Ернест Хемінгуей Райський сад — C. 7

Розміщено Шкільні твори в 29 апреля 2014











Другого ранку все так само гупали хвилі й з поривами вітру періщив дощ. Іспанського узбережжя не було видно, а коли між патьоками дощу виник просвіток і вони побачили з вікна розбурхані хвилі в бухті, виявилося, що гори по той бік аж до самих підгір’їв укутані важкими хмарами. Після сніданку Кетрін надягла плащ і кудись пішла, залишивши чоловіка працювати в готельному номері. Робота посувалася так швидко й легко, аж він подумав, що все воно, мабуть, нічого не варте. “Пильнуй,- застеріг він себе.- Писати просто - це добре, і чим простіше, тим краще. Але ні в якому разі не почни думати так само з біса просто. Усвідом, як складно воно було, а потім виклади все те якомога простіше. Невже ти гадаєш, що життя в Гро-дю-Руа було надто просте, бо тобі вдалося так просто дещо про нього написати?”



Він знов узявся писати олівцем у дешевенькому лінійованому шкільному зошиті, де на обкладинці було надруковано “Cahier”3, а зверху він поставив римську цифру один. Нарешті він згорнув зошит і поклав його у валізу разом із картонною коробкою з олівцями та конічною стругачкою, вирішивши, що п’ять затуплених олівців застружить завтра, а тоді зняв з плічок у шафі свій плащ і спустився сходами до вестибюля. Заглянув у готельний бар, де цього дощового дня було сутінно й приємно і біля стойки вже сиділо кілька відвідувачів, і пішов до конторки портьє залишити ключ. Поки він чіпляв ключа на дошку, помічник портьє сягнув рукою до скриньки з поштою і сказав:



- Мадам залишила це для мосьє.



Він розгорнув записку й прочитав: “Девіде, не хотіла тебе турбувати. Я в кафе. З привітом, Кетрін”. Тоді надяг свого старого військового плаща, дістав з кишені кепі і вийшов з готелю на дощ.



Вона сиділа за столиком у кутку невеличкого кафе, і перед нею стояв жовтуватий каламутний напій і тарілка з одним маленьким темно-червоним прісноводним раком та купою шкаралупи від інших. Вона набагато випередила його.



- Де ти був, чужинцю?



- Та тут недалечко.- Девід помітив, що її обличчя мокре від дощу, й пильно придивився, як це позначилось на засмаглій до темного шкірі. Незважаючи на сліди дощу, Кетрін мала дуже принадний вигляд, і йому було приємно бачити її таку.



- Зрушив з місця? - спитала вона.



- Досить успішно.



- Виходить, таки працював. Дуже добре.



Офіціант тим часом обслуговував трьох іспанців, що сиділи за столиком біля дверей. А тепер підійшов до них із склянкою, пляшкою від ординарного “Перно” та невеликим вузьконосим глечиком з водою.



- Pour Monsieur aussi?4 - спитав він.



- Так,- відказав Девід,- будь ласка.



Офіціант до половини налив у їхні високі склянки дуже жовтої рідини й узявся помалу додавати воду в жінчину склянку. Але Девід сказав: “Я сам”,- і офіціант пішов, забравши з собою пляшку. Він поніс її геть з очей із видимою полегкістю, а Девід почав доливати воду тонесенькою струминкою, і Кетрін спостерігала, як абсент у склянці неначе клубочиться й набуває опалового відтінку. Вона притримувала склянку пальцями й відчувала ними тепло, а потім, коли напій втратив ясний жовтий колір і став молочнистим, скло раптом похололо, і тепер Девід додавав воду по краплині.



- Чому треба доливати так повільно? - спитала Кетрін.



- Якщо робити це надто швидко, напій розпадається і втрачає цілісність,- пояснив Девід.- Тоді він стає безживний і нікуди не годиться. Взагалі-то слід би ставити зверху склянку льоду з маленькою дірочкою в дні, щоб вода ледь капала. Але тоді кожен зрозумів би, що воно таке.



- Мені довелося вихилити першу склянку за одним духом, бо зайшли два “ен-ге”,- сказала вона.



- Які ще “ен-ге”?



- Ну, національні гвардійці чи як їх там… У зелених мундирах, з велосипедами й чорними шкіряними кобурами. Я мусила лік… кідувати речовий доказ.



- Ліккідувати?



- Пробач. Після того я не можу вимовити це слово.



- З абсентом жартувати не слід.



- Зате він дає мені змогу легше дивитись на деякі речі.



- А ніщо інше не дає?



Девід закінчив готувати для неї абсент, зробивши його досить міцним.



- Ну, рушай,- мовив він.- Не чекай мене.



Кетрін потягла добрячий ковток, а тоді він узяв її склянку, відпив з неї і сказав:



- Дякую, мем. Це додає снаги чоловікові.



- То зроби й собі, ти, колекціонер вирізок.



- Що ти сказала? - перепитав Девід.



- Нічого.



Але слова були сказані, і він промовив до неї:



- Годі вже торочити про ті вирізки.



- А це чому? - спитала Кетрін, нахиляючись до нього й говорячи надто голосно.- Чому це годі? Тому, що ти сьогодні зранку писав? Думаєш, я вийшла за тебе заміж, бо ти письменник? Та западися ти зі своїми вирізками!



- Гаразд,- мовив Девід.- Може, ти докажеш мені решту, коли ми будемо самі?



- Можеш не сумніватися, ще й як докажу,- не вгавала вона.



- Не сумніваюся.



- Отож-бо. Будь певен, що докажу.



Девід підвівся, ступив до вішалки, зняв з гачка свій плащ і, не озираючись, вийшов за двері.



Залишившись сама за столиком, Кетрін підняла свою склянку, зосереджено покуштувала абсент, а тоді й далі куштувала такими самими маленькими ковточками.



Двері розчинились, увійшов Девід і наблизився до столика. Він був уже в плащі й насунутому на очі кепі.



- Ключі від машини у тебе?



- Так,- відповіла вона.



- Можна мені їх узяти?



Кетрін віддала йому ключі, але сказала при цьому:



- Не роби дурниць, Девіде. В усьому винен дощ і те, що ти був тут сьогодні єдиний, хто надумав працювати. Сядь.



- Ти цього хочеш?



- Прошу тебе,- мовила вона.



Девід сів. “Ти поводишся безглуздо,- подумав він.- Підхоплюєшся, йдеш геть, посилаєш її під три чорти, хочеш узяти машину й поїхати світ за очі, а тоді вертаєшся, мусиш просити в неї ключі й зрештою знову сідаєш, як найпослідущий тюхтій”. Він узяв свою склянку й випив те, що там було. Питво однаково смакувало добре.



- Ти обідати думаєш? - запитав він.



- Кажи де, і я піду з тобою. Ти ж іще кохаєш мене чи ні?



- Не задавай дурних запитань.



- Гидко, що ми отак посварилися,- мовила Кетрін.



- І то вперше.



- Це я винна, що прохопилася про вирізки.



- Не згадуймо більше про ті трикляті вирізки.



- Через них же все зчинилося.



- Бо ти думала про них, поки сиділа тут і пила. Ото сп’яну й ляпнула.



- Ти так кажеш, наче я впилася до нестями,- заперечила вона.- Це жахливо. Насправді я просто невдало пожартувала.



- Вони весь час не йшли тобі з голови, тим-то й навернулися на язик.



- Ну гаразд,- сказала Кетрін.- Я думала, ми вже закінчили.



- То чого ж ти знов і знов до цього вертаєшся?



- Не треба було нам пити це зілля.



- Атож. Звісно, що не треба. Особливо мені. Але тобі це, певне ж, було потрібне. Думаєш, воно йде тобі на користь?



- Ми що - ніяк не можемо спинитися? - запитав Девід.



- Щодо мене, то я хоч зараз. Усе це мені осоружне.



- Оце єдине бісове слово в мові, якого я терпіти не можу.



- Добре тобі, що це єдине таке слово в мові.



- К бісу,- сказав він.- Обідай сама.



- Ні. Не хочу. Ми пообідаємо разом і поводитимемось по-людському.



- Гаразд.



- Пробач мені. То справді був жарт, і він виявився недоречним. Повір, Девіде, ото і все.













Розділ п’ятий









Коли Девід Берн прокинувся, відплив уже відкотився з пляжу, сонце яскраво освітлювало жовтий пісок, і море було ясно-синє. Пагорби стояли зелені й наче свіжовмиті, а гори очистилися від хмар. Кетрін ще спала, і Девід подивився, як вона рівно дихає і як сонячне проміння пестить її обличчя, й подумав: “Дивно, що вона не прокидається - адже сонце світить їй просто на повіки”.



Прийнявши душ, почистивши зуби й поголившись, він відчув голод і бажання негайно поснідати, але натомість надяг шорти й светр, дістав свій зошит, олівці та стругачку і сів за стіл біля вікна, що дивилося на гирло річки, за яким була Іспанія. Тоді заходився писати й забув і про Кетрін, і про те, що бачив за вікном, і писалось йому легко, наче само собою, як було завжди, коли випадала вдатна година. Слова лягали точно, і все темне й похмуре лише ледь виднілося, як ото видніються погідної днини легенькі брижики над підводною скелею.



Попрацювавши якийсь час, він знов поглянув на Кетрін: вона ще спала, і тепер уста її всміхались, а прямокутник сонячного світла з відчиненого вікна падав на все її засмагле до коричневого тіло, захоплюючи й темне обличчя, й рудувато-русяве волосся на білому тлі зібганого простирадла та незайманої подушки. “Замовляти сніданок сюди вже пізно,- подумав він.- Залишу їй записку й спущуся до кафе, вип’ю кави з вершками й що-небудь з’їм”.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций