Жінки, в усякому разі, жінки лагідної вдачі, не вміють оцінити привабливої зовнішності. Вона сказала, що він дуже серйозний, що в нього прегарна душа. Я зразу уявив собі такого добродія в окулярах, з прилизаним волоссям і таранкуватою парсуною, як він важко ступає дебелими ногами… Шкода, що я тоді не знав про вашу дружбу.



- А я дуже радий, що ти не знав цього, Гаррі.



- Чому ж?



- Я не хочу, щоб ти зустрівся з ним.



- Не хочеш, щоб я зустрівся з ним?



- Ні, не хочу.



- Містер Доріан Ґрей у робітні, сер, - доповів служник, з’являючись у садку.



- Тепер тобі хоч-не-хоч доведеться познайомити нас, - засміявся лорд Генрі.



Голворд обернувся до служника, що стояв, мружачись від сонця.



- Попросіть містера Ґрея зачекати, Паркере. Я буду за кілька хвилин.



Служник уклонивсь і пішов.



Тоді художник подивився на лорда Генрі.



- Доріан Ґрей - мій найдорожчий друг. Твоя тітонька мала цілковиту рацію - душа в нього чиста й прекрасна. Не зіпсуй його, Гаррі. Не намагайся впливати на нього. Твій вплив мав би згубні наслідки. Світ широкий, і в ньому багато чарівних людей. Тож не забирай від мене цієї єдиної людини, що надає принади моєму мистецтву. Моє майбутнє, як митця, залежить від нього. Пам’ятай, Гаррі, я покладаюся на тебе.



Він говорив дуже повільно, слова пробивались немовби проти його волі.



- Що за дурниці ти торочиш! - з усміхом перепинив Голворда лорд Генрі і, взявши його під руку, трохи не силою повів до будинку.













Розділ II











Увійшовши, вони побачили Доріана Ґрея. Він сидів за роялем, спиною до них, і гортав сторінки “Лісових сцен” Шумана.



- Та це ж чудові речі, Безіле! - вигукнув Доріан. - Ви повинні позичити мені ці ноти, я хочу їх вивчити!



- Це цілком залежить від того, як ви сьогодні позуватимете, Доріане.



- Ой, як мені воно набридло! Я вже й портретові своєму не радий, - з вередливою міною відповів юнак, повертаючись на дзиґлику. Завваживши незнайомого, він ледь почервонів і схопився на ноги. - Перепрошую, Безіле, я не знав, що ви не самі.



- Знайомтесь, Доріане, - це мій давній друг, ще з Оксфорда. Я тільки-но говорив йому, як добре ви позуєте, а ви взяли та й зіпсували все.



- Але ви не зіпсували мого задоволення від зустрічі з вами, містере Ґрей, - сказав лорд Генрі, виступивши наперед і простягаючи Доріанові руку. - Моя тітонька часто згадує про вас. Ви один з її улюбленців і, боюся, також одна з її жертв.



- Я тепер у чорному списку леді Аґати, - промовив Доріан з виглядом жартівливої покути. - Я обіцяв поїхати з нею минулого вівторка до клубу у Вайтчепелі і, далебі, забув про це. Ми збиралися там грати в чотири руки, - здається, аж цілих три дуети… Тепер не знаю, що вона й скаже мені. Я вже й заходити до неї побоююсь.



- О, я вас помирю з моєю тітонькою. Вона вельми прихильна до вас. А ваша відсутність на концерті - то я не думаю, щоб мала яке значення. Публіка, певно, вважала, що грало двоє. Коли тітонька Аґата сідає за рояль, вона зчиняє гамір на рівні двох душ.



- Їй було б дуже прикро почути таку думку про себе, та й мені не дуже приємно, - засміявся Доріан.



Лорд Генрі подивився на нього. Так, безперечно, цей юнак - з ніжними обрисами ясно-червоних уст, чистими блакитними очима, злотистими кучерями - був надзвичайно вродливий. Його обличчя чимось таким одразу викликало довіру. З нього промовляла вся щирість юності, вся чистота юнацького запалу. Бачилось - життєвий бруд ще не позначuв його своїм тавром. Чи ж дивина, що Безіл обожнював Доріана!



- Ви занадто чарівні, щоб віддаватися філантропії, містере Ґрей, занадто чарівні.



Лорд Генрі вмостився на дивані й розкрив портсигар.



Художник тим часом заклопотано змішував фарби і готував пензлі. Почувши останнє зауваження лорда Генрі, він глянув на нього, хвильку повагався, а тоді сказав:



- Гаррі, я хотів би сьогодні закінчити портрет… Ти не образишся, коли я попрошу тебе піти?



Лорд Генрі усміхнено подивився на Доріана Ґрея.



- Піти мені, містере Ґрей?



- О ні, будь ласка, залишіться, лорде Генрі. Я бачу, Безіл сьогодні знов насумрений, а я не можу терпіти, коли він такий. Крім того, мені б хотілося, щоб ви пояснили, чому я не повинен віддаватися філантропи.



- Не знаю, чи варто це пояснювати, містере Ґрей. Це така нудотна матерія, що про неї треба було б говорити серйозно… Але я певно вже не піду, як ви просите. Ти ж не заперечуватимеш, Безіле? Адже ти сам казав мені, що тобі подобається, коли твій позувач має з ким погомоніти на сеансі.



Голворд закусив губу.



- Якщо Доріан бажає, ти, звичайно, повинен залишитись. Доріанові примхи - закон для всіх, окрім нього самого.



Лорд Генрі взяв капелюха й рукавички.



- Хоч ти й дуже наполягаєш, Безіле, але, на жаль, я таки мушу йти. У мене призначено зустріч з одним чоловіком у ресторані “Орлеанс”. До побачення, містере Ґрей. При нагоді завітайте до мене на Керзон-стріт. О п’ятій годині я майже завжди вдома. Тільки сповістіть завчасу - я б шкодував, якби ми розминулись.



- Безіле! - скрикнув Доріан Ґрей. - Якщо лорд Генрі піде, я також піду. За роботою ви ніколи й уст не розтуляєте, а мені тут стій і ще показуй приємну міну! Це жах як набридає! Попросіть його залишитись - я так хочу!



- Залишись, Генрі! Зроби таку ласку й Доріанові, і мені, - сказав Голворд, зосереджено дивлячись на картину. - Доріан каже правду - я ніколи сам не говорю, працюючи, і не слухаю, що кажуть інші, а це, мабуть, страшенно докучливо моїм бідолашним натурникам. Я прошу тебе, залишись.



- А як же з тією особою, що чекає на мене в ресторані?



Художник засміявся:



- Не думаю, щоб це був який клопіт. Сідай, Гаррі. Ну, а тепер, Доріане, станьте на поміст і не дуже ворушіться. І не звертайте ніякої уваги на те, що говоритиме лорд Генрі. Він має вкрай поганий вплив на всіх своїх друзів, за винятком хіба що мене.



Доріан Грей з виглядом юного грецького мученика ступив на підвищення, зобразивши невдоволену гримасу до лорда Генрі, котрий дуже йому сподобався. Він був такий несхожий на Безіла! Між ними двома - разючий контраст. І голос у лорда Генрі такий приємний!..





Трохи згодом Доріан Грей звернувся до нього:



- Справді ви маєте поганий вплив, лорде Генрі? Аж настільки поганий, як каже Безіл?



- Доброго впливу взагалі не існує, містере Ґрей. Будь-який вплив неморальний - неморальний з наукового погляду.



- Чому це?



- Тому що впливати на когось - означає віддавати комусь власну душу. Людина вже не думає своїх природних думок, не запалюється своїми природними пристрастями. І чесноти вона переймає від інших, і гріхи - коли є така річ, як гріх, - запозичує. Людина перетворюється на відлунок чужої музики, на актора, що грає не для нього написану роль. Мета життя - розвиток власного “я”. Повністю реалізувати своє єство - ось для чого існує кожен з нас. Але в наш час люди стали боятися самі себе. Вони забули найвищий з усіх обов’язків - обов’язок перед самими собою. Звичайно, вони доброчинні. Вони годують виснажених і одягають жебраків, але їхні власні душі голодні й голі. Мужність покинула нас. А можливо, ми ніколи й не мали її. Страх перед суспільством, що є основою моралі, страх перед Богом, що є таїною релігії, - ось що владує нами. А проте…



- Доріане, будьте слухняним хлопчиком, поверніть голову трошки праворуч, - сказав художник. Поринувши у роботу, він усвідомлював тільки те, що ніколи раніш не бачив такого виразу в юнака на обличчі.



- А проте, - низьким мелодійним голосом вів далі лорд Генрі з граціозним помахом руки, притаманним йому ще з Ітону, - я певен, що якби кожна людина проживала все своє життя повністю й цілковито, даючи вияв кожному почуттю, вираз кожній думці, втілюючи кожну мрію, - тоді, я певен, світ дістав би такий свіжий і дужий збудник радості, що ми забули б усі хвороби середньовіччя і повернулись до еллінського ідеалу, а можливо, й до чогось іще кращого, ще багатшого. Але й найхоробріший із нас боїться самого себе. Самозаперечення, цей трагічний пережиток дикунських збочень, і досі калічить нам життя. Ми покарані за свою саможертву. Кожен імпульс, що ми намагаємось притлумити, нависає над розумом і отруює нас. А згрішивши, ми покінчуємо з гріхом, бо вже чинячи гріх - людина тим самим очищується. Тоді залишаються тільки згадки про насолоду або розкоші каяття. Єдиний спосіб збутися спокуси - піддатись їй. А опирайтеся спокусі - і ваша душа знеможе від жадання речей, що їх ви самі собі заборонили, від бажань, що їх ваші ж потворні закони зробили потворними і незаконними. Хтось сказав, що найбільші події світу відбуваються в людському мозкові. І так само слушно, що й найбільші гріхи світу чиняться в людському мозкові і тільки в мозкові.