Рей Бредбері Інтерв’ю Плейбоя — C. 3

Розміщено Шкільні твори в 1 апреля 2014



Дивовижно, як неймовірно багато молоді в світі цікавиться цими речами і дивиться науково-фантастичні фільми - Одіссея, 2001, Близькі зустрічі і Зоряні війни, витрачає мільярди доларів, щоб переглянути ці найпопулярніші фільми. Проте уряд зовсім не звертає уваги на це явище. Там завжди про все дізнаються останніми.



PLAYBOY: Як ви гадаєте, чи ми таки повернемося на Місяць?



БРЕДБЕРІ: Сподіваюсь це станеться ще за мого життя, тобто протягом найближчих десяти-п’ятнадцяти років. Але надія дуже мала. Хоча політики й відклали цю програму якнайдалі, сподіваюсь, що корабель з людьми таки полетить на Марс. Ця подія дуже б прислужилася духовному піднесенню людства. Важко змусити уряд робити те, що слід.



PLAYBOY: Що ви відчували, коли “Вікінг” сів на Марс?



БРЕДБЕРІ: Тієї ночі ми зібралися в планетарії Каліфорнійського технологічного інституту12, це було свято, наче несподівана вечірка. Ми з Карлом Саґаном13, і всі решта, хто там був, не спали до ранку. Нарешті на величезному екрані почали з’являтися знімки поверхні Марса. Всі були приємно збуджені - танцювали, сміялися, співали. Біля дев’ятої ранку прийшов Рой Тіл з програми новин, підсунув мені мікрофона і каже: “Пане Бредбері, всі ці роки ви писали про Марс, про його цивілізації і міста. Як ви себе почуваєте тепер, коли всі побачили, що ніякого життя там нема?” Я глибоко вдихнув і відповів - я пишаюсь, що сказав це вголос: “Ідіоте! Телепню! На Марсі життя є - подивися на нас! Ми і є ті марсіяни!”



PLAYBOY: Ви мали відчувати щось подібне минулого року, коли “Галілей” долетів до Юпітера.



БРЕДБЕРІ: Ці вчені просто неймовірні. Кожного разу, коли мені у місці, подібному до лабораторій Каліфорнійського технологічного інституту, хтось показує якийсь телескоп зі словами: “Правда, чудовий?” я кажу: “Ні”. А коли питають: “Що ви маєте на увазі?” - відповідаю: - “Це ви чудові. Ви його винайшли. Ви просто генії”.



PLAYBOY: Що спонукає вас писати?



БРЕДБЕРІ: Те, що я буду чарівником, я вирішив значно раніше, ніж те, що буду письменником. Маленьким хлопчиком я виходив на сцену з фальшивими вусами, що відпадали під час вистави, і чаклував. Я й досі цим намагаюся займатися, - тепер, коли пишу. До того ж, письменники пишуть, бо відчувають потребу, щоб їх любили. Гадаю, це можна назвати ненаситністю, чи не так?



Письменництво допомогло мені ще одним чином. Після того, як я почав писати серйозно, я зробив найбільше в моєму житті відкриття - що я маю рацію, а той, хто не погоджується зі мною, - не має. Як чудово збагнути таке: нікого не слухай і завжди йди власним шляхом.



PLAYBOY: Ви згодні, що це помилкова, егоїстична точка зору?



БРЕДБЕРІ: На жаль, я не певен, що вмію контролювати своє еґо. Я намагаюся не забувати, що голосно розмовляю, і це - моя проблема. Але я принаймні не потерпаю від синдрому викривленої самоідентифікації, як, скажімо, Карл Саґан.



PLAYBOY: А що трапилося з Саґаном?



БРЕДБЕРІ: З кожним роком він “бронзовіє”, тому що пам’ятає, що він - Карл Саґан. Так само, як Норман Мейлер пам’ятає, що він - Норман Мейлер, а Ґор Відал пам’ятає, що він - Ґор Відал. Я не пам’ятаю того, що я - Рей Бредбері. В цьому й полягає різниця. Неважливо, хто ти. Непотрібно розповідати всім, хто ти такий, бо інакше зникнеш під маскою фальшивої особистості. Справжню твою особистість видно в твоїй творчості.



PLAYBOY: Дехто з критиків каже, що ви занадто покладаєтеся на фантазію і недостатньо на науку, щоб бути поважним науковим фантастом.



БРЕДБЕРІ: Мене не цікавить, що каже технічний персонал, який обслуговує наукову фантастику. Їх дратує, що я обходжуся без убивств. Я використовую наукову ідею, як платформу, з якої злітаю, не падаючи назад. За це вони на мене й сердяться. Вони вже сорок років буркотять, як це я в Марсіанських хроніках посмів наділити Марс атмосферою.



PLAYBOY: Популярність Марсіанських хронік почалася з літературного огляду Крістофера Ішервуда. Ви знали його особисто?



БРЕДБЕРІ: Це був просто щасливий випадок. Влітку 1950 року я пізнав Ішервуда в Санта-Моніці, коли він переглядав книжки в книгарні. Щойно вийшла моя книжка, я схопив з полиці примірник, підписав і дав йому. В нього витяглося обличчя, в мене впало серце, але за два дні він потелефонував мені і каже: “Чи ви розумієте, що ви написали?” Я запитав: “І що ж я написав?” Але він тільки запропонував мені прочитати його огляд в Таймс. Ця захоплена рецензія перевернула моє життя - книжка моментально очолила списки бестселерів і друкується й досі.



Він люб’язно познайомив мене з різними людьми, з котрими, на його думку, варто було б знатися, наприклад, з Олдосом Гакслі, що був моїм літературним кумиром, відколи з’явилася його книжка О, дивовижний новий світ.



PLAYBOY: Яким був Олдос Гакслі?



БРЕДБЕРІ: Дуже ввічливим. Більшість англійців - тобто більшість англійців-інтелектуалів - всі дуже ввічливі; поводяться з вами, як з генієм, що дуже приємно. Багато років опісля ми з Гакслі брали участь в одній телевізійній дискусії, де обговорювали майбутнє американської літератури. Проте мене розчарувала його відмова визнати, що наукова фантастика є єдиним шляхом для розвитку художньої літератури.



PLAYBOY: Тоді він вже вихваляв достоїнства психоделіків14. Мабуть, він запропонував спробувати їх і вам.



БРЕДБЕРІ: Я дав йому єдино правильну відповідь: “Ні, дякую. Не хочу, щоб в моїй голові відчинився люк - він може потім не зачинитися”.



PLAYBOY: Кого з молодих фантастів ви вважаєте найкращим?



БРЕДБЕРІ: Я настільки заклопотаний щоденними справами, що в мене немає часу на подібні пошуки. Ви усвідомлюєте, скільки щороку виходить нових романів? Сотні!



PLAYBOY: Тобто, ви ухиляєтесь від відповіді?



БРЕДБЕРІ: Добре - я визнаю: я не хочу читати того, що з’являється в моїй галузі.



PLAYBOY: Чому?



БРЕДБЕРІ: Бо це кровозмішення, що неприпустимо. Книжки зі своєї галузі потрібно читати, поки ви ще молоді. Коли мені було вісім, десять, дванадцять, шістнадцять, двадцять п’ять років - я читав наукову фантастику. Але потім перейшов на Александра Поупа, Джона Дона і Мольєра, щоб перемішати їх.



PLAYBOY: Що ви можете сказати про більш відомих наукових фантастів, - наприклад, про Курта Вонеґута?



БРЕДБЕРІ: Ми знайомі, і в нас нормальні стосунки. В нього добре чуття гумору, а декілька років тому ми провели чудовий день в Нью-Йорку. Але я нічого не читав з часів його Механічного піаніно (Player Piano, 1952), а це було сорок років тому. Тому не можу нічого сказати.



PLAYBOY: А про Роберта Гайнлайна?



БРЕДБЕРІ: Я познайомився з ним в кафетерії в центрі Лос-Анджелеса. Я тільки-но закінчив школу, а Гайнлайну був 31 рік. Він був добре відомим автором і писав гуманістичну фантастику, яка вплинула на мене так, що я відважився писати не про машини, а про людей.



PLAYBOY: Що ви можете сказати про авторів, які популяризують науку в науково-популярних виданнях, наприклад, про Стівена Гоукінса і його Коротку історію часу15?



БРЕДБЕРІ: У нас є ця книжка, але я не збираюся дурити вас і казати, що читав її. Жінка стверджує, що вона прочитала, але я їй не вірю. Не вірю, що хтось взагалі прочитав цю книжку до кінця. Я переконаний, що він геній, і все що він зробив, це здорово.



PLAYBOY: Ви також написали документальну книжку - Зелені тіні, Білий кит, - про свою спробу разом з режисером Джоном Г’юстоном екранізувати Мобі Діка. Перш за все, як ви потрапили в цей фільм?



БРЕДБЕРІ: Г’юстон запросив мене до себе в номер в готелі Беверлі Хілс, дав мені в руку склянку із напоєм і за допомогою суто ірландських замовлянь підлестився до мене так, що перш ніж я встиг щось зрозуміти, я вже погодився провести шість місяців в Ірландії, щоб створити сценарій. Акторські здібності - це його родова риса.



PLAYBOY: Тобто він був у формі?



БРЕДБЕРІ: І ошукав мене. Треба було просто визнати, що він справжнісінький монстр (про що я, власне, знав), та й відмовитися. Незважаючи на його нещадну жорстокість до мене і будь кого поруч з ним, мене стримали і спонукали до цієї роботи три причини. Це - моя любов до Германа Мелвіла з його китом; благоговіння перед генієм Джона Г’юстона, що його показав Мальтійський сокіл, - бездоганно зрежисований фільм; і моє розуміння того, як мало кому в світі трапляється така щаслива нагода. Тепер я залишився з гіркувато-солодким знанням того, що, дякуючи саме йому, довідався про найнеймовірніші речі. Ніхто інший в Голлівуді не доручив би невідомому новачку написати сценарій для повнометражного фільму.



PLAYBOY: Чи не цей досвід вплинув на вашу відмову писати сценарій для екранізації 451° за Фаренгейтом, вашого наступного популярного роману?



БРЕДБЕРІ: Ні. Це було в 1955 році. Чарльз Лафтон якось мене добряче напоїв, а потім розповів, якою ж поганою була п’єса, зроблена мною для нього за цим романом, і переконав мене більше не братися за постановку власних творів.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций