Винниченко Володимир Кирилович Сонячна машина — C. 19

Розміщено Шкільні твори в 11 апреля 2014



Що? Ловкі сигари люди заробляють? Ого, він страшенно поважає працю. Праця, партія й парламент. Це є три святині, будь вони тричі й чотири рази прокляті. Батько це може підтвердити, він старий соціал-демократ, він уже от-от за кінчик хвоста соціалізм тримає. На жаль, йому праця одну руку відрізала, а то б уже давно було щастя небесне на землі. Ге? Ні? Браво. Батько сердиться. Він тридцять літ пробув у тюрмі, на легких каторжних роботах, а все-таки сердиться. Брраво! А щодо нього, то він од завтрашнього дня працю кидає к чортовій матері. Годі.

Старий Надель пильно дивиться на сина, строго, часто кліпаючи маленькими, трошки недорізаними очима. Дітріх важко смокче сигару й пускає клубки диму вгору. Герман теж пильно й підозріло оглядає брата.

— Що ж ти робитимеш? До Інараку ступаєш? Дітріх грайливо покивує одним плечем. Навіщо до Інараку? Інарак так само качоргу шанує, як і соціал-демократія.

— Та ще й як! — раптом дзвінко кричить із ліжка Фріц. — Моментально такого, як ти, розстріляли б там.

— А тебе б повісили? Чи вони просто душать детективів? Га?

Старий Надель червоніє, знову встає й іде до вікна. Детектив. До цього він ніяк не може звикнути. Нерозумно, нелогічно, — теж праця, служба, а от не може та й не може втоптати це у своїй старій, стільки вже топтаніи голові. Детектив! А ще рік тому Фріц був надією батька, вірним товаришем і вихованцем. Гордістю був старого Наделя перед партійними товаришами. І раптом у детективи, в сором, у глум. І дійсно, колись задушать інаракісти.

«Бе-еннь! Бе-еннь!»

Лопотять мотори, гуркотить залізно-кам’яний Берлін, гримить, спішить, кричить. Усі спішать, усі женуться кудись кидають одне, хапають друге, перестрибують один через одного, плюють на те, що вчора цілували. Нетерплячка, гарячка, невитриманість. Усе зразу, все моментально, все цілком. Зруйнувати всі фабрики, зірвати всю землю, запалити всі міста! А на другий день сигара в зуби з нового портсигара або в детективи.

І знову вертається до столу старий Надель. Ага, в анархо-натуралісти Дітріх записується. Ну, це інша річ. Волі, повної, необмеженої, звірячої волі він хоче. Він не хоче мати відірваних рук, краще він одгризатиме іншим, коли вони спробують його запрягти в ярмо.

Герман ущипливе іпосміхається. Так, розумієшся, це нормальний наслідок соціл-демократичного болота. Довго сидіти в ньому небезпечно для здорової людини. Розуміється, після соціл-демократії лишається або в анархо-натуралісти, або в шпики-детективи кидатись, — цілком зрозуміла реакція.

Тут старий Надель не може вже витримати. Е, це вже занадто. Патякає шмаркач чорт батька зна що й думає, що розв’язав усі питання. Очевидно, коли б ці дурні були в нсокому-ністичній секті, то зразу стали б святими? Ще дурнішими стали б. Приклад живий перед очима — мудрий Герман.

Дітріх весело, бурно регоче, падає на стілець, пацає ногами і хляскає в долоні.

— Брраво, батьку! Браво, біс! Так його!

Герман червоніє, і очі, пукаті, чорні, материні очі, починають скоса дивитись — поганий знак. Він бурхливо схоплюється і, по-ораторськи витягши до батька руку, починає одвер-то, щиро, раз у житті говорити йому нарешгі всю правду. Старий Надель нічого не має проти цього, о, будь ласка, проти правди він ніколи нічого не мав. Він готовий слухати навіть неокомуністів, коли вони здатні на правду, будь ласка, він готовий.

Але дедалі, то готовність його стає щораз менша та менша. Бо правда неокомуніста — просто нахабна, хлопчача брехня, перекручування фактів, наклепи! Він не може спокійно слухати ці дурниці, він повинен заткнути рота шмаркачеві.

Але ба: шмаркач не дає собі заткнути рота, а затикає його батькові. Він просто не дає слова вставити. Він піниться, стукає стільцем об підлогу. Широкий ніс роздувся, очі косо й люто блискають жовтими іскрами.

Старому Наделеві аж виски почервоніли. Він знизує плечима, посміхається, пробує говорити, але де там!

Дітріх регоче й п’яно піддрочує оратора. Розуміється, батько винен. Авжеж! Хто ж би інший?

— Лорхен! — раптом кричить із ліжка Фріц. — Та будь же ти за голову мітингу! Лізь на стілець! Що це таке, неокомунізм не дає слова соціал-демократії. Та позабирай зі столу виделки, а то вони повиколюють очі один одному.

Але тут Герман, як прокинувшись, помалу повертається до Фріца і здивовано обводить його косими важкими очима з золотистої голови до пацаючих ніг

— А ти чого?? Детектив! Шпіцель! Буржуйський собака. Тобі чого тут треба? Лежи отам і мовчи. А гавкати можеш там, де начальство скаже.

Буржуйський собака, поширивши очі, неиорушно лежить, і видно, як під золотистим пушком хлопчачого дитячого лиця густо, гаряче виступає кров. Від цього він нічого не може сказати й тільки широко, мовчки, переставши падати ногами, дивиться на брата.

Раптом у сінях дзвінко дирчить дзвінок. Грета схоплюється й вибігає. Тоді старий Надель понуро схиляє голову й потирає іправою рукою ліве плече. Коли нерви роздратуються, воно по-щімлює й чути одірвану руку з пальцями, які теж пощімлюють.

Двері розчиняються, влітає Грета. Чорні оченята круглі, напружені.

— Фріце! Тебе! Якийсь рудий-рудий пан!

Фріц швидко підкидає горішню частину тіла, впирається обома руками в край ліжка й гучно стає на ноги.

Дійсно, якийсь рудий-рудий добродій. Посміхається й простягає руку. В сінях темнувато, лиця добре не видно. Чийсь дуже знайомий сокирчастий ніс і променисті, ніжні очі.

— Ах, господи! Товариш Тіле!

— Мені з вами треба трошки, але поважно поговорити. Маєте час?

— О, що за питання?! Сюди? Ні, сюди. Ні, краще сюди.

Від несподіванки, замішання й хвилювання Фріц веде гостя до кухні Сісти в ній нема на чому, і Фріц червоніє. Але Тіле зовсім не потребує сідати, — справа двох хвилин. Зовсім коротенька справа.

І товариш Тіле, дивлячись згори в рожево золотисте з червоною піднятою губою лице, ніжно й пошепки розповідає коротесеньку справу Очі його дивлягься так уважно, ласкаво і просто, що вся справа здається теж простою й незначною. От тільки руді вуса й иеружа перешкоджають, щось у них трошки моторошне та смішне є.

Розуміється, Фріц готовий. Зараз їхати? Добре. Моментально Речей ніяких не треба? Завтра все доставлять? Добре. Моментально.

— Але майте на увазі, товаришу, ви повинні бути готові й на смерть. Чуєте?

Фріц червоніє, пушок стає помітно жовтий на щоках, у голосі напружена поважність.

— Я, товаришу Тіле, статут Інараку знаю.

— Як так, то.

І товарищ Тіле простягає в жовтій, рудішій, ніж вуса, рукавиці руку. Фріц перебільшено серйозно потискує її й ще більше червоніє. (Ах, господи, коли ж він уже відвикне від цієї дурної, соромної звички червоніти, як ідіот!)

Коли вони виходять уже сходами, — Тіле попереду, а Фріц позаду, — Фріц починає йти щораз повільніше та повільніше. І раптом згадує, що забув у кімнаті одну дуже важну, конспіративну річ, яку конче треба знищити, бо. Конче треба! Одна хвилина!

І він, перестрибуючи через східці, біжить нагору.

В хаті, де була сварка, вже трошки інша картина. На стільці стоїть Лорхен і строго вимахує маленьким жовтеньким олівцем. Вона — голова мітингу. Поважно-розумненькі, сумирні, блакитні оченята строго обводять ораторів. Слово належиться со. соц. сосаль.

Голова мітингу не може вимовити трудного слова. Тоді з одного боку неокомунізм, а з другого стара соціал демократія обнімають маленьке, тепле тільце й ретельно підказують трудне слово. І очі в Дітріха так само мокро й тепло світяться, як у батька, і розріз їх такий самий недокінчений, і сам він тепер увесь страшенно подібний до старого Наделя, невеличкий, акуратненький, рожевенький, тільки без гостренької борідки й вусиків.

Фріц ааклопотаио підходить до батька й простягає руку. Він негайно їде з Берліна — службова подорож. Потім так само заклопотано потискує руку Германові й Дітріхові. Він не має часу, він дуже поспішає. Але раптом обнімає Германа, цілуь і, почервонівши, відривається від нього. І знов так само обнімає всіх по черзі, а батькові й матері цілує руки. Це вже зовсім несподівано й дивно. А насамкінець виймає всі гроші з кишені й кладе їх на стіл перед Лорхен. І поспішно, заклопотано, з червоними вухами вибігає з кімнати.

У старого Наделя щемить плече й ворушаться шальці одрізаної руки ввесь вечір. Але він живою рукою натирає терпен-тиною хорі ноги своєї старої и довго сидить коло неї в темній кімнаті, поки рука Маргарити сонно не слабне в його руці. І очі йому теплі, ніякові й щасливі, коли він виходить до сусідньої кімнати.

Анархо натураліст спить на постелі детектива, а неокомуніст учить недавнього голову мітингу складати з вирізаних із газети літер слова. І на столі лежать уже два слова: «хай живе.»; для третього підбираються відповідні літери. Вже три літери «нео» готові, але очі старого Наделя від них не стають менше теплими Коли такий «нео», як сьогодні, то хай живе він на віки вічні!

М’яко й гнучко похитується авто, нахиляючи то Фріца на Тіле, то Тіле на Фріца. Дрібненькими волосяними зморщечками сміється сокирчастий ніс над рудими вусами, очі ніжно, сердечно-влазливо припадають до очей Фріца.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций