Нестайко Всеволод Зіновійович Загадка старого клоуна — C. 13

Розміщено Шкільні твори в 29 марта 2014


— А… можна мені залишитись? — благально звів очі на нього Чак.

— Дивись… Як можеш — лишайся. Тоді ходімо, — і він повів Чака якимись закутками, поки не опинилися вони в комірчині з заґратованим віконцем, де у безладді валялося різне поламане циркове причандалля.

— Доведеться отут перебути. Сюди вже ніхто не зазирне. Вмощуйся на оцій трійці зручніше. Чекати доведеться довгенько.

Вони сіли на поламаній трійці, як її назвав Стороженко (це така підставка, подушка для ікарійців, тобто циркачів, які, лежачи на спині, ногами підкидають і ловлять своїх партнерів). — Скажіть, — тихо спитав Чак, — чому мадемуазель Тереза мусить так ризикувати? Га?

— Ех! — зітхнув Стороженко. — Чому-чому? Є тут у нас один «покровитель», який цирком захоплюється. Павлин Іудович Голозубенецький. Біржовий ділок. Спекулянт. Страшна людина. Не цирк йому потрібен, не мистецтво циркове, а «сильні» почуття. Щоб була смертельна небезпека. Смертельні номери замовляє. За це платить гроші. За те, що жертвує на цирк, йому подавай жертви… Він з тих людей, які відчувають насолоду, дивлячись на чужі муки й страждання, з тих, які, спотикаючись, біжать дивитися на катастрофу, на нещасний випадок, які, роззявивши роти, стоять біля самісінької шибениці під час страти… Два в нас у Києві Іудовичі. Один — начальник Київського військового округу генерал від артилерії Микола Іудович Іванов, другий — оцей — генерал від спекуляції Павлин Іудович Голозубенецький. І цей, другий, страшніший за першого…

Стороженко ще щось говорив Чакові, щось розповідав… Вони досить довго сиділи у комірчині. Але я чи то не дуже уважно слухав, чи ті розмови здалися мені не такими вже й значними порівняно з тим, що мало відбутися, бо я їх якось не запам’ятав. Я квапив час, і він минав для мене швидко.

І от уже Стороженко підвівся:

— Ходімо. Скоро початок. На гальорку підемо, там на нас ніхто не зверне уваги.

І знову він повів Чака якимись закутками, якимись сходами то вгору, то вниз і нарешті вивів на сходи, що вели на гальорку.

Цирк сяяв вогнями.

На гальорці товпилися прості люди, робітники у косоворотках, ситцевих сорочках, дівчата-служниці у квітчастих хусточках, нижні чини, тобто солдати.

А внизу «чиста публіка» виблискувала діамантами на ошатних сукнях, золотими ґудзиками на віцмундирах, еполетами й орденами.

— Дивись, он він, у губернаторській ложі, — здавленим голосом промовив Стороженко.

— Хто? — не одразу збагнув Чак.

— Павлин Голозубенецький…

Прямо проти форгангу, тобто виходу артистів на арену, було дві ложі. Праворуч, як мені пояснив потім Чак, генерал-губернаторська, ліворуч — губернаторська.

Генерал-губернаторська була порожня, а в губернаторській, поклавши на оббитий червоним оксамитом край ложі павукасті, з тонкими пальцями руки, сидів кощавий, сутулуватий, з обтягнутим, як у мерця, черепом довгань.

Маленькі, глибоко й близько посаджені олов’яно-білі очі, в яких зовсім не видно було зіниць.

Верхня губа закоротка і не прикривала передніх зубів, що робило його схожим на ховрашка.

Огидний, страшний тип.

Я спеціально підлетів ближче, щоб добре роздивитися його.

І повернувся назад на гальорку.

Заграв оркестр. Із-за форгангу вибігли дванадцять уніформістів у червоних, з позументами костюмах, вишикувалися у дві шеренги обабіч виходу.

Вийшов шпрехталмейстер у чорному фраку з білою манишкою і прокричав гучним голосом початок вистави

Знову заграв оркестр. І почалося.

Я не буду переказувати всю виставу. Це довго. Вистава була не з двох, як тепер, а з трьох віддалень, з двома антрактами.

Виступали і наїзниці сестри Лобе, і комік-звуконаслідувач Вестман, і «літаючі люди» Альберто («п’ять персон», як оголосив пшрех), і «американський автомат — моментальна фотографія» брати Манц, і японський жонглер Тасуноске, і група дресированих коней Кіссо (яких ми бачили зранку на репетиції), і танцюрист Миша Пергаменцев, і комічна пантоміма «Директор кафешантану», і музична кобила Тігретто, яку виводила мадемуазель Мадіган, і багато іншого.

Паузи між номерами заповнював Рудий Август — клоун у яскраво-червоній перуці, з великим носом картоплею і густо намазаними крейдою щоками, жалюгідний (його весь час били по голові) і зовсім не смішний. Та от нарешті третє відділення.

— Знаменитий приборкувач Естман з групою хижаків!

Арену з усіх боків оточили залізними ґратами. І вибігли хижаки. Леви й тигри молотили по тирсі хвостами, ведмеді спиналися на задні лапи й люто щирились, а здоровеннецькі, як телята, плямисті доги ліниво походжали між ними.

Приборкувач у чорному фраку й циліндрі, з револьвером у руці раз у раз вигукував: «Монт!» — і лев або тигр стрибав на тумбу, потім: «Наниз!» — і вони зістрибували з тумби,.

Та от в оркестрі дрібно-дрібно забарабанив барабан. З-за форгангу, освітлений прожектором, вийшов шпрех і в напруженій тиші зловісним голосом вигукнув:

— Смертельний номер! Уперше в світі! Еквілібр на штейн-трапеції без сітки над ареною з дикими хижаками! Мадемуазель Тереза!.

Форганг гойднувся, і, вітально піднявши догори руку, вийшла сяюча, усміхнена Тереза. У жовтому з блискітками трико, вона була сонячна й прекрасна.

Один з уніформістів підбіг до звисаючої з-під купола мотузяної драбини, наступив ногою на нижній щабель, і Тереза під бадьорі звуки маршу легко полізла вгору.

І от вона вже під самісіньким куполом, на трапеції.

Приборкувач Естман пішов з арени. Там лишилися тільки звірі, рикаючі, неспокійні.

Оркестр на півноті урвав мелодію, замовк.

В цирку запанувала тиша.

Тереза розгойдувалася на трапеції. От вона зробила стойку на руках, опустилася на голову і розвела руки.

Стоячи на голові, не тримаючись руками, вона розгойдувалася на трапеції під куполом цирку.

Стороженко, блідий, зціпивши зуби, завмер, напружено стежачи за нею.

«Ху-у…» — перевів я подих, коли вона нарешті сіла на трапеції, вітально піднявши догори руку.

Зал вибухнув оплесками.

«Ну, здається, все гаразд. Усе буде добре. Вона переборола свій страх».

Уніформісти, швидко перебираючи вірьовку, піднімали під купол до трапеції стілець, звичайний дерев’яний стілець на гнутих ніжках.

Тереза взяла стілець, поставила його двома задніми ніжками на трапецію і сіла на нього.

Усміхаючись, вона сиділа на стільці, що стояв лише задніми ніжками на хисткій трапеції, і спокійно розгойдувалася, паче на звичайнісінькій гойдалці.

І раптом…

— А-а! — не своїм голосом закричав Стороженко. Один з тросів, на яких трималася трапеція, лопнув, і Тереза полетіла вниз, на арену.

— А-а-а!

Я не зрозумів, як це сталося, але вона впала якраз між двох ведмедів, які стояли впритул один до одного. І тільки це було причиною того, що вона не розбилася одразу на смерть. Покалічена, вона ще змогла підвести голову й усміхнутися.

Відчувши кров, леви й тигри нашорошилися, готові до стрибка.

Ще мить і…

Цирк завмер.

І тут патлатий, скуйовджений дідусь з великою сивою бородою, який стояв на гальорці поруч з нами, щось голосно крикнув.

І чи то від того крику, чи хто його зна чому всі звірі раптом кинулися геть з арени через ґратчастий коридор.

За мить на арені лишилася тільки Тереза, яка лежала горілиць, розкинувши руки.

Я глянув у ложу на Голозубенецького. Очі його горіли захватом, він усміхався.

Наступної миті Стороженко, а за ним і Чак уже бігли сходами вниз. Цирк збуджено вирував.

Коли ми, петляючи коридорами, збігли нарешті вниз, Терези на арені не було. Одна з секцій ґратчастої загорожі була знята, і уніформісти вже занесли Терезу за форганг.

Стороженко кинувся туди.

Тереза лежала на підлозі з заплющеними очима, непритомна, але жива — груди її здіймалися від переривчастого дихання.

Навколо неї юрмилися люди: і артисти, і з публіки. Осторонь хмурився опецькуватий рябий Анем. Побачивши Стороженка, один з уніформістів співчутливо поклав йому руку на плече.

— Вже викликали карету «швидкої допомоги». Кілька переламів. Але…

В цей час позаду якийсь юнак з публіки у студентському кашкеті голосно сказав:

— Трос був підпиляний. Я сам бачив. Він звисає якраз над місцем, де я сидів.

Стороженко різко крутнувся й кинувся до Анема. Схопив його за груди дужими руками і підняв над землею.

— Задушу! Вбивця!

Подзьобане віспувате обличчя Анема вмить налилося кров’ю, очі вирячились.

— Не я… Не я… — прохрипів він. — Август…

Від натовпу метнулася червона перука — Рудий Август кинувся навтіки.

Стороженко випустив з рук Анема, який м’яко ляпнувся на підлогу, і кинувся за Рудим Августом. Чак побіг за ним.

— Не треба!. Не треба!. Не треба! — біжачи за Стороженком, благальне повторював Чак. — Ви ж себе погубите!. Не треба!.

Але Стороженко не слухав його.

Рудому Августу вдалося відірватися від переслідування (Стороженко через покалічену ногу не міг швидко бігати). Август десь зник.

— Не треба! Прошу вас! Не треба! — продовжував благати Чак.

Але Стороженко аж тремтів від люті.

Він кидався то в один, то в другий бік, рвучко розчиняв якісь, двері, зазирав у різні одному йому відомі закутки.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций