Шеррі Ортнер Чи можна зіставити жіноче з чоловічим так, як зіставляють природу з культурою? — C. 5

Розміщено Шкільні твори в 23 марта 2014



Тож повторюється модель соціалізації - жінки проводять навертання з природи до культури на нижньому рівні, але коли культура виокремлює вищий рівень тієї ж функції, цей вищий рівень обмежується чоловіками.



Коротше кажучи, ми знову бачимо деякі причини того, що в дихотомії “природа/культура” жінка здається проміжним видом більшою мірою, аніж чоловік. Її “природний” зв’язок з хатньою ситуацією (мотивований природною функцією годування груддю) веде до того, що можливості жінки розглядаються як ближчі до природи завдяки твариноподібній природі дітей, та через трактування хатнього як недо-суспільного, яке протиставляється решті суспільства. Хоча, водночас, функції жінки з соціалізації і готування їжі в межах хатньої ситуації роблять її могутнім чинником в процесі перетворення сирих природних ресурсів у культурні продукти. Належачи до культури, але, як виявляється, маючи міцніші і безпосередніші зв’язки з природою, вона знаходиться між цими двома царинами.



3. Душа жінки видається ближчою до природи. Найдискусійнішим є припущення, що жінка відрізняється від чоловіка не лише тілом і суспільним становищем, але й має відмінну психічну структуру. Я доводитиму, що, можливо, жінка й справді має відмінну психічну структуру, - але спочатку я доведу, що психічна структура жінки не повинна розглядатися як природна, для чого серйозно спиратимуся на працю Ненсі Ходоров27. Ходоров переконливо показує, що це можна пояснити фактами ймовірно універсального досвіду жіночої соціалізації. Проте, якщо ми погодимося на існування, поруч з універсальністю, емпіричності “жіночої душі” з властивими їй певними особливими рисами, ці риси могли б додати ваги культурному розумінню жінки як ближчої до природи.



Важливо обумовити, щ? саме ми розуміємо під основними й універсальними сторонами жіночої душі. Якщо ми без доказів погодимося, що це - емоційність або нелогічність, ми зійдемося з тими традиційними поглядами в різних частинах світу, відповідно до яких жінки функціонально є і вважаються практичнішими, прагматичнішими й пристосованішими до життя, аніж чоловіки. Один придатний для цього вимір, який, здається, можна застосувати до всіх культур, полягає в протиставленні відносної конкретності та відносної абстрактності: жінка більше схильна до конкретних почуттів, речей і людей, аніж до абстрактного буття; вона схильна до суб’єктивізму і партикуляризму. Другий дуже близький вимір, схоже, може полягати в протиставленні відносного суб’єктивізму і відносного об’єктивізму: Ходоров цитує дослідження Карлсона28, в якому робиться висновок, що “чоловіки представляють власний досвід, досвід інших, простір і час індивідуалістично, об’єктивно і відсторонено, тоді як жінки представляють власний досвід міжособистісно, суб’єктивно, безпосередньо”29. Хоча це та інші дослідження були проведені в західних суспільствах, згідно з Ходоров, їх автори розуміють відмінності між жіночою та чоловічою особистостями (те, що чоловіки об’єктивніші і схильні розмовляти мовою абстрактних категорій, а жінки суб’єктивніші і схильні розмовляти мовою конкретики) як “загальні й майже універсальні відмінності”30.



Але у своїй елеґантно аргументованій роботі Ходоров ущипливо зауважує, що відмінності ці не є природженими або генетично запрограмованими; вони виникають із майже універсальних рис структури сім’ї, а саме, з того, що “жінки повсюдно значною мірою відповідають за ранній догляд за дитиною і за (принаймні) пізнішу жіночу соціалізацію”31, та що “ці відмінності, які повторюються і відтворюються в статевій соціології дорослого життя, створюються структурою виховання дитини, зміцненою навчанням жіночій і чоловічій моделям поведінки”32. Ходоров доводить, що оскільки на початковому етапі мати соціалізує як хлопців, так і дівчат, і ті, і другі “ототожнюють себе” з нею, тобто ототожнюють себе з її особистістю, особливостями поведінки, цінностями і оцінками33. Проте син, врешті-решт, повинен перейти на чоловічу модель поведінки, тобто приєднатися до батька. Оскільки батько майже завжди віддаленіший, ніж мати (він рідко залучається до догляду за дитиною і, ймовірно, більшу частину дня працює поза домом), створення тотожності з батьком означає “позиційне ототожнення”, тобто ототожнення з чоловічою - батьковою - моделлю поведінки не шляхом ототожнення себе з батьком як з реальною живою особою, а скоріше шляхом оволодіння абстрактними складовими цієї моделі34. Як я вже казала в попередній частині, в міру того як хлопець входить у ширший суспільний світ, він з’ясовує, що той фактично є упорядкованим за абстрактнішими і загальнішими критеріями35; таким чином, його первісна соціалізація готує його до майбутнього дорослого суспільного досвіду і зміцнюється ним.



Для дівчинки, навпаки, особисте ототожнення з матір’ю, що відбулося ще в ранньому дитинстві, може тривати в процесі засвоєння жіночої моделі поведінки. Оскільки в той час, як донька засвоює свою рольову тотожність, мати є найближчою для неї людиною і знаходиться поруч, засвоєння рольової тотожності передбачає неперервний розвиток стосунків дівчинки з її матір’ю та підтримує ототожнення з нею як з особою; цей процес не передбачає засвоєння визначених ззовні рольових рис36. Ця модель готує дівчинку до її суспільного становища в подальшому житті і ним же остаточно зміцнюється; вона приєднається до світу жінок, в якому існує декілька формальних рольових відмінностей37, а той знову залучить її до материнства, “особистого ототожнення” з її власними дітьми. І так почнеться новий цикл.



Мені на радість, Ходоров демонструє принаймні те, що що суб’єктивізм та партикуляризм, властиві жіночій особистості, не стільки пояснюються внутрішніми, біологічними чинниками, як є породженням суспільно структурованих домовленостей. Далі не потрібно гаяти час на цю думку. Але оскільки ця “жіноча особистість” стала майже універсальним фактом, можна довести, що її риси можуть допомогти зрозуміти погляд на жінку як на істоту, що належить до культури не такою мірою, як чоловік. Тобто, жінки схиляються до встановлення таких стосунків зі світом, що їх культура може розуміти як “ближчі до природи” - притаманні речам і включені в них як даність, аніж як “ближчі до культури” - такі, що виходять за межі речей і перетворюють їх через суміщення абстрактних категорій і надособистісних цінностей. Подібно до природи, жінка схильна до менш опосередкованих, безпосередніх стосунків, тоді як чоловік не лише схильний нав’язувати їх більш опосередкованим шляхом, але, фактично, часто послідовніше і уважніше ставиться до опосередкованих категорій і форм, аніж до самих осіб або об’єктів.



Неважко, отже, побачити, яким чином поняття жіночої особистості додає ваги думці, що жінка є “ближчою до природи”. Водночас те, як говорять про жіночі риси, безумовно відіграє потужну і важливу роль в культурному процесі. Тому що відносно неопосередковане спілкування знаходиться, в якомусь сенсі, в нижній частині спектра духовних функцій людства і радше є включеним і партикуляризуючим, аніж переважаючим і синтезуючим; проте цей вид спілкування знаходиться також у вищій частині цього ж спектра. Розгляньмо стосунки типу “мати-дитина”. Матері схильні бути відданими своїм дітям як особистостям, незалежно від статі, віку, вроди, кланових уподобань й інших категорій, які можуть стосуватися дитини. Отже, будь-які подібні стосунки такого типу - не лише між матір’ю і дитиною, але й будь-яке високо особистісне, відносно неопосередковане зобов’язання/commitment - може розглядатися як виклик культурі й суспільству “знизу”, оскільки такі стосунки представляють розщеплений потенціал особистих відданостей на відміну від солідарності групи. Але такі стосунки також можна розглядати як втілення синтезуючого фактора для культури й суспільства “згори”, бо вони представляють загальнолюдські цінності понад і поза відданістю конкретним суспільним категоріям. Кожне суспільство повинно мати категорії, вищі за особисту відданість, але кожне суспільство також повинно виховувати в усіх його членів чуття вищої моральної єдності понад і поза цими суспільними категоріями. Отже, хоча духовний підхід, який здається типовим для жінок і полягає у схильності нехтувати категоріями і шукати “спільність” з іншими38 безпосередню й особисту, може, з одного боку видатися низькокультурним, але він одночасно притаманний найвищим рівням культурного процесу.

 

Підтексти посередництва

 

Найголовніша мета цієї розвідки - це спроба пояснити універсально вторинний статус жінки. Ця проблема є для мене серйозним інтелектуальним і особистим викликом; я відчуваю, що змушена розглянути її, перш ніж приступити до дослідження становища жінки в будь-якому конкретному суспільстві. Локальні змінні економіки, екології, історії, політичної і суспільної структур, системи цінностей і світобачення - усім цим можна було б пояснити коливання в межах цієї універсалії, але не можна пояснити саму універсалію. Якщо ми не збираємося погоджуватися з ідеологією біологічного детермінізму, тоді, як мені здається, пояснення можна давати лише з посиланням на інші універсалії культурної ситуації людства.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций