Нестайко Всеволод Зіновійович Тореадори з Васюківки — C. 14

Розміщено Шкільні твори в 13 марта 2014


— Мо’ ти захворів? — примружився батько. — Цілий рік, понімаєте, голову мені морочив із тим табором, а тепер, понімаєте, як путівка єсть, — коники викидаєш. Це ж такий, понімаєте, табір… Як Артек. Діти, понімаєте, різних народів І ти з ними… дурень! Ніколи ж, понімаєте, в житті ж не бачив

— Не видумуй, синку, — підхопила мати. — Ще і лікарка сказала, що тобі до моря нужно. Гланди в тебе і носоглотка.

— Нема в мене ніякої носоглотки. Не поїду я

— Поїдеш, поїдеш, — в голосі батька вже дзвеніла криця.

— Не поїду.

— Ти як, понімаєте, з батьком розмовляєш? Ой, гляди, візьму ременяку!

— Ну й беріть. Тільки в нас у країні не б’ють дітей. Це в усіх газетах написано. Дітей б’ють тільки імперіалісти, палії війни.

—Ти… ти… ти… — скипів батько і вже замахнувся ременякою, але тут мати кинулася на захист, обхопила батька руками і, підштовхуючи, почала одтісняти в другу кімнату. Витягнувши шию, батько визирав з-за маминої спини і кричав:

— Ну, тепер, понімаєте, ти таки не поїдеш! От! — він вихопив з кишені путівку і почав рвати. — От! От! Замість того щоб, понімаєте, у морі хлюпатися, будеш… будеш… Гульні тобі тут, понімаєте, не буде! Не буде! Я тобі покажу, понімаєте, характер показувати! Малий ще! У мене теж, понімаєте, єсть характер. От! От!

Не путівку — серце моє рвав він на шматки. Біленькими паперовими клаптиками тихо, безгучно падали на підлогу синє море, білі кораблі, чайки і альбатроси…

Сльози закипіли в мене на очах.

— І хай! І хай! — скрикнув я і прожогом вискочив з хати.

…Я сидів у густих непролазних бур’янах за клунею і шморгав носом. У носі свербіло й щипало, як після газованої води. А в серці була та порожня холодна прірва, коли відчуваєш, що нема вороття. Ну і хай! Не треба мені вашого моря, ваших кораблів і альбатросів…

«Але ж ти сам захотів цього?»

Так, сам. Звичайно, сам. Але…

«Чи, може, ти думав, що тебе вмовлятимуть, на колінах проситимуть, потім побіжать до діда Варави, переконають його, що з переекзаменовкою можна їхати в табір, і ви з Явою спокійнісінько собі поїдете? Так ти думав?»

Ні. Але…

Так, мабуть, почуває себе людина, що йде за свого друга на тортури, в тюрму, а то й на смерть. Складне, але благородне почуття.

І заради Яви — я готовий. Ви ж просто не знаєте, що то за хлопець — Ява, як ми з ним подружили. От я вам розкажу…

РОЗДІЛ ІХ,

В якому Павлуша розказує, як він подружив з Явою

До четвертого класу я з ним не дружив.

Він був уредний.

Так я вважав.

Бо він мене при всіх у калюжу пхнув, як я його картуза на вербу закинув. А я був у новісіньких шевйотових штанях. Мені мама тільки вранці у раймазі купила. І тими новісінькими штаньми я у самісіньке рідке багно сів. І Ганька Гребенючка так сміялася, так сміялася, що в неї аж булька з носа вискочила.

Я дружив з Антончиком Мацієвським. Він мене малиною частував. У них було багато в саду малини, а в нас не було. А малина з молоком — ви ж знаєте! Я навіть більше, ніж вареники з вишнями, люблю.

Я гадав, що дружитиму з Антончиком і їстиму малину аж до старості Але…

Був сонячний теплий вересневий день Ми сиділи на баштані і з присьорбом хрумкали кавуни.

Ви не були на нашому баштані? О-о! Тоді ви нічого не знаєте Такого баштана нема ніде. Точно! Кінця-краю не видно. Од обрію до обрію. І кавунів — тисячі, мільйони… І всі смугасті. Як тигри. Тисячі, мільйони тигрів. Я живих бачив у цирку. В Києві. Але то хіба тигри? От дід Салимон — баштанник наш — ото тигр! Ох же ж б’ється! Як влупить своєю кістлявою рукою по штанях — два дні чухаєшся. Він чогось не любив, як ми крали кавуни з баштана. Він любив, щоб ми просили. А ми не любили просити. Воно не так смачно.

Коротше, ми сиділи на баштані і хрумкали кавуни. Крадені. Діда не було. Не було й близько Він пішов у сільмаг по цигарки Ми бачили. І ми були спокійні. Він там обов’язково зустріне якогось свого друзяку, діда Вараву абощо, і вони заведуться про американських агресорів чи про реваншистів аж до смерку. Це вже точно. Дід Салимон цілими днями знічев’я слухав у самотині на баштані транзистор «Атмосфера», що купив собі у сільмазі, і його просто розпирало від різних новин.

Отже, ми сиділи й хрумкали. Тобто уже й не хрумкали навіть. Один тільки товстий Гришка Сало хрумкав — той міг день і ніч їсти. А ми всі сиділи й хукали.

От понаїдались кавунів! Що називається, од пуза. Далі їсти вже нема змоги — нікуди.

Ми сиділи під величезною горою кавунів — це вже зібрали для відправки, завтра прийдуть машини.

І їсти несила, і несила кинути цей кавунячий рай — коли ще так пощастить, щоб діда не було, та й вивезуть же завтра.

Пробували ми у футбола кавуном грати — важко, ноги болять.

Пробували у «війни». Виклали з кавунів на землі військовий об’єкт — ворожу укріплену лінію. Взяли в руки по кавунові — це бомби, — підняли над головою і — ву-у-у!. Летять наші радянські штурмовики-бомбовики. Підлітають — рреп! рреп! Репаються смугасті бомби, летять врізнобіч осколки і шрапнель — чорні слизькі «сємочки», ллється червона кавунова кров…

Побомбили кілька хвилин, глянули — аж самим страшно стало й совісно. Червоно-біло-зелена каша на землі.

— Е, хлопці! Це вже свинство! Так тільки фашисти роблять!

— І правда! Давайте не будемо!

Знову посідали, сопемо.

Подивився тоді Стьопа Карафолька на гору кавунів і каже:

— Здоровеннецька все-таки! Справжнісінька тобі піраміда єгипетська.

І раптом підхопився:

— Пацани! А давайте заграєм у фараона і єгипетську піраміду.

— Га? Що? Кого? — не розшолопали ми.

Стьопу ми не любили. Він щодня чистив зуби, робив зарядку і взагалі був свиня. Коротше, він був те, що називається зразковий учень: учився на самі п’ятірки, поводився в школі бездоганно, не бешкетував, не бив вікон, не вмочав косу дівчинки, що сидить попереду, в чорнило, не підпалював на уроці «жабку» з кінострічки… І цим дуже всіх нас підводив.

Бо завжди:

— А от Стьопа, бачиш…

— А чому Стьопа.

— А подивись на Стьопу…

І — лясь! лясь! лясь!

«А щоб тобі, Стьопо, чиряк сів на носі!» — завжди думалося в такі хвилини.

Але іноді ми Стьопі прощали за те, що, на наш погляд, він дуж-же багато знав. Бо читав день і ніч. І був для нас свого роду ходячим довідником

От і зараз.

— А що воно за таке — єгипетські піраміди? — жуючи, спитав Гришка Сало.

— Не знаєш, барахольщику? Це такі гробниці здоровущі. В Єгипті. В них єгипетських царів-фараонів ховали Багато століть тому. Досі стоять, як новісінькі, і туристи з усього світу приїздять на них дивитися.

— Ага, про це у п’ятому класі проходять, я в братовому підручнику бачив, — підтвердив Антончик.

— А я по телевізору в кіножурналі, — сказав Вася Деркач.

— Ну й що? — спитав я — А як же грати?

— Як? Хм! — презирливо хмикнув Стьопа. — Виберемо серед нас фараона. Він умре, і ми його поховаємо І піраміду зробимо. 3 кавунів.

— А що — це вещ! — У Яви загорілися очі. — Інтересно!

— Хлопці! Да ви що? Тю! — сказав я — На біса нам у того смердючого фараона! У мертвяка! Теж іще весело — у похорон грати! Ха-ха!… Давайте лучче у прикордонника шпигуна. Я згоден шпигуном!

— Старик! Домовилися — все! — рішуче сказав Ява. — Давай щитаться, кому фараоном. Ну! Котилася торба з високого горба, а в тій торбі хліб-паляниця, кому доведеться, той буде… фараоном.

Я! Так і знав Чуло моє серце.

— Старик! По-чесному! — сказав Стьопа Карафолька. Це ми од київських мисливців навчилися говорити один на одного «старик».

Я зітхнув.

Я був страшенно невезучий У що б ми не грали, мені завжди випадало бути чи то розбійником, чи злодієм, чи шпигуном чи фашистом, чи біляком. Коротше, ворогом. Я вже не пам’ятаю навіть, коли я був нашим, радянським. А я так любив наших! І завжди був ворогом.

— Старик! Нічого, не хвилюйся! Тобі в коханні везтиме! Точно! Є така прикмета! — заспокоювали мене хлопці - Он-до Гребенючка на тебе задивляється.

— Подавіться своїм коханням! Плював я на кохання! Триста лет! з ненавистю цідив я крізь зуби й плентався займати свої ворожі позиції.

І коли Стьопа Карафолька тільки вимовив слово про ту єгипетську піраміду, я вже не сумнівався, що фараоном буду саме я. І не помилився…

— Ну, то що робить? — сумно спитав я.

— Значить, так, — швидко заговорив Стьопа. — Ти — славний, знаменитий, могутній єгипетський фараон. Який хочеш — вибирай: Хеопс… Тутанхамон… Гаменхотеп…

— Гаменхотеп, — байдуже сказав я.

— Прекрасно. О великий і мудрий фараоне Гаменхотеп! — звів руки до сонця Стьопа. — Ти завоював багато земель, ти підкорив багато народів, ти вписав своє ім’я в історію віків Стародавнього світу! Але невблаганна смерть підстерегла тебе, і от ти вмираєш. Плачте, раби, великий Гаменхотеп вмирає!

Хлопці завили, як шакали.

— Ну, давай-давай — лягай і умирай, — під акомпанемент цього виття сказав Стьопа Карафолька.

Я ліг.

— Прощайся і… — махнув рукою Стьопа.

— Прощайте, — похмуро проказав я. — Не поминайте лихом. Пробачте, мо’ що не так. Кланяйтесь мамі, тату, Галині Сидорівні і всім нашим.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций