Оскар Уайльд Портрет Доріана Грея — C. 2

Розміщено Шкільні твори в 21 марта 2014



Випадково здибавшись, - а це буває, коли ми потрапляємо разом десь на обід чи гостюємо у герцога, - ми з найсерйознішими мінами торочимо одне одному найбезглуздіші історії. Моїй жінці це вдається куди краще, ніж мені, - вона ніколи при цьому не бентежиться так, як я. І заскочивши десь мене, - вона зовсім не зчинює сварки. Часом мені навіть хочеться вивести її з рівноваги, а вона тільки сміється, та й годі.



- І як ти можеш таке казати про своє подружнє життя?! - зауважив Безіл Голворд, підходячи до дверей у садок. - Я впевнений, що насправді ти дуже порядний сім’янин і просто соромишся власних чеснот. Дивна з тебе людина, Гаррі! Ти ніколи не кажеш нічого морального і ніколи не робиш нічого неморального. Твій цинізм - це тільки поза.



- Як на мене, поза, та ще й найдратливіша - це коли поводишся природньо! - скрикнув, сміючись, лорд Генрі.



Обидва молодики вийшли в садок і сіли на бамбукову лаву в тіні високого лаврового куща. Сонячні пасма слалися крізь гладке листя, в траві легенько погойдувались білі стокротки.



Якусь хвилину обоє сиділи мовчки. Тоді лорд Генрі витягнув годинника.



- На жаль, мені вже час іти, Безіле, - тихо промовив він. - Але мені б хотілося, щоб ти перед цим відповів на те моє запитання.



- На яке саме? - запитав художник, не підводячи погляду.



- Ти добре знаєш, на яке.



- Не знаю, Гаррі.



- Гаразд, я тобі нагадаю. Я хочу, щоб ти все ж таки пояснив мені, чому ти відмовляєшся виставити портрет Доріана Ґрея. Я хочу знати справжні підстави.



- Я сказав тобі їх.



- Ні, ти лише сказав, що вклав у портрет занадто багато самого себе. Але ж це несерйозно!



- Ти розумієш, Гаррі, - Безіл Голворд подивився товаришеві просто в обличчя, - кожен портрет, намальований з натхненням, - це, власне, портрет художника, а не того, хто йому позував. Натурник - то суто зовнішнє. Маляр на полотні розкриває не його, а скорше самого себе. Ось через це я й не виставлю цього портрета - я боюся, чи не виказав у ньому таїни власної душі.



Лорд Генрі засміявся.



- Ну й що ж то за таїна?



- Добре, я розповім тобі… - збентежено озвавсь Голворд.



- А я, Безіле, охоче вислухаю, - з поривом у голосі мовив його товариш, підвівши погляд на художника.



- Тут, власне, дуже мало що можна сказати, Гаррі, і я сумніваюсь, чи ти взагалі зрозумієш мене. Та й навряд чи повіриш цьому…



Лорд Генрі посміхнувся, а тоді нахилився й зірвав у траві рожеву стокротку.



- Я цілком певен, що зрозумію, - відповів він, приглядаючись до золотистого кружална квітки, обмереженого білими пір’їнами пелюсток. - А щодо віри, то я можу повірити у будь-що цілком неймовірне.



Вітерець здмухнув кілька квіток з дерев, і важкі зоряні ґрона бузкового цвіту колихнулись у млосному повітрі. Під муром засюрчав коник; довгою блакитною ниткою на прозорих брунатних крильцях пролетіла бабка… Лорд Генрі немовби відчув биття Безілевого серця, і йому кортіло знати, що він почує далі.



- Ось уся ця історія, - перегодом почав художник. - Два місяці тому мені довелося бути на вечорі у леді Брендон. Адже ми, бідні митці, мусимо вряди-часи показуватись у товаристві, нагадуючи публіці, що ми не дикуни. Ти ж сам колись був сказав, що у фраку й білій краватці навіть біржовик може зажити репутації цивілізованої істоти. Отож пробувши у вітальні хвилин десять і набалакавшись із гладкими препишними вдовицями й нудними академіками, я раптом зауважив, що хтось на мене дивиться. Повернувшись убік, я вперше побачив Доріана Ґрея. Коли наші очі зустрілись, я відчув, що блідну. На мить мене пойняв інстинктивний страх. Я збагнув - переді мною така чарівна врода, що може поглинути всю мою душу, все моє єство, ба навіть усе моє мистецтво, коли я тільки піддамся її чарам. Я не потребував жодних сторонніх впливів у своєму житті. Ти добре знаєш, Гаррі, яка незалежна вдача в мене. Я завжди був сам собі пан, принаймні аж доки зустрівся з Доріаном Ґреєм… Але не знаю, як і пояснити це… Немов чийсь голос казав мені, що життя моє може круто змінитися. Я невиразно передчував, ніби Доля готує для мене витончені радощі і такі ж витончені страждання. Опанований страхом, я повернувся з наміром вийти з вітальні. Не те, щоб сумління мене підганяло, ні, це, певніше, було боягузтво. Звісно, спроба накивати п’ятами не додає мені честі…



- Сумління і боягузтво - власне, одне й те саме, Безіле. Сумління - це лише фасад боягузтва, та й годі.



- Не вірю я цьому, Гаррі, і певен, що й ти не віриш. Проте, хоч би що там спонукало мене, - між іншим, це могла бути й гордість, бо я таки дуже гордий, - я все ж протискувався до дверей. І тут, ясна річ, я натикаюся на леді Брендон. “Чи не збираєтесь ви втікати так рано, містере Голворд?” - вигукнула вона, Ти ж знаєш, який у неї на диво пронизливий голос!



- Ще б пак, вона - чистісінький павич в усьому, крім краси, - докинув лорд Генрі, обриваючи стокротку довгими нервовими пальцями.



- Я ніяк не міг спекатись її. Вона підводила мене до високого рангу аристократів, до кавалерів зірок та ордену Підв’язки, до підстаркуватих дам у величезних діадемах і з папуговими носами і всім рекомендувала мене, як свого найближчого друга, хоч доти ми лиш один раз бачились. Вона втовкмачила собі в голову, що я знаменитість. Може, це тому, що саме тоді якась моя картина мала бучний успіх, - тобто про неї плескали в дешевих газетках, цьому мірилі безсмертя нашого часу… І ось раптом я опинився лице в лице з юнаком, що його зовнішність так дивно вразила мене. Ми стояли зовсім близько - мало не торкались один одного. Наші очі знову зустрілися. Хай це було нерозважливо, проте я попросив леді Брендон познайомити нас. Зрештою воно, мабуть, було не так нерозважливо, як просто неминуче. Ми й без знайомства однак завели б між собою розмову - я був певний цього. Доріан згодом казав мені, що у нього в ту мить теж промайнула така думка. Він також відчув, що нам суджено зійтися.



- І як же леді Брендон відрекомендувала цього чарівного юнака? - запитав співрозмовник. - Адже вона так любить давати побіжні характеристики своїм гостям! Пригадую собі - одного разу, підводячи мене до старого червонолицого добродія, усього в орденах і стрічках, вона просичала мені у вухо найдивовижніші подробиці з його біографії. І це таким трагічним шепотом, який було чути, певно, кожному у вітальні! Я мусив просто втекти - мені більш до смаку самому розгадувати, хто є хто. А леді Брендон рекламує гостей точнісінько, як аукціонер товари. Вона або розкладе їх тобі до кісточок, або розповість про них усе, крім того, що хочеться знати.



- Бідна леді Брендон! Ти безжальний до неї, Гаррі, - байдуже мовив Голворд.



- Мій любий, вона намагалася створити салон, а пощастило їй відкрити ресторан. Тож як я можу захоплюватись нею? Гаразд, але як же вона висловилася про Доріана Ґрея?



- Та десь приблизно так: “Чарівний хлопчик… Ми з його бідною матір’ю були абсолютно нерозлучні. Забула, що він робить… боюся, що він… не робить нічого… ах, ні, він грає на роялі… чи той, на скрипці, любий містере Ґрей?” Ми обидва не змогли стриматись від сміху і відразу стали друзями.



- Сміх зовсім не поганий початок, як на дружбу, але далеко кращий, як кінець для неї, - сказав молодий лорд, зриваючи іншу стокротку.



Голворд похитав головою.



- Ти не розумієш, що таке дружба, Гаррі, - пробурмотів він, - або що таке ворожнеча, коли хочеш. Ти любиш усіх - і тим-то байдужий до кожного.



- Ти страшенно помиляєшся! - заперечив лорд Генрі. Зсунувши капелюха на потилицю, він подивився на маленькі хмарки, що, наче сколошкані сувої лискучого білого шовку, пливли через туркусову глибінь літнього неба. - Так, ти страшенно помиляєшся. Я дуже дбайливо розрізняю людей. Друзів собі я добираю лише вродливих, приятелів - лише лагідних, ворогів - лише розумних. Особливо не завадить обережність, коли добираєш собі ворогів. Серед моїх супротивників немає жодного недоумка. Всі вони люди розвиненого інтелекту і тому вміють належно цінувати мене. Я розумію, це, мабуть, марнославство в мені говорить, еге ж?



- Та так, Гаррі… Але виходить, згідно з твоїми приписами, я лише приятель?



- Мій дорогий Безіле, ти для мене далеко більше ніж приятель!



- І далеко менше ніж друг. Мабуть, щось ніби брат?



- Ет, брати! Мене вони не обходять анітрохи. Старший мій брат не збирається вмирати, а молодші, здається, тільки це й роблять.



- Гаррі! - вигукнув Голворд, спохмурнівши.



- Я не зовсім усерйоз це кажу, любий мій, але все-таки я не можу приховати зневаги до своїх родичів. Гадаю, це тому, що ми взагалі не ладні терпіти людей з тими ж вадами, які є у нас самих. Я глибоко співчуваю люті англійського плебейства на те, що вони називають “розбещеністю вищих класів”. Маси інстинктивно розуміють, що пиятика, глупота, неморальність мають бути саме їм властиві, і якщо хто-небудь із нас шиється в дурні, він зазіхає на їхній привілей.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций