Покальчук Юрій Володимирович Безмежність — C. 8

Розміщено Шкільні твори в 12 апреля 2014



Ми ж таки армія, хоч і партизанська…

Я дістався вчасно, щоби перейняти групу, яка вибралась мене рятувати. Чутка, що я повернувся, підвела на ноги увесь табір. Лікарі, а біля них і Тетяна, Миколчина мама, заходились біля моїх рук. Вони перемовлялись, вирішуючи, що і як зі мною робити, я ледве гамував біль від їхніх дотиків, a вона дивилась на мене зараз так, що я почувався дурнем за всі свої попередні настрої і метання, за сварку з ними, за те, що було. Проймала мене зараз світла радість, що все зле зараз позаду.

He моя вина, ця жінка ось, і все тут. Гарна, приваблива, але не моя. Чи вольовитості в ній забагато, як на мене, чи то стрімкості отієї в руках, чи погляд її, орлиці, з-під тих густих чорних брів і насторожував і приваблював водночас, не знаю. Тільки подобалась вона мені, це напевне, але і стрим у мені був якийсь до неї, теж правда.

А спрацювало в мені тоді звичайне чоловіче самолюбство, дурне, навіть спрощене — і сам не гам і другому не дам!

Миколка відчув це, відчув мою неправоту, і вступив на захист матері, принципово, переконано, твердо, хоч як йому було не прикро йти проти мене.

З отаких і бувають люди, саме з отаких! Він же себе мусив перемогти, щоби виступити проти мене, себе насамперед, не кажучи вже про те, що кохання його матері і Степана теж для нього, мабуть, десь у глибині все ж не найприємніший момент.

Напевне, він би залюбки бачив на місці Степана мене, а може… Хто його зна, може в тій ситуації теж були б якісь непорозуміння, тільки іншого характеру… Але зараз він переміг себе, і встав за те, в правоті чого був переконаний, хоч йому в цю мить не надто було легко, проти того, кого любив, а хто виступив зараз із недоброго, неправильного боку.

Важко малому зрозуміти, що таке втратити людей, яких любиш, отак зразу — і дружину, і сина. Ніби й не було їх ніколи, ніби вони наснились мені, і все моє минуле життя наснилось мені, а зараз існує в реальності тільки це: цей ліс і війна, тільки мій диверсійний загін, а чи точніше — група, і довготелесий, нескладний чудовий Миколка, і все це реальність, правда життя, а все решта — неправда.

Інколи мені здавалося, що до життя мене пробуджує саме він, Миколка, хоча це я вчив його, я розповідав йому, що бачив, що встиг за свої роки, у що вірив і чим жив.

Він усе те хапав на льоту, поділяв, але раптом міг сказати:

— Льоню, як ти думаєш, а люди будуть колись літати туди, на зорі? Я часом дивлюся у ночі на зоряне небо, і мені здається, що більшої краси більше ніде немає, а інколи вдивляюсь на якусь квітку, навесні особливо, ось у незабудку вдивляюсь, вдивляюсь, і раптом бачу таку ж красу, як і в зоряному небі. Ніби заглиблююсь у щось… А інколи можу побачити таке у крилах метелика, або в дереві засніженому серед лісової тиші… Тоді все в мені раптом якось застигає і щось водночас ніби відкривається, огорнуте таємницею, яка, здається, ось-ось розкриється мені… Чому це? У тебе такого не буває? He трапляється такого?

Ці питання мене спочатку захоплювали несподівано, я губився, бентежився, не знаходив відповідних слів, особливо на початку, а потім довго над ними думав. Здавалось, виконував якусь розумову роботу, ніби задачі розв’язував, аби відшукати відповіді, і щоразу відкривав щось нове у собі самому, ніби робив крок на якусь сходинку. Я зазирав у глибини свої, у те, що гніздилося усередині мене, і мусив простувати назад довгими часовими стежками, вертаючи аж до Миколчиного віку, і ще раніше — до себе зовсім малого, відшукуючи ці питання, які неодмінно також ставали колись переді мною, мабуть, як перед кожним, але з тих чи інших причин, я не занедбав їх, згодом вирішивши, що то пусте, дитячі забавки, такі собі минулі настрої, що перейшли, коли я пішов у ФЗУ, а потім захопився Уляною, потім армія, одружився, син народився, і так пішло, десь усе те відступило на задній, дальший план, на те, щоби зовсім зникло, але вже у такій формі я не ставив собі самому цих питань більше ніколи…

Аж досі.

Що я відповідаю йому? Спочатку простими слонами, так і казав, що ставив колись і собі такі питання, що виріс у далекому Донецькому містечку біля лісу, і тому ліс для мене близький і зрозумілий, а коли людина ближче до природи, то й питань такого типу задає вона собі дуже багато, що був у мене дід, матері моєї батько, який збирав у лісі трави і лікував людей, мав удома пасіку і саме від нього до мене й прийшло розуміння того, про що говорив зараз Миколка…

Саме дід Герасим казав колись (я був тоді ще малий, а нині дід давно вже помер), що добро і краса творять у всьому світі, а найперш у природі, протистояння злу, що все у природі злагоджене, узгоджене і відповідає одне одному, людина лиш, буває, неспроможна того помітити, бо поспішає, здається їй, що добробут її душі — в кількості надбаного, досягнутого, бо хтось інший те має. А насправді щастя можна знайти де завгодно, бо воно у тобі самому найперш, у самій людині, ось де слід шукати, і все навколишнє, природа уся, підказує це їй, а людина часто сліпа, не бачить…

У десять років я запам’ятав це. Мені сповнилось дванадцять, коли дід помер, і з часом сказане тоді ніби відійшло десь далі, закотилося, вкрилося пилом часу, а насправді виявилось — живуть у мені дідові слова і пробудив їх до життя оцей Колька, який міг спитати:

— Льоню, скажи, а тебе не захоплює слово «безмежність»? Я якось замислився і зрозумів, що безмежне усе. I простори Всесвіту, і глибини землі, знання, людські почуття, і життя на землі і…

— Тільки людське життя кінечне, Миколко, і в цьому його цінність. Ми не цінували б свого часу, аби жили нескінченно, не були б людьми. Це теж дід мені казав, здається, тільки то звучало так: все має своє закінчення — овоч і плід достигає, потім дає насіння і сам зникає, рослини дають нові пагони, самі з часом відходять, тварини полишають життя, коли воно у них загасає, отож і людина має цінувати свій час, і коли настає її пора — спокійно відходити, знаючи, що зробила в цьому житті все, що змогла, залишивши після себе дітей, онуків, і плоди праці… Знаєш, Микольцю, мені тоді на мої дванадцять здавалось це старечим шамотінням, немовби дід виправдовує для себе більше, ніж для мене, свій відхід із життя, котрий уже був у нього на видноколі… А зараз, отут я згадую ці слова зовсім інакше…

— А мені здається, що безмежність — це завжди рух, щось на зразок лету у Всесвіті, або в океані, як от у книжках Жуль Верна!

— Hi, не читав. He довелося…

— Мама мене завжди лаила, що я захоплююся тільки фантастикою та пригодами. Ось Жуль Верна я усього перечитав, що в нас було, але то все по-польськи, також і Конан-Дойля, Дюма…

Я не читав стільки, як ти, Колю, хоч і соромне признатися зараз, але в нас тих книжок на селі не було, у ФЗУ, коли вчився, жив у гуртожитку і працював. Читав усякі книжки, але знаєш… ну, ніхто мені не міг підказати тоді, що читати і як. А самотужки воно дуже довга дорога… Тобі тут пощастило більше…

— Найбільше мені пощастило, що я зустрівся з тобою…

Іноді я почував себе навіть трохи ніяково від його слів. Надто щиро і відверто говорив він, аж мені не по собі якось ставало. Ніби несподівано хтось переді мною ставав оголений, от так ось ні сіло, ні впало, зовсім не соромлячись. Воно ж і нічого, ніби нехай собі, але якось ніяково. I за звичкою у таких випадках людина очі відвертає, аби не бентежити іншого. А тут хлопець душу свою розкрив так, що аж жахно було зазирнути в неї, як в бездонне провалля, в оту його «безмежність». Але я розумів, що в час дозрівання, становлення, зростання я не повинен його образити чи злякати ненароком якимось неоковирним словом. Часом я трохи втомлювався від таких розмов, але швидко збагнув, що й мене це збагачує, як не дивно. Я почав замислюватись над тим, що приваблює мене у красі квітів чи у співі птаха. Мабуть, те, що є в мені самому, що відгукується, або відлунює в мені, а я врешті теж — частина природи…

Часом від усього цього голова в мене ішла обертом, і я злостився на Кольку за дурні питання і за те, що морочу й собі усім цим голову. Часом і на його захоплення собою злостився, що аж стільки, аж так надто.

Бо я досягав сам, чого зміг. He так багато і зміг, але що спортом займався, і бігав, і тягарі підіймав, з його, до речі, років починаючи, тому й можу дещо зараз. I ще одне: ніхто не допомагав — і зле це і добре. Бо я навчив себе на кожну перешкоду дивитись, як на урок, який мені задали в школі, як на задачку з математики. Треба вирішити — і вирішую. Нема того, що не вирішальне. Все якось можна вирішити. Якщо, що стоїть перед тобою, виконуватимеш якомога краще, то й поступ буде щохвилинний.

Просто ніби, але, думаю, тому і живий, і зараз отут, в партизанському таборі, у себе в землянці засипаю, а не чекаю допиту у в’язниці в Тростянці.

Я завжди вірив насамперед у власні сили, в те, що вирішив, у лінію, яку в житті обрав і оцінив.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций