він

Подих наземного світу і з тінями ще не блукає,-

То не опасуйся: не пошкодуєш, що ти учинила

Послугу нам перед іншими. Є у Сіцілії царство,

Зброя, міста і владика Ацест од троянської крові.

Тільки дозволь кораблі до берега нам привернути,

Дерева взяти у лісі та весел собі настругати -

I як нам дано царя і братерства свого дочекатись,

Радісно ми попливем до Італії, в землю латинську.

Як же, володарю тевкрів, тобі не судився рятунок,

I простелились нурта над тобою, і згинув Іул наш,-

Ми подамося назад, до Сіканського моря, до селищ,

Звідки до вас прибули - до вождя і зичливця Ацеста”.

Іліоней закінчив, і гомоном спільним озвались

Всі дарданіди.



Злегка чолом поникаючи, коротко мовить Дідона:

“Тевкри, одкиньте турботу і страху в серцях не тримайте.

Труднощі наші і царства несталість мені накидають

Заходи ті негостинні, те чуйне границь пильнування.

Хто ж товариства енейців і хто Іліона не знає

Мужніх бойців? I облоги з нечувано лютим пожаром?

Бо ж не до краю серця здебелілі у грудях пунійських,

I не занадто од нас одвертається сонце живуще!

Чи до Гесперії рушите ви, на Сатурнові ниви,

Чи до Ацеста-вождя, до Ерікса гір пожаданих,-

Вас я пущу безборонно і видам усе до потреби,

А побажаєте в царстві цьому залишитись зо мною,-

Місто, що нині будується, ваше. Виходьте на берег!

Трой чи тірієць - ніякої в мене одміни не буде.

О, коли б сам з цим же вітром південним сюди нагодився

Ваш оборонець Еней! По всьому узбережжю пошлю я

Вірних гінців і найдальші границі звелю обшукати -

Чей же блукає де-небудь в лісах чи по селищах людських?”

До глибини розворушені словом, Ахат і побожний

Батько Еней поривались давно уже млу розірвати;

Тут, до Енея звернувшись, хоробрий Ахат обізвався:

“Сину богині, яка в твоїм серці зринає ухвала?

Бачиш, ніщо не пропало, і братчики всі повернулись,

Тільки й нема одного, що на oчах у нас поглинуло

Море розбурхане. Сталось - як мати тобі ворожила!”

Ледве промовив, як оболок темний, розлитий довкола,

Раптом прорвався і в чистому небі розвіявся легко.

Станув Еней перед людом і, весь опромінений сяйвом,

Був раменами до бога подібний: бо ж мати Венера

Кучерям сина краси надавала, і юності відблиск

В лицях йому зарожевів і звагою сповнились очі.

Кістку отак різьбярева рука оздобляє слонову,

Так у червоному золоті срібло та мармур ясніють,

I, несподіваний, так до цариці й до людського збору

Він удається: “Я з вами, не треба пошуканок. Ось я,

Троєць Еней, урятований з хвилі Лібійського моря,

Ти ж, о єдина, що глибоко болем троянським болієш,

Що - не добитих данаями, на суходолі і в морі

Повною чашею горя напоєних, голих, голодних -

Нас до господи й до царства свого прилучаєш! Несила

Нам, о царице, несила кому б не було із троянців,

В світі розкиданих, гідну подяку тобі уложити.

Хай несмертельні тобі (коли є нагорода побожним

I коли праведне серце в шанобі іще пробуває)

Гойно за те віддадуть. У якому ж блаженному роді

Ти із’явилась? Яких ти батьків звеселила собою?

Поки до моря спливатимуть ріки, поки в долинах

Перебігатиме тінь од шпилів, а в горішнім небі

Зорі живитися будуть,- наймення твоє і чеснота

Підуть зо мною на всі мої дальші дороги”. Промовив,

I подає Ільйонеєві праву, Серастові ліву

(Мужнього тисне Клеонта і мужнього Гію вітає).



Образ героя найперше Дідону вразив фінікійську,

Потім - нещастя його. I так вона мовить устами:

“Сину богині, яка тебе доля крізь ті небезпеки

Гонить? I сила яка до суворих країн привертає?

Ти ж бо той самий Еней, що Дaрдана крові - Анхізу

Мати Венера на світ привела біля вод Сімоенту?

Тевкра я знала колись, як він до Сідону приходив

З рідного краю вигнанцем, щоб царство нове роздобути

Із запомогою Бела; а батько мій Бел, звоювавши

Кіпра багатого ниви, всю землю ту мав у обладі.

З ранніх ще літ по знакy мені злигодні вашого царства,

Слава троянська, і ти, і пелазгів царі войовничі.

Навіть і ворог тоді іліонян хвалою підносив,

Пагінцем сам від троянського пня величався охоче.

Отже, вояцтво, і ви розгостіться у нашому домі.

Знайте, і я, лихоліттям досвідчена, довго терпіла,

Поки богове дозволили ці береги осадити.

Горя зазнавши, нужденним учусь і сама помагати”.

Мовила. I одночасно Енея веде до палацу,

Упоряджає офіри безсмертним богам одночасно;

А товариству на берег наказує зараз послати

Двадцять биків і сотню великих щетинястих вепрів,

Сотню ягнят молодих і добре вгодованих маток,

Щедрі дарунки святочного дня.

Учта тим часом розкішна готується в царських покоях;

Попід склепінням високим оздоба нечувана сяє:

Килими ткані красуються скрізь багрецем найдорожчим;

Срібне начиння столи обтяжає; у золоті кубків

Видко різьблені діяння батьків і вчинки численних

Витязів од найдавніших начатків пунійського роду.



Батько ж Еней - неспроможен без сина знайти супокою -

Каже Ахатові йти до причалів і все розказати

Синові, і самогo привести до пунійського муру

(Все про Асканія ніжно піклується батькова думка).

Каже він також узяти дари, що в руїні троянській

З полум’я виніс - плаща золотого в оздобі мистецькій

I дороге покривало, акантом шафрановим ткане,-

Вбрання Гелени-аргiв’янки (як із Мікен знакомитих

До нечестивого шлюбу в далекий Пергам поспішала,

Їй же від матері Леди дісталося те в подарунок),

Берло узяти велить, що носила колись Іліона,

Старша з Пріамових дочок, і перлів разок многоцінний,

I діадему з подвійною грою каміння і злота.

I до човнів поспішає Ахат - доконати веління.



А Цітерея тим часом новий обмірковує задум,

Заходів інших береться: щоб, постать свою відмінивши,

Замість Іула, Купiдін мерщій приступив до цариці,

I подарунки віддав, і коханням їй висушив кості.

Їй увижається зрада. Тірійського слова двозначність

I невгамовна Юнони злостивість тривожать їй серце.

I, невпокійна, до сина крилатого так промовляє:

“Сину мій, владо моя, що єдиний у цілому світі

Стріли Тіфоєві батька богів і вождя зневажаєш,

Сину, до тебе вдаюсь, до безсмертної сили твоєї.

Знаєш гаразд, як твій брат Еней, блукаючи морем

Вздовж берегів негостинних, спізнав усю лють і запеклість

Серця Юнони; ти сам вболівав над моїм бідуванням.

Нині ж Дідона його фінікіянка лагідним словом

Щиро у себе держuть. Та Юнони боюсь я, що може

Все відмінити: не стерпить вона повороту такого!

От я й гадаю, на хитрощі взявшись, огонь розпалити

В серці Дідони, щоб навіть богині воно не корилось

I до Енея коханням великим, як я, прив’язалось.

Як осягнути того - послухай мого научання.

Царствений хлопчик Асканій, турбота моя найдорожча,

Батьківській волі покірний, іде до сідонського міста

I подарунки несе, від пожару та хвиль позосталі.

Сном огорнувши його, на Цітеру візьму його дальню

Або у храмі укрию своїм на горі Ідалійській,

Щоб здогадатись не міг він і нам перешкодою стати.

Ти його образ візьми на єдину добу - і, хлоп’ятко,

В іншій подобі хлоп’ячій царицю мені ошукаєш.

I як до серця тебе, звеселившись, пригорне Дідона

Серед бенкету дзвінкого, за спіненим кубком Ліея,

Як обіймати почне і цілунками пестити рясно,-


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций