Ернест Хемінгуей За річкою, в затінку дерев — C. 12

Розміщено Шкільні твори в 26 марта 2014



Будь ласка, - сказала вона.



- Два дуже сухих мартіні “Монтгомері”.



Офіціант, який воював у пустелі, всміхнувся і зник, а полковник обернувся до Ренати:



- Ти мила дівчина. I дуже гарна. Ти моє диво дивне, і я тебе люблю.



- Ти завжди так кажеш, і хоч я не знаю, що це означає, мені приємно тебе слухати.



- Скільки тобі років?



- Скоро дев’ятнадцять. А що?



- I ти ще не знаєш, що це означає?



- Ні. Звідки ж мені знати? Американці завжди так кажуть перед тим, як мають від’їздити. У них, мабуть, так заведено. Та хай там як, а я тебе теж дуже люблю.



- Будемо веселитися,- сказав полковник. - I ні про що не думати.



- Добре, - сказала вона. - Ввечері я все одно не можу думати.



- А ось і наші коктейлі,- сказав полковник. - I пам’ятай: ніяких “будьмо”!



- Я не забула. Я тепер ніколи не кажу “будьмо”, чи “хильнімо по одній”, чи “пий до дна”.



- Треба просто підняти келихи і, коли хочеш, можна цокнутись.



- Хочу, - сказала вона.



Мартіні було холодне як лід, справжнісіньке “Монтгомері”, і, цокнувшись, вони випили й відчули, як у грудях розливається приємне тепло.



- Що ти без мене робила?



- Нічого. Чекала початку занять.



- А де ти будеш учитися?



- Не знаю. Байдуже де, аби там навчали англійської мови.



- Будь ласка, поверни голову й підніми підборіддя.



- Ти не жартуєш?



- Ні, не жартую.



Вона повернула голову й підняла трохи підборіддя без найменшої пихи і кокетства. I полковник відчув, як серце стрепенулось у нього в грудях, неначе тварина повернулася уві сні на другий бік у своїй норі, солодко сполохавши іншу тварину, що спала поруч з нею.



- Тобі ніколи не хотілося бути царицею небесною? - спитав він.



- Це просто блюзнірство.



- Тоді я відмовляюсь від своєї думки.



- Річарде…- почала вона. - Ні. Не скажу.



- Скажи!



- Не хочу.



Полковник подумав: “Скажи! Я наказую тобі!” I вона сказала:



- Не смій так дивитися на мене!



- Пробач! Я несамохіть вдався до методів свого ремесла.



- А якби ми були, як то кажуть, одружені, ти й удома вдавався б до методів свого ремесла?



- Ні! Присягаюся! Серцем - ніколи.



- Ні з ким?



- З особами твоєї статі - ні.



- Мені не подобається вираз “твоєї статі”. Це знов-таки відгонить твоїм ремеслом.



- Хочеш, я викину своє ремесло у Великий канал?



- От бачиш, - сказала вона,- ти знову берешся за своє ремесло.



- Гаразд,- сказав він,- Я люблю тебе і можу чемно розпрощатися із своїм ремеслом.



- Можна, я потримаю тебе за руку, - попросила вона. - Ось так. Тепер можеш знову покласти її на стіл.



- Спасибі,- сказав полковник.



- Не смійся. Я так хотіла торкнутися до неї, бо весь цей тиждень щоночі чи майже щоночі бачила її уві сні. Сон був дуже дивний: мені ввижалося, ніби це рука нашого Спасителя.



- Казна-що! Таке не повинно снитися.



- Авжеж. Але ж то був тільки сон.



- А може, ти чогось нанюхалася?



- Не розумію, і, будь ласка, не смійся, коли я кажу правду. Мені справді приснилося таке.



- А як поводилась рука?



- Ніяк. Ну, не зовсім. У всякому разі, то була просто рука.



- Схожа на цю? - спитав полковник, з огидою глянувши на скалічену руку і пригадавши ті два випадки, після яких вона стала такою.



- Не така, як оця, а саме вона. Можна, я легенько до торкнуся до неї, якщо тобі не боляче?



- Вона не болить. Болить голова, ноги й ступні. А рука, здається, зовсім нічого не відчуває.



- Неправда, Річарде,- заперечила дівчина.- Твоя рука чудово все відчуває.



- Я не люблю на неї дивитись. Може, дамо вже їй спокій?



- Гаразд. Але тобі ж вона не сниться?



- Ні. Мені сняться інші сни.



- Так. Мабуть. А я останнім часом бачу вві сні лише твою руку. Тепер, коли я торкнулася її, ми можемо поговорити про щось веселе. Про що ми поговоримо?



- Давай дивитися на людей, а потім будемо говорити про них.



- Чудово! - мовила вона. - Але не будемо лихословити. Тільки трошки розважимося. I я, і ти.



- Гаразд,- відповів полковник.- Офіціанте! Ancora due Martini27.



Йому не хотілося казати “Монтгомері”, бо за сусіднім столиком сиділа якась явно англійська пара.



“А що, як цей англієць був поранений? - думав полковник. - Хоча навряд. Та не дай боже образити його. Подивися краще, які очі в Ренати,- думав він,- Найпрекрасніші з усієї її краси, а які в неї довгі вії, я таких ні в кого не бачив, і дивиться вона завжди так щиро й відверто. Вона незвичайна дівчина, а я що роблю? Це підло! Вона ж твоя остання, справжня і єдина любов,- думав він, - і нічого тут підлого немає. Це просто твоя біда. Ні, - думав він, - це щастя, тобі дуже поталанило”.



Вони сиділи за маленьким столиком у кутку, а праворуч від них, за більшим столом, сиділи чотири жінки. Одна з них була в жалобі, але жалоба була така театральна, що нагадала полковникові Діану Маннерс у ролі черниці в п’єсі Макса Рейнгардта “Диво”. У жінки було приємне, повновиде й веселе обличчя, і жалоба здавалася якоюсь недоречною.



У другої жінки за тим столом волосся утричі біліше, ніж природна сивина, подумав полковник. У неї теж було приємне обличчя. Обличчя двох інших жінок нічого йому не промовляли.



- Як ти гадаєш, вони лесбіянки? - спитав він Ренату.



- Не знаю, - відказала вона. - Але вони дуже милі.



- Мабуть, лесбіянки. А може, просто подруги. А може, і те, і те. Мені байдуже, і я не збираюся їх гудити.



- Я люблю, коли ти чемний.



- А ти гадаєш, що як людина чемна, то вже й благородна?



- Не знаю, - відповіла дівчина й легенько погладила його скалічену руку. - Але я люблю, коли ти чемний.



- Тоді я постараюся бути чемним, - сказав полковник. - Як по-твоєму, що то за сучий син сидить позаду жінок?



- Ненадовго вистачило твоєї чемності,- сказала дівчина.- Спитаймо в Етторе.



Вони поглянули на чоловіка, що сидів за третім столиком. У нього було дивне обличчя, яке нагадувало збільшену мордочку скривдженої лисиці чи тхора; рябе від віспин і плям, воно скидалося на поверхню Місяця, який розглядають у поганенький телескоп; полковник подумав, що чоловік цей схожий на Геббельса, якби у гера Геббельса загорівся літак і він не зміг вчасно вискочити.



Над обличчям, яке безперестану оглядало все довкола, немовби досить тобі уважно до чогось придивитись і розпитати як слід - і зразу знатимеш все про всіх, стирчало якесь ніби не людське чорне волосся. Так наче цього чоловіка скальпували, а потім знов приклеїли йому волосся. “Цікавий тип,- подумав полковник.- Невже він мій співвітчизник? Мабуть, що так”.



Коли чоловік, нишпорячи очима по залі, розмовляв з немолодою квітучою жінкою, в кутиках його рота набігала слина. А ця жінка схожа на американських матерів із “Журналу для жінок”, думав полковник. “Журнал для жінок” регулярно передплачували для офіцерського клубу в Трієсті, і полковник завжди переглядав його. “Чудовий журнал,- думав він,- статева проблема і вишукана кулінарія. Викликає подвійний апетит.



Хто ж він, цей тип? Це якась карикатура на американця, якого швиденько перепустили через м’ясорубку, а потім проварили в олії! Та я, здається, знову стаю недобрим”,- подумав полковник.



До них підійшов Етторе,- його змарніле обличчя виказувало насмішкуватість і природжену зневагу до всього на світі,- і полковник спитав:



- Що це за інтелектуал?



Етторе знизав плечима.



Той чоловік був високий на зріст, смаглявий, його лискуче чорне волосся зовсім не пасувало до дивного обличчя. “Неначе він постарів і забув змінити парик,- подумав полковник.- Проте обличчя незвичайне. Мов оті пагорби навколо Вердена. Не думаю, щоб це був Геббельс, той не вибрав би собі такої маски в ті останні дні, коли вони розігрували “Cótterdämmerung”28. “Komm süsser Tod”29 - подумав він. - Ну що ж, зрештою кожному з них дісталося по великому ласому шматку цієї süsser Tod”.



- Хочете сендвіч із süsser Tod, міс Ренато?



- Ні,- відказала дівчина.- Хоч я люблю Баха і певна, що Чіпріані міг би приготувати такий сендвіч.



- Та я ж не нападаюсь на Баха.



- Знаю.



- От тобі й на! - сказав полковник.- Таж, по суті, Бах був нашим союзником: Як і ти,- додав він.



- А на мене нащо нападатись?



- Доню, - сказав полковник, - коли ти нарешті затямиш, що мені можна жартувати з тебе, бо я тебе кохаю?



- Я вже затямила. Але, знаєш, все-таки приємніше, коли жарти трохи пристойніші.



- Гаразд. Я теж затямив.



- Скільки разів ти згадував мене на цьому тижні?



- Весь час.



- Ні, скажи правду.



- Весь час. Це правда.



- Ти думаєш, усім так тяжко?



- Не знаю, - сказав полковник.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций