Грінченко Борис Дмитрович Під тихими вербами — C. 15

Розміщено Шкільні твори в 10 марта 2014



І скрізь по двору попід плотом зеленіло дерево, хоч уже й не садовина. Багато з усього того Зінько понасаджував ще за живоття батькового і тепер дивився, радіючи, на свою працю. А квітник біля хати — це вже Гаїнчине діло. Стільки квіток, що й ступнути скоро ніде буде. Не дає й близько возом під’їхати: ставай оддалік! Цвіт королевий, нагідки жовті, барвінок хрещатий стелеться, високими стеблинами рожа червона стоїть, а синенькі паничі кручені круг неї в’ються… он зірочки червоніють, а он троянди кущ… Щоб не пошкодити квіткам, Зінько вже загородив Гаїнці перед хатою заборонку маленьку, плотик такий низенький чепурненький… А оце вже сам посадив хміль біля піддашшя, що над дверима; розрісся хміль так буйно, що й піддашок укрив, і на хату поп’явся… Гілки від здорового клена та отой хміль так покрівлю затуляють, що хата зеленоверхою здається. Васюта каже, що в Сивашів хата і гілляста, і листата, ще й оката, — бо величенькі вікна.

Причинивши ворота, пішов улицею…

Не сиділа дома й Гаїнка. Скоро Зінько з дому, то й вона швидко накинула на себе юпчину та й побігла на Заваліївський куток до баби Мокрини. А баба Мокрина — то була собі така знаюча баба, на все село знахарка. Чи в кого яка хвороба, чи в чоловіка що пропало, чи якій дівчині від любощів, чи до любощів треба, — всі до неї, до тієї баби Мокрини йшли. Стара вже була, а ще моторна й бачача на все така, що ну! І все як підеш до неї, то й не думай нічого брехати, бо однак вона вгада, що брешеш, — тоді вже й пособляти не схоче. «Іди, іди! — скаже. — Я не пособляю таким, що мене дурять. Треба по правді, а неправди я не люблю, не дай, боже, як не люблю! І сама ніколи не кажу, та й мені ж нехай ніхто не каже».

І вже тоді, як розсердиться баба за брехню, то вже й пособляти не хоче, ніяк не хоче! Хіба вже, хіба як хто такий багатий та добре вже дасть їй, то тоді, може, зласкавиться…

Через те, хто йшов до баби Мокрини, то той уже їй усю правду повідав — як на сповіді. І як вона що казала, то так уже до кожного словечка її прислухалися, так вже їй вірили, що попові й з половини так не йняли віри, як їй.

І Гаїнка дуже їй віри доймала. Звісно, Зінько казав, що баба Мокрина нічогісінько не тямить, тільки людей дурить…

Гаїнка знала, що Зінько розумний… дуже розумний!. Як на її думку, то навіть і на всьому селі розумнішого не було, бо вона сама бачила, що Зінько з ким схоче може зговорити: чи з писарем, то й з писарем, чи з попом, то й з попом… і з паном… і з кожним… А розумно говорить, так аж страх! І ніхто так гарно книжок не читає, як Зінько… Це так, правда тому всьому… ну… ну, а вже що про ворожок та про відьом, що він не вірить, то то вже помиляється… хоч як, а помиляється!.

Де ж таки! Це ж усьому світові звісно, що відьми корів доять, і з сохи молоко доять, і в комин літають, — пе ж кожне знає, хоч кого спитай!. А хіба мало людей бачило, як вони перекидаються то собакою, то свинею, то копицею… Це ж і дядько Охрім бачили, і Петренко… А в Чорновусі йшов один парубок, а вона, така здорова біла собака, та лапи йому на плечі… А він її за лапи, та в хату притяг, та й повідрубував їй лапи… Ой боже, який же й немилосердний!. Тоді пустив… Аж уранці глянуть, а у вдови-сусіди пальці понадрубувано… Та що тут і казати!. Це ж усяке знає!. І про ворожок звісно, що правду кажуть і пособляють… Ні, це вже Зінько помиляється!.

Та хоч і помиляється, а все ж вона боїться йому признаватися, що до баби Мокрини бігає. Та він би її засміяв, та він би їй такого наказав!. Ой-ой-ой!. Та їй і самій сором іздумати!.

Сором… ні, воно не сором… а так… якось… Вона сама не дуже й хоче того… Чи то пак так: раз хоче, а вдруге не хоче. Звісно, як побачить вона Карпову Катрю, — це ж її й приятелька, — як та дитинку пригортає та вчить її ходити, то, їй-бо, так чогось і Гаїнці схочеться, щоб учити дитинку ходити, свою дитинку, не чужу… і цілувати його… такого маленького… Цілувати його в щічки, в носик, в оченята, в ніжки, в ручки… і тулити його до себе — так дуже-дуже!. А воно пручається — ніжками й ручками… Пручається рученьками,

Всміхається оченьками,

А озветься губоньками…

Таке гарне!.

Ну, а вже як ото кричить та вмажеться, та треба його мити та чепурити, — ну, ото вже й не гарно!.

А Зінько дуже хоче сина!. Так хоче, так хоче — «хоч поганенького», каже сміючись. Поганенького! Ні, вона поганенького не хоче: коли вже син, дак щоб гарний!. Та де ж вона йому візьме, коли нема?

А хочеться дружині догодити!. Вона й почала питати людей, дак її Катря ж таки й нараяла: «Піди, — каже, — до баби Мокрини — пособляє». — «А ти хіба ходила?» — «Ні, мені не треба було… люди кажуть… »

Ну, вже ж, щоб Зінькові догодити, то треба піти… хоч він би й сміявся, капосний, коли б довідався!. Ой, сміявся б!.

Та дарма! Вже їй знахарка казала, що пособиться. Вона вже їй давала такого зілля пити і звеліла: як вип’є— прийти, то ще дасть. Оце ж вона і йде. Уже ж щось та буде, щось та буде! Тоді вже не Зінько з неї посміється, а вона з Зінька. «А що, — скаже, — не віриш ворожкам, а от тобі син!.»

Щоб ближче йти, Гаїнка перескочила через пліт, тільки намисто брязнуло, і пішла городами й левадами. Закувала зозуля.

— Зозуле-зозуле! Скільки мені год жити? Зупинилася і стала лічити. Зозуля накувала п’ять, десять і кувала далі, не перестаючи, аж до тридцяти і трьох.

— Ой-ой-ой! Як багато! Це добре! Бо на світі гарно жити! А от тій, мабуть, не гарно було, що з неї зозуля. Як-бо це воно? Князівна та закохалася в козака. А князь того не знав, бо якби знав, то і в темницю дочку завдав би… Он завдав би у темниченьку

Свою дочку-єдиниченьку.

Дак вони зійдуться в гаю нищечком та й сидять там, цілуються-милуються… То сміються, з закоханнячка свого радіючи, то плачуть, свою нещасливу долю згадуючи. А самі такі — як сонечко… А батько-князь ішов гаєм як чорна хмара… Вже довідався!. А козак, лиха не чуючи, до неї й каже: «Ти ж моя зозуленька!» — та й пригорнув. А князь як кинеться туди. «Будь же, — каже, — ти, проклята, навіки зозулею!» Дак вона — пурх! — та й полетіла з рук у козака… І літає тепер пташкою-сиротою та й плаче… Боже ж, нещаслива доля! Чому про все пісень співають, а про це — ні? От якби й про це пісню співати!. Не всі тії сади цвітуть,

Що весною розвиваються,

Не всі тії заміж ідуть,

Що любляться та кохаються!

Одна така та князівночка

Та в козака закохалася,

У гайочку та в зеленому

Цілувалась-милувалася…

«Ой боже мій! Що ж це я? — припинила сама себе Гаїнка. — Чи не дурна? Серед чужої левади стою й. пісню співаю. Та й забарилася як!. Треба бігти мерщій!.»

Перебігла леваду, доскочила до струмочка дзюркотливого. Десь, мабуть, хлопці затягли кладочку, що через його була. Гаїнка спинилась:

— Як же ж і дзюрчить весело!. Водо-водичко святенька! Скажи мені, чи гарно тобі жити в твоїй хаті підземній? Озвись!. Мовчить, не озивається!. Мабуть, я грішна, що до мене вода не говорить.

Скинула черевики й побрела через неглибоку, чисту, як сльоза, течійку, що бігла попід вербами рясними та осокорами високими. Осокори гордо знімались до неба, а, верби, нахилившися над поточком, стиха зазирали в його.

— Хі, як видивляються в воду на свою вроду — мов дівчата… Гарні, гарні!. Годі вже видивлятися! — озвалася до їх Гаїнка, знов узулася та й подалася далі.

Незабаром була вже знову на вулиці. Он уже й хату бабину Мокринину видко.

Ой! Що то вона Гаїнці скаже? Гаразд, як добре, а як же ні? А неминуче, неминуче треба Зінькові сина! Бо як же він, бідний, буде без помочі? Неминуче!. II СПОКУСА І ПРАЦЯ

Зінько йшов до Грицька Момота.

Звичайно товариші зіходилися в Зінька, але трапилося несподіване лихо: Грицько вибив собі ногу і мусив сидіти дома. Це сталося так: Панас та Іван Момоти все нахвалялися забрати жито з тієї десятини землі, що за неї сварилися з Грицьком. Одначе не поспішилися цього зробити. Грицькові дало поміч товариство: Зінько, Васюта, Карпо та сам Грицько як заходились учотирьох, то так і перелетів хліб з поля на тік до Грицька. Панас тільки тоді оглядівся, як уже сусідин хлопець убіг у хату та йому сказав. Вискочив з хати, вхопив дрюка та вулицею до Грицькового двору. Прибіг, як останні вози вже до воріт під’їздили. Став на воротях, підняв ломаку:

— Назад! Назад!. У мій двір!. Моє жито… Голову розвалю!

Махає ломакою, що й справді страшно приступити. Позбиралися люди, почали його вмовляти, а він одно:

— Не підходь!. Уб’ю!. На гамуз псину поб’ю, щоб і на світі не смердів!.

Кинувся з ломакою за Грицьком, а Грицько поза возами; бігають круг возів, — той не втече, а той не дожене. Коли Грицько спіткнувся та й упав. Панас підбіг, замахнувся ломакою… Всі так і похололи: от уб’є!. На щастя, Васюта підбіг ззаду, вхопив Панаса та й звалив, а тут люди наскочили, відняли в нього дрюка, самого відвели геть. Він пручався й репетував:

— Пустіть!. Я їм голови позриваю!.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций