Патрік Медіано Неділі у серпні — C. 18

Розміщено Шкільні твори в 5 мая 2014



- Я голодний як вовк.



Сільвія стривожено глянула в мій бік. Так наче шкодувала, що привела мене сюди, накинувши товариство цієї жінки та її сина.







- Пообідаємо надворі,- промовила пані Вількур.



- Це ви чудово придумали, мамо!



Звертання на “ви” та лагідний тон мене здивували, хоч і це пасувало до отого грубого ланцюжка на руці.



Чоловік у білій куртці чекав біля дверей вітальні.



- Стіл накрито.



- Йдемо, Жюльєне! - озвався Вількур дзвінким голосом.



- А тент напнули? - запитала пані Вількур.



- Так, пані.



Весь гурт рушив через лужок. Ми з Сільвією трималися позаду. Вона кинула на мене допитливий погляд, наче боялася, що я піду звідси.



- Я дуже радий, що ви мене запросили,-сказав я. - Дуже радий.



Однак мої слова, здавалося, переконали її не зовсім. Мабуть, вона боялась реакції чоловіка, на якого дивилася з відтінком зневаги.



- Сільвія сказала мені, що ви - фотографі - промовив Вількур, розчиняючи залізну хвіртку й пропускаючи матір.- Якщо хочете, я дам вам роботу…- І він подарував мені широку усмішку. - Ми з товаришем починаємо велику справу, і нам будуть потрібні проспекти та рекламні фотографії.



Він говорив так, ніби звертався до нижчої істоти, а я в цей час не міг відвести очей від ланцюжка в нього на руці. Якщо “велика справа”, на яку він натякав, була в дусі цього браслета з грубими ланками, то вона навряд чи сягала далі сякої-такої торгівлі американськими автомобілями.



- Він не потребує твоєї допомоги,- сухо озвалася Сільвія.







Ми перетнули дорогу, вийшли на берег, і якраз навпроти будинку Вількур штовхнув угору шлагбаум із написом: “Вілла “Фредерік”. Приватний понтон 14, Англійська алея”.



Його мати обернулася до мене:



- Ви побачите чудовий вид на Марну! Я впевнена, вам закортить його сфотографувати.







Ми спустилися на кілька сходинок, вирубаних у скелі, яка через свій червоний колір здалася мені наче штучною, і ступили на дуже широкий понтон із тентом у білу й зелену смужку. Тут стояв стіл, накритий на чотирьох.



- Сідайте отам,- запросила мене пані Вількур.



Вона вказала мені на місце, з якого було добре видно Марну і протилежний берег. Сама сіла ліворуч від мене, а Сільвія з чоловіком на краях столу: Сільвія ближче до мене, а Фредерік Вількур - біля матері. [44]



Чоловікові у білій куртці довелося двічі пройтись од вілли до понтона, щоб принести нам закуски та великий таріль із заливною рибою. Стояла спека, і він добре упрів. Щоразу, коли йому потрібно було за чимось іти, Вількур кидав:



- Жюльєне, будьте обережні, як переходитимете дорогу, щоб не потрапили під машину!



Але Жюльєн не звертав на ці поради жодної уваги й човгав собі далі.



Я роздивлявся навколо. Тент захищав, нас від сонця, що відбивалося в нерухомій зеленій воді Марни й надавало їй прозорості - як тоді, коли ми з Сільвією виходили з пляжу. Навпроти - Шенв’єрський пагорб, біля його підніжжя з зелені виринали великі кам’яні будинки. Вздовж берегів - сучасні чепурні вілли. Я чомусь гадав, що в них живуть колишні розпорядники паризького критого ринку.







Понтон із тентом, де ми обідали, був, безперечно, найбільший і найшикарніший з-поміж усіх понтонів в окрузі. Навіть той, що належав ресторану “Блакитний метелик” і стояв метрів за двадцять праворуч, мав вигляд скромніший. Так-так, понтон вілли “Фредерік” являв собою дивний контраст усьому навколишньому краєвиду з вербами, завмерлою водою, берегами й рибалками з вудочками.



- Вам подобається цей краєвид? - запитала пані Вількур.



- Дуже.



Дивне враження: мені здавалося, мовби ми обідаємо на клаптику Лазурового берега, перенесеного в сільську глушину. Це як із тими середньовічними замками, що їх каліфорнійські мільярдери перевозять по каменю до своєї країни. Скеля поруч з понтоном нагадувала мені про бухточку біля Кассіса. А тент над нами був не менш величний, ніж тенти Монако на знімках В. Веннемана. До того ж він викликав спогад про ресторан “Лідо” у Венеції. Це моє враження ще більше посилилось, коли я помітив, що до понтона пришвартовано катер “Кріс-Крафт”.







- Це ваш? - звернувся я до пані Вількур.



- Та ні… Синів. Він, телепень, розважається тим, що катається на ньому по Марні, хоч це й заборонено.



- Не сердьтеся, мамо…



- Хай там що, а плавати на катері все одно не можна, бо тут повно мулу.



- Ти помиляєшся, Сільвіє,- заперечив Вількур.



- Це справжнє болото. Коли вам закортить прокататися на водяних лижах, то вони загрузнуть у баговинні, як у смолі, і ви залишитесь посеред Марни… - Вона промовила ці слова різко й подивилася на Вількура з викликом.



- Ти кажеш дурниці, Сільвіє… По Марні можна чудово кататись і на катері, й на водяних лижах.



Його зачепило за живе. Він вочевидь дуже пишався своїм “Кріс-Крафом” і тому повернувся до мене.



- Їй більш до вподоби ходити на отой жалюгідний пляж, де вже геть усе розвалюється.



- Ну що ви! - заперечив я. - На вареннському пляжі нічого не розвалюється, і мені він дуже подобається.



- Справді? - Він перевів погляд з мене на Сільвію, потім знов на мене, так наче злякався, що ми змовились.



- Ні, катер - це просто безглуздя,- заявила пані Вількур. - Тобі треба його позбутись.



Вількур нічого не відповів, тільки мовчки курив сигарету. Він образився.



- А які ще пляжі ви знайшли в цих місцях? - поцікавилась пані Вількур. Відблиски сонця на воді сліпили їй очі, і вона наділа великі чорні окуляри. - Ви ж бо шукаєте для своїх фотографій саме їх, річкові пляжі?







Пишна зачіска, чорні окуляри й віскі, яке вона пила за обідом, надавали їй вигляду типової американки з курорту в Іден-Року. Була тільки певна різниця між нею та тим, що тут нагадувало про Лазуровий берег: скелею, катером і критим понтоном. Пані Вількур зливалася з берегом Марни і навіть сама була схожа на цю річку. Може, своїм хрипким голосом?



- Так, я шукаю річкові пляжі,- відповів я.



- Коли я була маленька, я ходила на пляж он туди, в бік Шеллі… Пляж у Гурне-на-Марні… Його називали “Маленький Довіль”. Там був пісок, навіси…



Отже, вона росла тут?



- Але ж тепер там нічого немає, мамо,- сказав Вількур, знизавши плечима. [45]



- Ви там не були? - запитала мене пані Вількур, не звертаючи на сина уваги.



- Ще ні.



- Я певна, той пляж іще є.



- Я теж,- з викликом промовила Сільвія, дивлячись чоловікові просто в очі.



- Є ще пляж “Берретро” в Жуенвілі…-сказала пані Вількур. Потім замислилась і, загинаючи пальці, почала перелічувати далі: - І “Дюше”, ресторан на пляжі Сен-Моріс. Крім того, теж у Сен-Морісі, піщана смуга на Червоному острові… І на Воронячому острові… - Вказівним пальцем лівої руки вона щоразу загинала пальці на правій. - Готель-ресторан на пляжі в Мезон-Альфор… Пляж у Шампіньї, на набережній Гальєні… “Палм-біч” і “Лідо” в Шенв’єрі… Я знаю їх усі напам’ять. Я ж тут народилася… - А тоді скинула на хвилю окуляри й люб’язно подивилася на мене. - Бачите, все вам як на блюдечку! Тут справжня Рів’єра…



- Та цього ж уже давно немає, мамо! - знов обізвався Вількур, розлютившись, як людина, котру ніхто не слухає.



- То й що? Маю я право хоч би помріяти?



Ця манера обривати сина викликала в мене подив.



- Справді, кожен має право помріяти,- проказала Сільвія, і в її спокійному, чистому голосі ожили й береги Марни, й усі ті пляжі, що їх назвала пані Вількур.







- Мамо, ви зможете побачити цей діамант завтра,- промовив Вількур. - Він надзвичайний, і я був би ідіотом, якби проґавив цю справу. Називається він “Південний хрест”.



Спершись ліктями на стіл, він намагався прибрати якомога переконливішого вигляду. Але мати лишалась байдужою. Темні окуляри ховали її погляд, і здавалося, що він спрямований у далечінь, туди, де виднівся темно-зелений Шенв’єрський пагорб.



Сільвія краєм ока поглядала на мене.



- Я вам покажу його,- сказав Вількур. - Він має опис, там-таки можна прочитати і всю його історію. Це рідкісний камінь…



Може, той чоловік з ланцюжком на руці та катером, що сів посеред Марни на мілину, був ювелір чи перекупник коштовностей? Хоч скільки я на нього дививсь, а повірити в його бодай якісь професійні здібності не міг.



- Продавець приходив до мене десь тиждень тому. Якщо ми зволікатимемо, камінь вислизне з наших рук.



- А як ти гадаєш, що я робитиму з тим діамантом? - запитала пані Вількур. - У мене вже не ті роки, щоб носити діаманти.



Вількур вибухнув сміхом. І все поглядав то на мене, то на Сільвію, немов закликав нас у свідки.



- Таж, мамо, йдеться не про те, щоб діамант носити… Досить буде купити його за помірну ціну й перепродати вдвічі дорожче.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций