Бруно Ферреро Троянда також важлива: Короткі історії для душі

Розміщено Шкільні твори в 27 марта 2014



  Бруно Ферреро

  Троянда також важлива: Короткі історії для душі

 

 

  ТРОЯНДА

  Німецький поет Рільке якийсь час жив у Парижі. Щодня дорогою до університету він разом зі своєю приятелькою француженкою переходив дуже людну вулицю.

  На розі цієї вулиці сиділа вже старша жінка і просила милостиню у перехожих - завжди на тому самому місці, нерухомо, як статуя, з простягнутою рукою й опущеними до землі очима.

  Рільке ніколи не давав їй милостині, а його приятелька часто знаходила для неї якийсь гріш.

  Якось француженка спитала поета:

  - Чому ти ніколи нічого не даєш цій бідолашній?

  - Ми мали б їй дати щось для серця, а не лише для рук, - відповів той.

  Наступного дня Рільке прийшов з гарною трояндою, що лиш почала розпускатися, і дав її убогій жінці. Раптом жебрачка підняла очі, подивилася на поета і, жестом затримавши його, з зусиллям підвелася, схопила його за руку й поцілувала її… І пішла, притискаючи троянду до грудей.

  Цілий тиждень ніхто її не бачив. А потім жінка знову сиділа на тому самому місці - мовчазна, нерухома, як і раніше.

  - Чим вона жила всі ці дні? - спитала молода француженка.

  - Трояндою, - відповів поет.

 

  “На світі є тільки одна єдина проблема - як знову дати людству якусь духовну поживу, викликати неспокій духа. Треба, щоб людство було зрошене з висоти. Слухайте: неможливо далі жити, думаючи про холодильники, політику, баланси і кросворди. Так неможливо йти далі”, - писав Антуан де Сент-Екзюпері.

 

  “Все це говорив Ісус до людей у притчах, і без притч не говорив до них нічого”.

  (Мт. 13, 34)

 

 

  ПОРОЖНЄ КРІСЛО

  Один старий чоловік тяжко захворів, і парох прийшов його відвідати. Увійшовши до кімнати хворого, він побачив біля ліжка порожнє крісло і запитав, для чого воно тут стоїть.

  Хворий, ледь усміхаючись, відповів:

  - Я уявляю собі, що в цьому кріслі сидить Ісус. Перед тим, як ви прийшли, я, власне, розмовляв з Ним. Довгі роки молитва була для мене дуже важкою справою, аж доки один приятель не пояснив мені, що вона полягає у розмові з Ісусом. І тепер я собі уявляю, що Ісус сидить переді мною у цьому кріслі, я говорю до Нього та слухаю, що Він мені відповідає.

  Через кілька днів дочка того чоловіка прийшла до пароха і сказала, що її батько помер. Вона розповіла:

  - Я залишила його самого тільки на дві години. Коли повернулася, він був уже мертвий, лежав, схиливши голову на порожнє крісло, яке завжди стояло біля його ліжка, - так, як він хотів.

 

  “Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога”

  (Мт. 5, 8)

 

 

 ДЕ СХОДЯТЬСЯ НЕБО З ЗЕМЛЕЮ

  У старовинній книзі з бібліотеки монастиря два монахи прочитали, що на краю світу є таке місце, де сходяться небо з землею. І ось вони вирішили відшукати його, пообіцявши, що не повернуться доти, доки не знайдуть.

  Мандруючи по світу, вони наражалися на безліч небезпек, витримували спеку і холод, терпіли страшні злигодні, які часто супроводжують паломництво. Долали тисячі перешкод, які спроможні були відвернути людину від її мети. Та все-таки монахи витримали.

  Вони знали, що в тому місці, яке вони шукають, мають бути двері, в які достатньо лиш постукати, щоб побачити Бога лице в лице.

  Знайшли двері. І, не роздумуючи й миті, зі щемом у серці постукали.

  Двері повільно відчинилися. Стривожені, монахи увійшли і… опинилися у власній келії свого монастиря.

 

  Одного разу до рабина Менделя з Коцк прийшли вчені гості. Вони довго веселилися, аж раптом господар запитав:

  - Де живе Бог?

  Ті засміялися і відповіли:

  - Що за дивне питання? Чи ж всесвіт не є повний Його слави?

  Але рабина не задовільнила така відповідь. Він похитав головою і сказав:

  - Бог живе там, куди ми дозволимо Йому увійти.

  І це є найважливіше у нашому житті - дозволити Богові увійти. Але дозволити Йому увійти можемо тільки туди, де самі перебуваємо, де живемо правдивим життям, - тобто у серце.

  “Стою при дверях і стукаю”, - каже Господь у Біблії.

  Чи відчиниш ти Йому сьогодні двері свого серця?

 

 

  ОПОВІДАННЯ ПРО ЗЛОГО ВОВКА

  Трилітній Олександр:

  - Розкажи мені про злого вовка.

  Десятилітня Оксана:

  - Немає злих вовків, є тільки вовки нещасливі.

 

  Немає лихих людей…

 

 ДЮНА І ХМАРИНКА

  Молодесенька хмаринка - а відомо, що життя хмарин коротке і неспокійне, - вперше пропливала небом з іншими хмарами, чорними, великими, чудернацьких форм.

  Коли вони досягли великої пустелі Сахари, інші, вже досвідчені хмари, напучували її:

  - Лети, лети! Якщо затримаєшся тут, то загинеш!

  Але молода хмаринка, як і всі у її віці, була дуже цікавою і відпливла в кінець хмариного табунця, подібного на розпорошену отару овець.

  - Що ти робиш? Рухайся з нами! - завив вітер.

  Але мала хмаринка побачила дюни з золотого піску, і це її причарувало. Вона повільно опустилася. Одна дюна посміхнулася їй.

  - Привіт! - сказала чемно.

  Була то дуже гарна маленька дюна, щойно створена вітром, jhi гладив її блискуче волосся.

  - Привіт! Я - Оля, - відрекомендувалася хмаринка.

  - Я - Галя, - відповіла дюна.

  - Як поживаєш там, на землі?

  - Та так… сонце й вітер. Трохи жарко, але даємо собі раду. А ти?

  - Сонце і вітер… довгі перегони по небу.

  - Моє життя дуже коротке. Коли налетить сильний вітер, напевне зникну, - сказала сумно дюна.

  - Прикро, правда? - спитала хмаринка.

  - Трохи. Мені здається, що я ні до чого непридатна.

  - Я також невдовзі випаду дощем на землю. Така моя доля.

  Дюна замовкла на мить, а потім сказала:

  - А знаєш, ми дощ називаємо раєм!

  - Справді? Я й не знала, що я така важлива! - засміялася хмаринка.

  - Я чула від старших дюн, що дощ дуже гарний. Ми тоді вкриваємось чудовими рослинами, які звуться травами, квітами…

  - Так, правда. Я їх бачила, - відповіла хмаринка.

  - Але я, напевно, їх ніколи не побачу, - сумно зітхнула дюна.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций