Бережний Василь Павлович Космічний Гольфстрім — C. 6

Розміщено Шкільні твори в 27 апреля 2014



Одні зустрічали його з недовірою, декому було байдуже, особливо хворим, які переповнили госпіталь, але більшість вдалося наелектризувати. На «Вікінгу» вирувало:

— На обговорення!

— Нехай відповість!

— Закон для всіх один!

Майже з усіма зустрівся Алк, уникав тільки Еоли.

Стомлений, похмурий, Алк повернувся до своєї оранжереї, прагнучи одного: лягти відпочити, помізкувати наодинці, як діяти далі.

Теплиця війнула на нього розімлілим повітрям, аж запаморочилася голова. Одразу згадав свій ботанічний унікум, і хвиля злості почала підступати до горла.

Цієї миті побачив Еолу. Вона повільно, ледве переставляючи ноги, йшла поміж ґратчастими перегородками йому навстріч. Ішла, як у мареві, схожа на якесь видиво.

Алк зупинився, протер очі, — видиво не зникало. Вона… О сили космосу, як він марив нею і як не хотів, як боявся побачити зараз! Якусь мить боровся з собою: чи не втекти? Та одразу ж угамувався: це було б смішно. Хлоп’яцтво!

Еола наближалась не поспішаючи, ніби на прогулянковій палубі, а він стояв зіщулений, знічений, готовий провалитися крізь сталеву обшивку корабля. Ніжив очима її тонкий стан, милувався нею і водночас потерпав зі страху: яку владу має над ним оця тендітна жінка! Та скажи вона, щоб він сам викинувся за борт — не завагався б ні на мить. Але вона ж не знає, мабуть, і не підозрює про свій вплив, про владу своєї вроди. Певне, той Нескуба ніколи не кохав її так… Згадка про капітана одразу протверезила Алка. Відчуття провини перед цією жінкою вмить зникло. Подумки дорікнув себе: розкис, готовий впасти на коліна…

Обізвався перший:

— Може, вас цікавить моя унікальна квітка? На жаль, її біологічний годинник майже…

— Ні, — заперечила Еола. Ледь помітний іронічний усміх пробіг по її рожевих губах. — Я хотіла подивитися на вас.

Так і сказала — подивитись, а не побачити.

— Ну, що ж, ось я перед вами, — Алк переступив з ноги на ногу.

Еола пильно поглянула йому в вічі. Потім обійшла збоку і, вже виходячи, сказала з притиском на першому слові:

— Такого я від вас не чекала.

Алка ніби вдарило струмом — хитнувся, замахав руками, поривався побігти за нею, щоб довести свою правоту, виправдатись. Він же чесно, принципово… Е, та хіба її переконаєш?

Знесилено опустивши плечі, почовгав до своєї спальні — невеликого куба, що притулився неподалік від входу в оранжерею.

У ліжку трохи заспокоївся: минув такий важкий, нервовий день.

  4

Гордій Нескуба після чергування поспішливо замкнувся у своїй каюті, неначе хотів якнайшвидше втекти, сховатися від когось.

Настрій був «ніякий» — сірий, як осіння мжичка на Ризькому узбережжі, нудотний, як пюре з хлорели. В такі хвилини не знаєш, де себе подіти, — і до людей не хочеться, і без них тоскно. Еола теж не всидить на місці. Куди це вона подалась?

Атмосфера на кораблі похмура, більшість його інтернаціонального екіпажу занепала духом, лише кілька ентузіастів працюють так, наче нічого й не сталося. Але то фанатики… А як він сам, капітан? Чи не вичерпав своїх моральних сил? Ще чого не вистачало! Та ні за яких обставин…

Повернув крісло до ілюмінатора, одразу в очах йому відбилася безмірна глибочінь космосу. Довго дивився у темно-фіолетовий простір, але заспокоєння не приходило. А раніше споглядання космічних глибин стишувало тривогу, непомітно улагіднювало душу, і тоді з’являлося відчуття гармонії між тобою і Всесвітом, радісне відчуття здоров’я, енергії, коли серце б’ється в ритмі космосу. Ритм, злагода… Зараз цього в багатьох нема… Майже третина екіпажу захворіла, і психолог має рацію, твердячи, що це викликано страхом невідворотної катастрофи, неминучої смерті…

Згадавши психолога, Нескуба простяг руку до комунікатора і набрав його номер. Психолог увімкнувся, не встаючи з ліжка.

— Занедужав? — стурбовано спитав Нескуба.

— Та ні, просто… міркую.

— І що, в горизонтальному положенні з’являються цікавіші думки?

Ілвала нарешті підвівся і окинув капітана уважним вивчаючим поглядом. Сказав спроквола:

— Буває… зрідка.

— А як шахові настрої?

Психолог здивовано спитав:

— Ти хочеш зіграти?

— Заходь, позмагаємось, — усміхнувся Нескуба. — Щоб мозок не дрімав.

Ще донедавна шахове життя на «Вікінгу» вирувало. Шахістами стали усі поголовно, навіть ті, що до польоту не знали, як ходить пішак. Провадились турніри — жіночі, чоловічі, на командну і особисту першість, на кубок і т. д. Щорічно відбувався чемпіонат корабля, і шахове мистецтво збагачувалось новими відкриттями. Цього року до фіналу особистої першості вийшли Нескуба і Алк, та про матч між ними зараз ніхто й не помишляв.

Розставляючи магнітні фігури, Ілвала думав: «Невже він збирається провести матч, незважаючи… Оце характер! Чи знає він, до якого змагання готується Алк? Певне, ні. Видно по настрою. Може, сказати? Неприємно…»

— Ну, що ж, почнемо, — обізвався психолог, пересуваючи на два поля ферзевого пішака.

Грали довго, уперто. І хоч як психолог намагався «мобілізуватись», з п’яти партій він не зміг виграти жодної, одна тільки була нічия.

Гра так захопила їх, що вони забули геть-чисто все: і тяжіння, яке дужчало з кожним днем, і чорну дірку космосу, і ситуацію на борту. Реальність заволоділа свідомістю, як тільки вони виринули із шахових глибин.

— От ви, психологи, вважаєте, що страх смерті пригнічує нервову систему, ослаблюючи цим організм,— сказав капітан, дивлячись в ілюмінатор. — А що ж таке смерть? Ти скажеш, що це фініш, крайня межа всякого життя, ендшпіль, в якому природа обов’язково завдасть нам поразки.

— Скажу, — скинув бровами Ілвала.

— Усе це так, — глибоко зітхнув Нескуба. — Чому ж раніше ми про неї зовсім не думали?

— Це природно, що психічно здорова молода людина не думає про смерть, забуває про неї, — відповів Ілвала. — Та й навіщо обмірковувати те, що не стоїть на порядку денному? Тоді здається, що смерті взагалі немає, що життя триватиме нескінченно довго. Бо як це так: ось я живу, думаю, і раптом усе це обірветься? Свідомість теж має суперечливу природу.

— Ну, гаразд, — міркував капітан, — а от ми, люди зрілі, ми ж усвідомлюємо свою смертність? Ми ж добре знаємо, що так чи інакше, а кінець дивовижної вистави настане, природа перед кожним опустить завісу. Чому ж з’являється страх?

— Це інстинкт самозбереження. Спонука до пошуків порятунку.

— Мобілізація сил? — капітан перевів погляд з чорного овалу ілюмінатора на психологове обличчя.

— Якщо хочеш —так. — Ілвала кивнув головою, при цьому брови його піднялись і опустились. — Інстинкт самозбереження — то великий організатор і винахідник. Він працює на безсмертя людського роду.

— І в нашій ситуації теж? — капітан знову дивився в ілюмінатор.

— Звичайно. Пригадай, які відкриття зроблено перед лицем небезпеки! Один тільки Гравітаційний трансформатор…

— Так, відкриття значні… — роздумливо промовив капітан. — Шкода тільки… — Різко повернув голову до співбесідника. — А як ти вважаєш, винахідник цей і організатор вичерпав свої можливості у нас? Невже безнадія захопила наш корабель і ніхто не бачить ніякого просвітку?

— А який же просвіток, коли всі знають правду, кожен усвідомлює безвихідь становища.

— Знають правду… — повторив капітан. — А чи не поспішні це висновки? Я, наприклад, починаю сумніватися. І взагалі… Знають правду… Ну, то й що? Хіба невідомо з історії, що інколи цілі підрозділи одержували таке завдання, яке не давало жодних шансів уціліти. Вони знали це і йшли на загибель. В ім’я перемоги над ворогом… Хіба це не торжество свідомості над інстинктом?

«Що він замислив? — подумав психолог.— Поставити активний стрижень до охололого реактора? А що ж, це ідея. В кожному разі, краще діяти, аніж нидіти склавши руки». Уголос промовив:

— Я розумію, але…

— Що «але»?

— У нас особливий випадок. Якщо ти хочеш, незважаючи на це, розпочати…

— Чому ж незважаючи? — насупився капітан. — Саме зважаючи на обставини, нам треба піднести дух екіпажу Пам’ятаймо, що ми — загін людства, відправлений в далекий пошук!

— А що, з’явилися хоч натяки, хоч які-небудь симптоми? — Психолог аж подався вперед. Уп’явшись очима в капітана, подумав: «От інтелект! Навіть мені підкинув зерно надії…»

— Так, симптоми є, — потеплілим голосом сказав Нескуба. — І ця думка з’явилася буквально у відповідь на твоє запитання, дорогий Ілвала. Може, це інтуїтивне…

— Які ж симптоми? — в голосі психолога вже чулася надія. Очі йому заблищали, — як під час напруженої шахової гри.

— А ось які. — Нескуба повернув крісло і тепер сидів лицем до психолога. — Перше — локаційний графік. Адже крива не замикається? Більше того, намітилась тенденція до розширення «горловини». Друге — сила тяжіння вже не зростає. Може, ми досягли її максимуму?

Ілвала був трохи розчарований такими симптомами, але зацікавлення не втратив. Нескуба, звичайно, краще розбирається у гравітаційних графіках, може, й справді «Вікінг» пройшов критичну точку…

— Пора вже нам спрямувати діяльність екіпажу в нормальне річище, — провадив капітан.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций