Іваничук Роман Іванович Манускрипт з вулиці Руської — C. 5

Розміщено Шкільні твори в 27 апреля 2014



Коли магістрат дозволив русинам торгувати вином і горілкою, я відкрив у тому підвалі невеличку пив’ярню. Слава богу, вже сплатив борги, а коштували мені помешкання й підвал аж 1273 золотих, до того ж 135 — рукавичного, то разом 1408 золотих. Це дуже багато: в мене росте син і жінку маю (вона, правда, допомагає торгувати в корчмі, проте витрачаю на неї щоденно не менше шести грошів), крім того, сплачую податки — чопове і шос, то можете самі тепер зрозуміти, що працювати мені доводиться більше, ніж коневі.

І все одно дякую богу, що допоміг мені вирватися з того страшного передмістя. Тут хоч і тісно — Руська вулиця в тринадцять ліктів завширшки, — та відколи я отримав міське право (за міщанський юрамент заплатив 50 золотих), почуваю себе більш-менш людиною. Ну а там… Мешкав я біля Песячого ринку навпроти Гончарської вежі, і життя моє було собаче. До цеху тебе, неміщапина, а ще й русина, не приймуть нізащо, партачеві не можна будь-коли продавати свій товар, йти до панського фільварку — то вже чиста неволя, загородником на панських грунтах не кожен може стати, а на вали, до доріг першими женуть передміщан.

Най славиться господь: спочатку вдалося найняти на Руській кімнатку з сіньми (за сорок золотих річно!), а потім пішло легше. Я чоловік такий, що жодної роботи не гиджуся — спочатку сміття з дворів вивозив, а коли припас кілька сотень золотих, то вдалося їх позичити під процент. Спершу за вигоду брав від сотні по п’ятнадцять грошів на тиждень, а тепер — і до золотого. Як у кого. Панночки — ті ніколи не торгуються, коли їм припече. Скуповував теж сирове полотно у Винниках, давав вибілювати селянам на Пасіку і перепродував — мав з аршина по вісімдесят грошів прибутку. Ну, то зміг нарешті купити собі чверть кам’яниці й підвал. А тепер зовсім стало легко жити. Недарма кажуть: бог за пожертву сторицею віддає. Я дав на друкарню панові Юрієві Рогатинцеві один золотий і два гроші, а став продавцем братських книг. За цю роботу платить мені братство по 120 золотих на рік—гроші неабиякі.

Мені, Юрієві Рогатинцеві, було тоді двадцять п’ять літ. Першого дня різдва у старій, ще перед пожежею, Успенській церкві трапилося таке, чого дотоді не знало наше старе місто.

За казальницю вийшов наш плюгавенький, добрий попик — вчорашній дяк — і почав проповідь.

— Дорогі мої дітоньки, — заглаголав він тоненьким голоском, — чи скажете мені, де господь бог перебував, коли ще не було нічого? А мовчите, бо не знаєте. То щоб мав де перебувати, бог сотворив собі небо і землю. На небі — ангелів з очима соколовими, під небом — ворон, сорок, круків і горобців. На землі — свиней, корів, ведмедів, котів, мишей та інших преутішних звірят. І побудував рай, плотом обгородив, і насіяв там дубини, грабини, ріпп, редьки, моркви, пастернаку га іншого хвасту. А Люцифер, найстарший ангел, з Михайлом покумався, їв з ним і пив, та й каже: «Збудую собі другий рай». На се Михайло рече: «За такі слова бути тобі чортом, а не попом, і їсти тобі гівно, а не проскуру…»

Хтось біля бабинця пирснув сміхом, а мені згадалися слова Івана з Вишні, мого старшого острозького приятеля: «Хто дасть голові нашій воду, а очам джерело сліз, щоб ми могли оплакувати упадок нашої віри і духа?»

А попич продовжував:

— Тоді бог зліпив Адама й питає його: «Треба тобі жони?» — «Так, господи, — відповів Адам, — треба, бо не маю з ким спати». То сотворив бог Єву, а та яблуко вкрала. І за ту кару пустив господь на нас орду татар, турків і ляхів нечестивих, та й погризли вони в наших садах і петрівку, і спасівку. Одне лише древо ще стоїть, дорогі мої дітоньки, — то церква наша православна, а якби і її підгризли, то б усю нашу благовірну Русь чорт побрав, від чого най нас господь боронить, амінь.

Прихожани зніяковіло переглядалися між собою; попик повернувся до престолу, а потім вийшов із святими дарами. У цю мить до церкви увірвалися троє в чорних сутанах — два каноніки і сам архієпископ Соліковський. Вони, штовхаючись, мов ціпаки, пройшли поміж людьми до царських врат, архієпископ відсторонив попа, — той, переляканий такою неймовірною наругою, опустив чашу, народ стояв німий, отетерілий, безвольний, — і загорланив:

— Віднині проголошуємо прийняття всіма православними синагогами єдиного апостольського грегоріанського календаря і закриваємо ваше поганське капище, поки не складете присягу в тому. Що всi господнi празники святкуватимете в однi днi з катаклицькою церквою. Спасайте душi, поки гнiв господва не впав на вашi голови. Покаранi бо жиди, якi не визнали вчення Христового, — не мають нинi своїх пророкiв. Вiдiбрав бог і в греків, а заодно і в русинів, мужів, глаголющих істину, і не маєте ви тепер ані пам’яті, щоб запам’ятати «Отче наш», ані проповідників своїх, ані розуму, щоб бачити своє спасіння. Боже, змилуйся над ними, заблуканими вівцями, і наверни їх до свого стада!

Соліковський проймав нас ненависним поглядом, перемінював, немов медуза Горгона, живих людей у камінь, дерево, глину, якою був наш праотець до того, поки бог вдихнув у нього душу; потім зачинив райські врата, і ми, впокорені, без душі, без мислі, виходили з церкви подібно до отари баранів, яких ведуть на заріз; церква спорожніла, люд, зітхаючи й мовчки своєму богу молячись, розійшовся по домах, і я пішов, і в мені почав народжуватися дивовижний страх перед самим собою. Вчора стинали на Ринку голову нашому провідцеві Підкові, і ми мовчали, покірно приймаючи кару божу, нині в нас забрали духовні святощі, і ми впокорилися знову, завтра скажуть нам вбивати один одного — і ми зробимо се? І виправдовуватимемо себе так само, як учора й сьогодні, словами: «Що можемо вдіяти проти такої сили?»

Моя жона, католичка Грета, сказала, коли я повернувся:

— Чого ти зчорнів, мов ніч, коханий? Це ж мусило статися — як не нині, то завтра… Живемо в католицькому місті, в католицькій державі, то чи ж можливо, щоб піддані вічно молилися різним богам і слухалися різних владик? А ті ваші відправи — чи ж то не посміховисько над словом божим?

Я згадав проповідь попика — так, Грета правду мовить, та в мене вперше зродилася злість на неї і на її одновірців: спутали коня і смієтеся, що він кульгає? Я закричав:

— А вірмени мають право? А євреї?

— Вірмени — зайди, євреї — іновірці, але чому ви, русини, які ісповідуєте того самого Христа, ту ж діву Марію, не хочете визнати владикою папу, і держитесь за своїх патріархів? Багато тої Русі, а у Львові русинів — як кіт наплакав, а патріархи ваші туркам служать, де в них сила, щоб заступитися за вас? Що важить їхнє благословення, коли вони щороку за патріарший сан платять султанові тисячі дукатів і вижебрують ті дукати в московського царя?

Я не міг нічого їй заперечити, вона знову говорила правду. Вийшов з дому, довго блукав містом, а за мною гналися і шмагали мене вбивчі слова моєї малжони:

«Русі багато, а русинів у Львові…» Та чому це справді так: ні в магістраті, ні в цеху, ні в суді, іно в церкві недолугий попик і кілька братчиків, серед яких не кожен і письмо знає. А ті вельможні русини — хіба вони хочуть нас знати?»

Знову згадався мені Острог — я вчився чотири роки в острозькій школі, — і постав переді мною високий, з чорною бородою Іван з Вишні. Він був старший за мене, давно закінчив богословіє і служив коригатором[12] богослужебних книг у друкарні князя Костянтина. Той Іван був у науках вельми знаючий, побожний, хоча світських утіх не цурався; я ходив до нього за порадами й книгами і заставав не раз у його кімнаті, яку він винаймав у приміщенні друкарні, суворого отця Княгиницького — Іванового ровесника і земляка. Я помічав, як день від дня суворішає і сам Вишенський. Досі він втішався ласкою князя Острозького, котрий мав мільйон золотих річного прибутку й охоче надавав притулок шляхті, вченим і пройдисвітам; Іван з Вишні ходив до нього на бенкети і не цурався теж жінок, та ось — почав він закриватися у своїй кімнаті, не завжди впускав до себе й мене.

Тепер я кожного разу заставав його за книгами. «Красота воїну оружіє, кораблю — вітрила, а праведному мужу — почитаніє книжное», — любив він повторювати слова пророка Давида; я помітив, що Іванові враз остогидли двірські вигоди й пересит, що готує він себе служінню божому.

Після четвертого року науки я вирішив повернутися до Львова, щоб навчитися ремесла. Зайшов до Івана попрощатися. Вишенський сказав тоді мені:

— Єдино вірно вчинив Княгиницький, подавшись на Афон спасати душу. Я думаю над його вчинком, молодий мій приятелю, вдень і вночі і переконуюся: тільки іноцтво може врятувати нас від загибелі. Де в руській землі тепер віра, надія й любов? Замість віри — ненависть, зависть і мерзість. Священики чревом, а не духом службу совершають, з доходів богомольців дочкам своїм віно готовлять, синів одягають, жінок украшають, коней ситих у золочені карети упрягають… Крізь вікно видніли вежі палаців князя Острозького — Іванового благодійника; кивнув Вишенський рукою на замок:

— Для православія душу віддає, а з православних лупить незгірш чужих…

— А що може вчинити інок у келії, звідки анахорет візьме сили, щоб народ врятувати? —спитав я несміливо.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций