Гоголь Микола Васильович Вій — C. 7

Розміщено Шкільні твори в 25 марта 2014


Вона стала майже на край самого кола; та видко було, що не мала сили переступити його, і вся посиніла, як людина вже кілька днів по смерті. Хома не важився глянути на неї: вона була страшна. Вона клацнула зубами і розплющила мертві очі свої; та, не бачачи нічого, з шаленством — знати було по тому, як затремтіло їй лице, — кинулася в другий бік і, випроставши руки, обхоплювала ними кожен стовп і куток, намагаючись упіймати Хому. Тоді спинилась, насварилася пальцем і лягла в свою домовину.

Філозоф усе ще не міг отямитись і злякано поглядав на тісну відьмину домівку. Коли це труна враз зірвалася зі свого місця і з свистом почала літати по всій церкві, перехрещуючи її з краю в край. Філозоф бачив її мало не над самою головою, та разом з тим помічав, що вона не могла зачепити того обведеного кола, і ще дужче став проказувати закляття. Труна гримнула посеред церкви та так і зосталася. Труп ізнову підвівся з неї, синій, позеленілий. Та саме на той час десь далеко заспівав півень; труп ліг у труну, і віко над ним зачинилось.

Серце філозофа гупало, з лиця котився рясний піт, та, звеселівши од співу півня, він швидше дочитував сторінки, що їх мусив був прочитати раніш. Як зазоріло, його прийшли змінити дяк та сивий Явтух, що того разу справлявся за титаря.

Прийшовши на віддалену свою ночівлю, філозоф довго не міг заснути; та знемігшися, заснув і проспав до обіду. Коли ж прокинувся, йому видалося, що та пригода сталася уві сні.

Йому дали, щоб підкріпився, кварту горілки. За обідом він швидко розговорився, докинув до сього-того й своєї думки і з’їв майже сам чимале таки порося; а все ж про свою пригоду в церкві не зважувався говорити, хоч і сам не знав через що, і всім допитувачам одказував:

“Атож, усякії були дива!” Філозоф був із тих людей, що як їх нагодувати, то в них прокидається незвичайна доброзичливість. Лежачи з люлькою в зубах, дивився він на всіх ласкавими очима і все спльовував набік.

По обіді філозоф почувався прегарно. Він не забарився обійти все селище, мало не зо всіма спізнався; із двох хат його навіть вигнано, а одна гарненька молодичка оперезала його і то таки дошкульно, лопатою по спині, коли йому заманулося помацати та пересвідчитися, з чого ткана була в неї сорочка й плахта. Та що ближче ставало до вечора, то глибше западав філозоф у задуму. За годину до вечері мало не вся челядь збиралася гуляти в каші або в скраклі, — такі собі кеглі, тільки замість котити, влучають у них довгими палицями, а хто виграє, то має право попоїздити на іншому верхи. Така забава дуже звеселяла глядачів: зчаста чередник, круглий, як млинець, мостився верхи на свинопаса, худорлявого, низенького, що ввесь був у зморшках. Часом і чередник підставляв свою спину, і тоді Дорош, скочивши на неї, кожного разу примовляв; “Ото здоровий бугаюка!” Коло порогу кухні сиділи люди статечніші. Вони дивилися надзвичайно суворо, попахкуючи люльками, навіть і тоді, як молоднеча від щирого серця реготалася з якоїсь прикладки чередникової чи Свиридової. Хома марно пробував устрянути до цієї забави: якась чорна думка, мов той цвях, муляла йому в голові. За вечерею скільки не намагався він себе розважити, та страх займався в ньому разом з темрявою, що засновувала небо.

— Ану, чи й не пора нам, пане бурсаче! — промовив до нього знаний уже сивий козак, підводячись з місця разом із Дорошем. — Ходім до роботи.

Хому знов так само одвели до церкви; знов залишили його одним-одного і замкнули за ним двері. Як тільки зостався він самотою, острах, як і перше, почав йому заповзати в груди. Знову побачив він темні образи, золоті рами, й ту саму чорну домовину, що в загрозливій німотині непорушне стояла посеред церкви.

— Що ж, — сказав він, — тепер же ж мені невдивовижу таке диво. Воно спершу тільки страшно. Еге ж, воно тільки попервах страшнувато, а потому воно вже й не страшно, воно таки й зовсім не страшно.

Він став мерщій на криласі, обвів себе колом, проказав декілька заклять і почав читати голосно, намірившись не одводити від книги очей своїх і ні на що не зважати. Уже чи не годину читав він і починав потроху притомлюватися та покашлювати. Він вийняв ріжка і перед тим, як піднести понюх до носа, боязко зирнув на труну. Серце йому похолонуло.

Труп уже стояв перед ним біля самого кола і втупив у нього безсвітні, позеленілі очі. Бурсак здригнувся, і йому дошкульним морозом пронизало всі жили. Потупивши очі в книгу, почав він голосніше вичитувати свої молитви та закляття й почув, як труп ізнов клацнув зубами і замахав руками, щоб схопити його. Та, скоса глянувши одним оком, побачив він, що труп не там ловив його, де він стояв, і, як видно, не міг його бачити. Приглушено стала бурчати вона і почала вимовляти мертвими устами страхітливі слова; хрипко схлипували вони, немов клекотіла кипляча смола. Що ті слова означили, він не міг би сказати, але в них було щось страхітливе. Жахнувшись, філозоф зрозумів, що вона творить закляття.

Вітер знявся в церкві від тих слів, і почувся шум, немовби летіло багато крил. Він чув, як щось билося крильми в шибки церковних вікон та в залізні рами, як шкреблося кігтями об залізо, як скавуліло і як незліченна сила грюкотіла в двері, намагаючись добутися в них. Нестримно увесь час билось йому серце; заплющивши очі, все проказував він закляття та молитви. Коли це враз засвистіло щось іздалеку; то заспівав десь ген-ген півень. Знесилений філозоф спинився і відпочив душею.

Як увійшли змінити філозофа, знайшли його ледве живого. Він обперся спиною об стіну, вилупивши очі, й нерухомо дивився на прибулих по нього козаків. Його мало не попід руки вивели й мусили придержувати цілу дорогу. Прийшовши на панський двір, він стрепенувся і попросив дати йому кварту горілки. Випивши її, він пригладив свого чуба і мовив:

— Багато на світі всякої погані водиться! А страхи такі трапляються, що й ну… — При цьому філозоф тільки махнув рукою.

Люди навколо нього посхиляли голови, почувши таку мову. Навіть хлопчина-підліток, що був у всієї челяді на побігеньках, як треба було чи то стайню вичистити чи води наносити, — навіть цей горопашний хлопчина так само роззявив рота.

У цей час проходила повз них не так щоб дуже літня молодичка в щільно обгорнутій запасці, що позначувала круглий та міцний її стан, помічниця старої куховарки, несусвітня моргуха, що завжди знаходила щось прип’ясти до свого очіпка: чи то стрічку, чи гвоздика, а то й папірця, як не було чого кращого.

— Здоров був, Хомо! — привіталася вона, побачивши філозофа. — Ой-йо-йой! Що це тобі таке? — скрикнула вона, сплеснувши руками.

— Як то що, дурна бабо?

— Ой, Боже мій! Ти ж бо геть посивів!

— Еге-ге! Та ж вона правду каже! — озвався Свирид, придивляючись до нього ближче. — Ти таки справді посивів, мов наш старий Явтух.

Філозоф, почувши таке, прожогом метнувся до кухні, де він бачив примазаний до стіни, загиджений мухами, трикутний шматочок люстерка, біля якого були понатикувані любисток, барвінок і навіть віночок з нагідок, усе призначене на оздобу чепурливої моргухи. Жахнувся він, побачивши, яку правду вона сказала: чуприна йому справді наполовину пересіялася сивиною.

Понурив голову Хома Брут і запав у задуму.

— Піду до пана, — сказав він нарешті, — розповім йому все і скажу, що більше не хочу читати. Нехай одсилає мене зараз же до Києва.

З такими думками подався він до ґанку панського дому. Сотник сидів, наче й не здвигнувшись, у своїй світлиці; та сама нерозважна туга, що бачив він раніше на лиці його, залягала на ньому й тепер. Тільки щоки йому запали ще більше, як тоді. Було помітно, що він дуже мало підживлявся стравою, а може, й зовсім не торкався до неї. Незвичайна блідість надавала йому камінної якоїсь нерухомості.

— Здоров, небоже, — сказав він, побачивши, як Хома з шапкою в руках став на порозі. — Що, як там у тебе? Чи все гаразд?

— Та чом би й не гаразд. Таке чортовиння завелося, що хоч бери шапку та й стрімголов тікай світ за очі.

— А що таке?

— Та ваша, пане, донька… Головою помисливши, вона, сказано, з панського єсть роду, нічого тут навпроти не скажеш; та тільки ж, не на гнів вам кажучи, царство їй небесне…

— Що ж дочка?

— Припустила до себе сатану. Такого страху завдає, що ніякого писанія не вчитаєш.

— Читай, читай! Вона не дарма покликала тебе. Вона подбала, голубонька моя, про душу свою і молитвами схотіла вигнати всі грішні помисли.

— Воля ваша, пане: їй-богу ж, не сила моя!

— Читай, читай! — продовжував сотник таким же напутнім голосом. — Тобі одна ніч тепер зосталася. Ти вчиниш християнське діло, а я тобі нагороду дам…

— Та хоч яка б там нагорода… Як собі хочете, пане, а я читати не буду! — твердо промовив Хома.

— Слухай, філозофе! — сказав сотник, і голос йому спотужнів і набрався суворості. — Я не люблю цих витівок. Ти можеш робити таке у вашій бурсі. А в мене інакше: я вже як одшмагаю, то не так, як ректор. Чи знаєш ти, що воно за штука добрячі ремінні канчуки?

— Як не знати? — відповів філозоф, притишивши голос.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций