Етель Ліліан Войніч Овід — C. 15

Розміщено Шкільні твори в 10 апреля 2014



- Мені байдуже.

-  Байдуже? - вражений цією відповіддю, перепи­та Джеймс.

А дружина його підвелася з місця сміючися.

-  Звичайно, байдуже. Ще б пак не байдуже. Ну, Джеймс, тепер ти вже бачиш, якої вдячності можна тут сподіватися. Я ж казала, яку подяку ти матимеш за всю свою добрість до католицьких авантюристок та до їх…

-  Мовчи, мовчи, люба, не треба.

-  А, все це дурниці, Джеймсе! Досить уже з нас сентиментальності. Якийсь незаконнонароджений вва­жа себе за члена родини. Пора вже йому знати, хто була його мати. З якої речі ми будемо морочитися з сином католицького попа? От, на - читай!

Вона витягла з кишені зім’ятий листок паперу і кинула його через стіл Артурові.

Той розгорнув його. Це був лист, писаний рукою його матері за чотири місяці до його народження, в якому вона визнала свою провину перед чоловіком. Унизу стояло два під.

Артур поволі провів очима по сторінці мимо не­тверди літер її імені і спинився на упевненому зна­йомом підписі “Лоренцо Монтанеллі”. З хвилину він нерухомо дивився на лист, потім, не промовивши ні слова, згорнув його і поклав на стіл.

Джеймс підвівся і взяв за руку свою дружину.

-  Ну, Джулі, годі вже. Йди вниз. Уже пізно, а

В мене до Артура є ще маленька справа. Тобі це не

Цікаво.

Вона глянула на чоловіка, потім на Артура, який мовчки втупив очі fr землю.

-  Він як божевільний,- прошепотіла вона.

Коли Джулі підібрала свій шлейф і вийшла з кім­нат, Джеймс старанно причинив двері і знов сів коло столу.

Артур сидів так само нерухомий, мовчазний.

-  Артуре,- почав Джеймс м’яким тоном, бо Джу­л вже не могла його чути,- мені дуже шкода, що так

Сталося. Ти міг би цього й не знати. Ну, та тепер уже

Нічого не вдієш. Я дуже радий, що ти поводишся так

Стійко. Джулі тррхи… схвильована. Жінки часто…

В усякому разі, я не хочу бути до тебе занадто суво­ри.

Він спинився, щоб подивитись,, яке враження спра­вил на Артура його м’якість.

Але той навіть не по.

-  Звичайно, мій любий,-провадив далі Джеймс,-

Це дуже сумна історія, і найкраще було 6 зовсім про

Неї не згадувати. Мій батько був досить великодуш­ни і не розвівся з твоєю матір’ю, коли вона призналася йому в своїй зраді. Він тільки зажадав, щоб чоло

Вік, який спокусив її, зараз же покинув країну, і, як

Ти сам знаєш, він поїхав місіонером До Китаю. Коли

Він повернувся, я особисто був дуже проти того, щоб ти зустрічався з ним. Але батько згодився на те, щоб він учив тебе, при умові, що він ніколи не буде бачи­тис з твоєю матір’ю. Мушу віддати їм належне, вони до кінця чесно додержували цієї умови. Усе це дуже прикро, але…

Артур підвів голову. Усе живе зникло з його лиця. Воно нагадувало воскову маску.

-  Чи н-не з-дається т-обі,- стиха промовив він, якось чудно запинаючись на кожному слові,- що все ц-Це д-дуже с-смішно?

-  Смішно? - Джеймс одсунув свій стілець далі від столу і пильно глянув на Артура, занадто враже­ни, щоб розсердитися.- Смішно? Артуре, ти при своєму розумі?

Артур  раптом  закинув  назад голову ї вибухнув несамовитим реготом.

-  Артуре,- вигукнув судновласник, з гідністю

Підводячись з місця.- Мене дивує твоя легковаж.

Замість відповіді лунали лише вибухи сміху, тако­г голосного й нестримного, що Джеймс навіть почав підозрювати, що це щось серйозніше, ніж проста лег.

-  Як істерична жінка,- пробурмотів він, презир­лив знизавши плечима, і почав нетерпляче ходити

По кімнаті.- Ну, знаєш, Артуре, ти ще гірший, ніж

Джулі. Та перестань ти сміятися. Не можу ж я сиді­т тут цілу ніч!

З таким самим успіхом він міг попросити розп’ят­т зійти з п’єдесталу. До Артура не доходили ні до­кор, ні умовляння. Він тільки сміявся, сміявся й смі­явс без кінця.

-  Ну, це ж абсурд,- сказав Джеймс, нарешті при­пиняюч своє нервове бігання по хаті.- Ти сьогодні,

Очевидно, надто схвильований, щоб спокійно мене ви

Слухати. Не можу ж я говорити з тобою про справу,

Коли ти в такому стані. Приходь до мене завтра піс­л сніданку. А зараз лягай краще спати. На добраніч.

Він вийшов, грюкнувши дверима.

-  А тепер почнеться істерика внизу,- бурмотів

Він, тупаючи по коридору.- Без сліз не  обійдеться.

Безумний сміх завмер на губах Артура. Він схопив із стола молоток і кинувся до розп’яття. Почувся тріск; він враз отямився і побачив, що стоїть перед порожнім п’єдесталом з молотком у руці, а коло ніг його лежать уламки розбитого бога.

Він кинув молоток.

-  Як просто! - промовив він, одвертаючись.- Який же я був ідіот!

Важко дихаючи, він сів до столу і схилив на руки голову. Потім підвівся і, підійшовши до умивальника, Облив холодною водою голову й лице. Тоді, зовсім заспокоївшись, повернувся до столу і знову сів.

І ради них, ради цих брехливих негідних людей,

Ради німих бездушних богів він витерпів такі муки сорому, гніву й відчаю!..

Приготував собі мотузок і мало не повісився тільки через те, що якийсь свяще­ни - брехун. Ніби не всі вони брехуни! Ну, тепер з цим покінчено. Він порозумнішав.

Треба тільки ски­нут з себе весь цей бруд і почати нове життя.

У доках повнісінько суден, і так легко помандрува­т на одному з них десь до Канади, Австралії, Півден­но Африки - куди завгодно. Байдуже, куди саме, аби далі звідси. А там видно буде. Не сподобається в одному місці, можна поїхати в інше.

Він вийняв гаманець. Лише тридцять три паоло. Але в нього дорогий годинник. На деякий час це його виручить. А взагалі це пусте - він уже якось виб’єть­с. Та вони шукатимуть його, напевне, кинуться роз­питуват в доках. Ні, треба навести їх на невірний слід, хай. думають,, що він умер. Тоді він буде віль­ни, зовсім вільний. Він тихенько засміявся, уявивши, як Бертони шукатимуть його труп. Яка комедія!

Він узяв листок паперу і написав перше, що спа­л йому на думку:

“Я вірив у вас, як у бога. Але бог - це глиняний ідол, який можна розбити молотком; а ви брехала мені все життя”.

Він згорнув записку, написав ім’я Монтанеллі і, взявши ще один листок, черкнув на ньому:

“Шукайте мій труп у Дарсені”.

Тоді надів капелюх і вийшов з кімнати. Проходячи повз материн портрет, він глянув На нього і посміх­нувс, знизавши плечима. Вона теж брехала йому!

Він тихенько прослизнув по коридору і, відсунув­ш на дверях засув, вийшов на великі, темні, лункі мармурові сходи. Коли він сходив униз, йому здава­лос, що під ним розступилася чорна безодня.

Перейшов двір, обережно ступаючи, щоб не збу­дит Джіана Баттісту, який спав на першому поверсі. У сараї для дров у задній стіні було маленьке заґра­тован вікно, що виходило на канал щось футів на чо­тир над землею. Він пригадав, що іржаві грати з од­ног боку були поламані. Якщо трохи розхитати їх, то можна вилізти на вулицю.

Однак грати були досить міцні. Він подряпав собі

1 Паоло - дрібна італійська монета.

І руки і розірвав рукав. Але це дурниці. Він глянув ( уздовж вулиці. Не видно було ні душі, лише простя­гавс чорний безмовний канал - огидний рів між дво прямими слизькими стінами. Можливо, що невідо­ми йому світ - це мерзенна яма, але навряд чи він знайде там більше безглуздя й підлоти, ніж у тому, що залишив позаду. Йому нема про що шкодувати, нема на що оглядатися. То був зіпсований світ, пов­ни гидкої брехні, грубого обману,- стояче болото, навіть не досить глибоке, щоб можна було втопитись.

Артур подався вздовж каналу і вийшов на малень­ки майдан коло палацу Медічі. Це тут підбігла до нього Джемма з радісним лицем і простягнутими ру­кам. Тут були невеличкі сходи з мокрими кам’яни­м приступками, що вели вниз до каналу. А далі че­ре смугу брудної води похмуро дивилась фортеця. Він ніколи раніш не помічав, який у неї незграбний убогий вигляд.

Прямуючи вузенькими вулицями, він дійшов до корабельної бухти і, знявши капелюх, кинув його у воду. Вони, певно, знайдуть капелюх, коли шукати­мут його труп.

Потім пішов понад “берегом, стурбо­ван міркуючи, як бути далі. Треба заховатися на якому-небудь судні, хоча це дуже важко. Єдине, що йому лишилося,- це пройти на самий край величез­ног старого молу Медічі, де стояла поганенька тавер­н. Може, пощастить підкупити там якогось матроса.

Але ворота до доків були зачинені.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций