Грінченко Борис Дмитрович Брат на брата — C. 2

Розміщено Шкільні твори в 12 апреля 2014


Безнадія вже впивалась йому в душу, всмоктувалась у неї, мов п’явка в тіло… Ліг на ліжку, закинув руки за голову, заплющив очі. Не хотів думати, не хотів почувати… Але почував — її, ту п’явку, що всмокталась у душу…

Скільки ще буде тут? Місяць? Півроку? Рік? Поки впаде режим?

Поки впаде!

Вірив, що це буде, що неминуча це річ, але коли вона здіється?. Всьому є кінець, але коли він буде?

А гинути тут, або там, — серед сибірських тундр, далеко від рідного краю!.

Коло дверей забрязкало замком, грюкнув, одсуваючися, засув. Чого це вони знову пруться? Звичайно ж у такий час не ходять, а сьогодні спокою не дають!

Не ворухнувся і навіть не розплющив очей, як хтось увійшов до камери.

— Вас требують у контору, — почувся голос.

Корецький розплющив очі, — перед ним стояв один з доглядачів.

— Чого?

— Не могу знать… требують… і щоб немедлено…

— Може жандарський офіцер приїхав?

— Не могу знать…

Корецький ліниво, нехотя підвівся, взяв бриля й пішов попереду, а за їм слідком доглядач. Перейшли коридором, зійшли вниз у двір. Він був порожній. А де ж ті рештанти, що галасували?

— Що тут у дворі за крик був? Рештанти чи що кричали? — запитався він у доглядача.

— Не могу знать… — одказав той звичайною фразою, а тоді, трохи помовчавши, додав: — То не в дворі… там, на вулиці, значить, крик…

— Чого ж?.

Той стиснув плечами.

— Без понятія народ… Вольнєнія…

Може б він казав ще що, але в цю мить до їх підійшов старший доглядач, і він замовк. Пішли втрьох по східцях нагору, і незабаром Корецький опинивсь у конторі, — в невеликій брудній хатинці.

Вгорі на стінах два старі царські портрети, якісь інструкції в рямцях, — їх так позасиджували мухи, що вже мабуть і не дочитаєшся, що там написано. Піводчинена шафа з паперами… два столи, позастилувані синім папером, обляпані чорнилом… на столах купи паперів… За більшим сидить начальник тюрми, — товстий, брезклий чоловік з заспаним обличчям. Він зиркнув на Корецького.

— Тут нащот вас бумага… — Витяг папірець і глянув на його. — Освобождаетесь…

— Як? — спитався Корецький, не ймучи віри.

— Освобождаетесь, говорю… Распишитесь в получении ваших денег и часов…

Він штовхнув до Корецького якусь книгу. Корецький, не читаючи, розписався тремтячою рукою, упхнув до кишені, не рахуючи, гроші, годинника…

— Отведи их — пусть соберутся, — звелів начальник старшому доглядачеві. — Тогда освободить, — могут идти…

Вернувшися до камери, Корецький не поскладав, жужмом покидав у кошик свої речі й ледве міг діждатися, поки солдат ізв’язав їх. Тоді не пішов, а більше побіг коридором і вниз по східцях, — ледве солдат з кошиком за їм поспівав.

Тільки вони вийшли в другий двір, зараз Корецький почув, що за брамою на вулиці якийсь гомін. Та він про це не думав. Пас нетерплячими очима руки забарного воротаря, що, не поспішаючись, методично стромляв своїми товстими пальцями ключ у замок, повертав його там, одмикав… Нарешті відімкнув, витяг замок, грюкнув, одсуваючи, засувом… Корецький нахилився тим часом, узяв з землі кошик за вірьовку і ступив в одчинену хвіртку на вулицю.

І враз опинився серед стовпища: юрма людей стояла коло самісінької брами — мужчини, панночки… З несподіванки він спинився, дивлячись на людей.

— Корецький! — кинув хтось серед стовпища.

— Урра-а-а!. Корецький!. Урра-а-а!.

І враз хтось вихопив у його з рук кошика, його самого підхопили чиїсь руки, багато рук, і він заколихався над головами великого стовпища, що залило ввесь майданчик перед тюрмою. Просто перед Корецьким маяв величезний білий прапор з написом червоними літерами: «Амністія». Далі червоніло ще кілька прапорів — менших.

— Урра! — загреміло ще дужче. — Урра, Корецький! Хай живе свобода!.

— Панове, що ви робите? Не терзайте ви так чоловіка!. — почувся знайомий Корецькому голос. — Треба на звожчика!.

— Звожчика!. Давай звожчика!. — загукало кілька голосів. Корецького спустили додолу.

Стовпище розступилося, покидаючи прохід, і на кінці його Корецький побачив фаетон.

— Прошу вас, Євгене Петровичу, — промовив той же знайомий голос, і Корецького взяв під руку чоловік з чорною бородою, — добре знайомий йому адвокат Яковенко. Між двома лавами людей — панів, робітників, паній, панночок — вони пройшли до фаетону. Корецький сів у його, з ним Яковенко, а навпроти ще двоє людей, — всі троє стискали руку Корецькому, здоровкалися з ним, поздоровляли «з визволенням», але Корецький не розумів, хто ті двоє, і не розбирав, що з ним діється.

— Рушай до думи!. — звелів Яковенко. — Швидше! Коні рушили. Але все стовпище посунуло за фаетоном, обступило його, і він мусив їхати ходою.

— Ну, хвала богові, — таки добилися! — казав Яковенко. — Знаєте: прокурор і жандарми ніяк не хотіли вас випускати. А я кажу… я був у депутації од мітингу… я кажу: для самої власті краще, коли випустите його, ніж коли доведете до нещастя… Адже перед тюрмою стоїть стовпище, готове щомить розбивати браму… Ну, вони й сами поміркували… Згодились… Тепер ми просто на мітинг… Всі вимагають, щоб ви там були, хочуть вас бачити…

— Який мітинг? — ледве міг спитатися Корецький. — З якого приводу?

— Як з якого? — здивувався Яковенко. — Ах! то ви, бідолашний, нічого не знаєте!. Ви не читали телеграми… Панове! — гукнув він у стовпище. — Він не читав телеграми… Дайте телеграму!. Швидше!.

— Телеграму! Телеграму!. — розкотилося між народом, і кілька рук з великими аркушами простяглося до фаетону. Яковенко взяв один і подав Корецькому.

— Ось читайте: «Височайший манифест… » Конституція!.

Тремтячи як у пропасниці, почав Корецький читати. Очі не слухались, якось перескакували по словах, якийсь туман застилав літери…

— Читайте голосно!. — Голосно хай хтось читає!. — Почулося гукання. — Знову хай читають!.

Яковенко взяв у когось із рук ще один аркуш, устав у фаетоні, що ледве посувався серед стовпища, і, держачись однією рукою за передок, другою піднявши вгору білий аркуш, почав читати маніфест:

— «… даровать населению незыблемые основы гражданской свободы на началах действительной неприкосновенности личности, свободы слова, собраний и союзов», — одбивалося в вухах у Корецького голосне читання, але зараз же його покрили ще голосніші вигуки:

— Урра-а!. Да здравствует свобода!. Да здравствует конституция!.

— «… Установить, как незыблемое правило, чтобы никакой закон не мог восприять силу без одобрения Государственной Думы»…

— Ура!. Да здравствует Государственная Дума!. А Яковенко читав уже іншу телеграму. Уривки долітали до вуха Корецькому:

— «Известие о подписании конституции распространилось в Петербурге… Едва они собрались, как принесли со станка оттиски манифеста… Предложили почтить народ, мужественно завоевавший свободу».

— Ура!. Хай живе народ!. Хай живе свобода!. Геть тюрми!. Амністія!. Амністія!.

Корецькому стиснуло горло, він почував, що коли не вдержиться, то зараз, зараз у його ринуть з очей сльози. Він заплющив очі і зціпив зуби.

Процесія помалу посувалася, і Яковенко тим часом розказував:

— Уночі ми получили маніфеста в редакції… Зараз же рішили випустити його окремим плакатом… У десять годин він уже по всьому городу гуляв… Народ висипав на вулиці, — ну, звісно, мітинг… Стали говорити. Амністія — перше слово… Панове, — каже доктор Лавренко, — поки дадуть амністію з Петербургу, — не забувайте, що в нашій тюрмі сидить борець за волю — Корецький. Добиваймось, щоб його випущено!. Ну, звісно, в такі хвилини юрба не міркує довго… Так і шугнули до тюрми, — хотіли силоміць… Та вже ми вмовили взятися до легального способу… Ну, ото й вибрали депутацію з нас трьох: я, доктор Юрковський та Павло Семенович… — і він показує на тих двох, що сидять навпроти Корецького, і тоді тільки він пізнає їх.

А Яковенко все говорить. Він швидко, поспішаючись, уривками переказує Корецькому події двох останніх місяців: з’їзд земських і городських діячів, повсюдні мітинги, розрухи по городах і селах і, нарешті, величезний страйк залізничників та інших робітників, що спинив, спаралізував економічний рух усієї величезної держави… Все це Корецький чує, але спершу розуміє тільки частину казаного, уривки… Та помалу починає призвичаюватися до всього того, що тут із їм трапилося, починає розуміти його і своє становище серед цих нових подій. І невимовна радість обнімає його, аж із глибу душі починає рости щось велике, гарне, непереможне… І воно хоче вирватися на волю, виявитися чимсь — криком, — чим-небудь, аби тільки виявитися.

— Стій! Стій!

Фаетон спиняється, й Корецький помічає, що стовпище побільшало.

— Виходьмо… приїхали, — каже йому Яковенко.

Він виходить. Яковенко бере його за руку й починає протискуватися крізь натовп.

— Пропустіть… пустіть, панове! — говорить адвокат. — Дайте пройти до помосту, — дуже пильна справа.

Люди нехотя поступаються і пропускають у вузький прохід — щілину, що зараз же знову затуляється за їми.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций