Нестайко Всеволод Зіновійович Чарівні окуляри — C. 15

Розміщено Шкільні твори в 12 марта 2014

Я дав одні окуляри Ромці, й ми одночасно начепили їх. І… Щойно світило сонце, голубіло небо, літали пташки… і враз настала абсолютна темрява, хоч в око стрель, як каже мій дідусь. Я торкнув себе за обличчя, щоб скинути окуляри, і відчув, що окулярів на носі нема.

— Ой! — почув я розгублений Ромчин голос. — Їжачку! Ти щось бачиш?! У мене темрява перед очима! І окуляри зникли!

— І в мене! — вигукнув я. — Що ж це таке? Ми осліпли!

— Ґулько! Де ти?! — загукав Ромка. — Ґулько-о!

Але Козачок Ґулька не озивався.

— Маргарито Степанівно! Маргарито Степанівно-о! — закричав я.

Але й Маргарита Степанівна не озвалася. Та й як вона могла озватися, коли вона вже тут не жила, коли її будинок знесли. Зв’язок з чарівницею втратився… Ми лежали на дні глибокого котловану сліпі й безпомічні. Мене охопив жах…

— Їжачку! Це нам за те, що ми хотіли схитрувати, залишити собі чарівні окуляри… Ну, чому, чому ми не віддали їх одразу сліпій дівчинці?! Це я, я винен в усьому!. Пробач, пробач, їжачку! Ти хотів віддати, а я… Ну чому, чому в мене такий характер?. — і Ромка заплакав.

І раптом… раптом я побачив Ромку, що, плачучи, уткнувся в зігнутий лікоть.

— Ромко! — закричав я. — Ромко! Я знову бачу!.

Ромка рвучко підвів голову:

— Ой! І я бачу!.

Я відчув і побачив у своїй руці чарівні окуляри — одну пару з обома незаклеєними скельцями. І враз почувся голос невидимого Козачка Ґульки:

— Молодець, Ромко, що покаявся! Коли можна зробити добро, ніколи не треба хитрувати.

— Ой, Ґулько, однеси нас, будь ласка, до сліпої Любочки! — вигукнув я. — Ми віддамо їй чарівні окуляри.

— Однеси, будь ласка! — підхопив Ромка.

— Ні! — заперечив Ґулька. — Ви з Риткою Скрипаль мали справу, до неї я вас і однесу. А там самі розбирайтеся.

І тут я відчув, що вже сиджу верхи на невидимому конику Літайку поряд з Ромкою. І за мить ми злетіли вгору. Вилетіли з котловану і полетіли до будинку Ритки Скрипаль. Біля будинку ми опустилися на землю і злізли з коника.

— Ну, а тепер, хлопці, бувайте здоровенькі! Я поспішаю.

— Куди? — прохопився Ромка.

— Не закудикуй! — невдоволено мовив Козачок Ґулька. — У дуже важливій справі. Потім дізнаєтеся.

— Ну що ж, Ромко, доведеться в Ритки питати адресу її сестри Любочки, — сказав я.

— І що ми їй скажемо? — спитав Ромка.

— Так і скажемо — що хочемо віддати її сестричці чарівні окуляри. Досить хитрувати. Все одно ми вже втрачаємо чарівні окуляри. То чого ховатися…

— Тільки говоритимеш ти, — сказав Ромка. — Ти ж перший одержав чарівні окуляри.

— Ну, що ж… гаразд. А ти подзвони у квартиру. А то все я та я.

— Нема питань! — усміхнувся Ромка і натиснув на кнопку дзвоника. У квартирі задеренчало. Почулися кроки і дзвінкий Ритчин голос:

— Хто там?

— Поштар Пєчкін! — грубим голосом мовив Ромка.

— Не балуйся! — вигукнув я. — Це ми — Вася Богданець…

— І Роман Черняк! — додав Ромка.

— Ой, стривайте! Я зараз! — вигукнула Ритка, і за дверима затупотіли, віддаляючись, швидкі кроки.

— Побігла чепуритися! — пхикнув Ромка.

— Ну, ми ж без попередження. Почекаємо, — примирливо сказав я.

— Авжеж, нікуди не дінешся, — зітхнув Ромка. Чекати довелося хвилин п’ять, як не більше. Нарешті клацнув замок і двері відчинилися. Ритка була у святковому платті й сяяла, як кінозірка.

— Будь ласка, заходьте! Роздягайтесь. Чому не подзвонили? Щось сталося?

Ромка підштовхнув мене ліктем:

— Давай! Доповідай!

— Ми прийшли… ми прийшли… по адресу твоєї сестрички Любоч… ну… тієї… що не бачить… — затинаючись, сказав я.

— А… а нащо вона вам?. Во… вона у лікарні, — теж затинаючись, сказала Ритка.

— Ми… ми хотіли віддати їй чарівні окуляри! — одним духом випалив я.

— Що-о?!. Не треба, хлопці, жартувати! Такими речами не жартують!

— А ми не жартуємо! — серйозним тоном сказав Ромка. — Давай, Їжачку, розказуй!

І я почав розповідати. З самого початку. Як одержав таємничого листа з підписом «Ритас».

— Пам’ятаєш, він ще думав, що то ти написала? — вигукнув Ромка.

— А-а… пам’ятаю, — кивнула Ритка.

Тоді я розказав, як завдяки чарівним окулярам я зняв Ромку з трансформаторної будки, як познайомилися ми з Маргаритою Степанівною, артисткою, що грала у театрі юного глядача відьом, а насправді була доброю чарівницею, про Діда Мороза, який виявився клоуном-фокусником Рудольфом Андрійовичем, чоловіком Маргарити Степанівни, про «дипломат» з американськими доларами, про знайомство з Козачком Ґулькою, про наші польоти на блакитному конику Літайку у Синє Потойбіччя, про моє повернення у минуле до глухонімого хлопчика, про викрадення Ромки і його порятунок, — одне слово, про всі наші пригоди, пов’язані з чарівними окулярами. Ритка слухала, затамувавши подих, і тільки кліпала своїми чудовими волохатими віями.

— Фантастика! Неймовірно! — вигукнула Ритка, коли я закінчив. — Ану покажіть ті чарівні окуляри!

Я поліз у кишеню і… Серце моє зупинилося — чарівних окулярів у кишені не було!

— Ну, давай! Показуй! Ну! — штовхнув мене ліктем Ромка.

— Во… вони з-зникли! — ледь чутно прохарамаркав я.

— Як зникли? Загубив, чи що? — здивовано спитав Ромка.

— Загубити їх я не міг! Вони у бічній кишені застебнуті були на ґудзик… Ґудзик застебнутий, а окулярів нема…

— Ха-ха-ха! — засміялася Ритка. — Ну й фантасти! Брати Стругацькі!. Я навіть повірила була!

Я мало не плакав. І раптом задзвонив телефон. Ритка побігла, взяла трубку і враз радісно вигукнула:

— Що?! Що?! Серйозно?! Ой, яке щастя! Тьотя Зіночка, я зараз приїду! — Ритка поклала трубку й побігла одягатися. І на ходу вигукнула:

— Ой, хлопчики! Після чергової операції Любочка нарешті почала бачити! Правда, із спеціальними окулярами, але… Яке щастя!

За хвилину ми вже були на вулиці. Ритка попрощалася з нами і побігла на зупинку таксі.

— Слухай, а це ж, мабуть, Козачок Ґулька в тебе окуляри забрав!. І передав Любочці!. У лікарню!. Пам’ятаєш, він сказав: «Поспішаю у важливій справі. Потім дізнаєтесь». От і дізналися!. Чарівні окуляри таки зробили свою справу!

— І слава Богу! — сказав я.

Отак закінчилися наші пригоди з чарівними окулярами.

2004.

.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций