Гончар Олесь Терентійович Крапля крові — C. 9

Розміщено Шкільні твори в 10 марта 2014


— О, Прокіп! Клава! До нас, — з-за частоколу пляшок вимахував до них рукою Білан. Опріч нього за столом — Володька — заступник міністра Володимир Володимирович Полив’яний і ще кілька чоловік. — Ми вже наловили карасів.

Клава міцно стиснула Прокопа Гордійовича за лікоть, і вони пішли далі.

— Ми ще собі вловимо.

— Ох, ти ж і індивідуаліст, — жартівливо насварився пальцем Полив’яний. Нам на всіх хоч би одну жіночу посмішку. Зачекай, прийдеш до мене просити грошей на свої трубочки-лампочки.

Холод знизав плечима і не відповів нічого. Зараз він не мав образи на Полив’яного. То більше, в того вже хмільно блищали очі. Але Сашко. Навіщо Сашко привів їх сюди? Адже знав, куди підемо з Клавою. Звичайно, це він навмисне. Хотів втягнути до свого веселого товариства. РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

— Ти, Гаргантюа, таки прожив би серед диких, — сказав Холод, коли Білан витягнув третього в’язя. — Посадою керівною їх підманюєш чи дармовий харч обіцяєш?

В широких мисливських чоботях, величезнім капелюсі, опасистий, натоптаний, Олександр Кіндратович справді скидався на Гаргантюа. Він приклав палець до губів, відтак вказав Холоду на поплавок: мовляв, мовчи, пильнуй. А воно й пильнувати не хочеться. Луг довкола м’який і голубливий, отак упав би долілиць у траву, безмрійно лежав, слухав. Отави пахнуть п’янко, хоч і не так, як перші сіна. Вони — ніби друга чи третя любов.

Червоненький, з веселим біленьким обідком Холодів поплавок ніби вмерз у річкову блакить. В металевій сітці Прокопа Гордійовича вільно гуляє два йоржі. Може б, і впіймав щось, коли б не принесло оцю придибу, оцього сизоокого. Мабуть, якийсь значний начальник. Про це засвідчує старого керівного крою зелений з відкладним коміром френч. Ще майже новий. Певно, пошив у старі часи і не встиг зносити. Тримав, тримав у шухляді, але фасон не вертався, і він налагодив його на рибу. Начальник всівся, ніби в себе в кабінеті. Кидав у воду недокурки, тирликав пісеньку, погукував на шофера. Той ліпив з глею та макухи болобанці, заходив у воду, пускав їх на дно. На корм спливалася дрібнота, за нею прийшов хижак. Окунь плескав під самим берегом, аж бризки летіли на блискучі начальницькі чоботи. Врешті той плюнув і, схопивши складного стільця, поволік свої дорогі снасті праворуч, під кущі, де вудило двоє хлопчаків. На те місце, де на піску лишилося чотири дірки від складного стільця, прийшов Білан. Прилаштував невелику латунну блешеньку, запустив під берег.

Прокіп Гордійович дивився з недовірою. Він уже висьорбав не одну юшку з щук, спійманих на спінінг, але вікова селянська недовірливість в ньому все не могла погодитися з тим, що риба хапає «залізячку». Та ще, гемонська, як хапає. Білан виколупує паличкою гачок з пащеки окуня. Відтак знову ривок — червоноперий окунь стрибає на піску.

Поки Олександр Кіндратович носив окуня до своєї сітки, в пісок на старе місце знову ввіткнулися металеві ніжки стільця.

— На що він ловить? — запитав начальник голосом, немов Прокіп Гордійович служиц у його відомстві, та ще й служив кепсько.

— На живця, — відказав Холод, міняючи горошину на гачку.

— А в мене живця немає. Йорж один. На нього, звичайно, не клюне?

— Може клюнути. — Холод говорив розважливо, навіть трохи запопадливо. — Якби його постригти.

— Тобто як постригти?

— Ну, обрізати колючки.

Він навіть сам не сподівався. Ледве вгамував сміх, побачивши, як той ловив у сітці меткого йоржа, прикладав його спинкою до вудлища, ножем обрізував пера.

На якусь часину на березі запала тиша. Але ненадовго. За кілька хвилин її порушило голосне сопіння, невдоволеие покашлювання.

— Чого ж воно. Не бере.

— Ви його постригли? — запитав Холод.

— Постриг.

— Та я забув. Його ще треба попудрити. Хлопчики під кущем залилися реготом, аж водяний лунь, що кружляв над водою, злякано сахнувся вбік, швидко замахав незграбними крильми. Начальник, з вудлищем напереваги, повернувся до Холода. Але той ледве-ледве повів у його бік примруженими сталево-сірими очима і відвернувся. Начальник втямив, що цього чоловіка криком не злякаєш. А може, не лише криком. Він либнув очима, висмикнув вудку, підтюпцем подався до машини. Шофер підібрав сітку, стільця, торбину з привадою, побіг слідом за ним.

.Давно вітер замів травами слід по чорній машині, давно, погойдуючи на плечах ліщиновими вудлищами, пішли на село хлопчики. Вони лишилися самі. Самі на всю широку оболонь. Ось уже й вечір кинув у річку ясно-червону діжу, і хвилі покотили її далі, далі, під той берег. Причесав на ніч луг вітер, приліг зморено в лозах.

— Знову юшку варитимемо поночі, — першим оглянувся на червоногрудий захід Білан. — Збирай дрова. Швидко.

Зварена Олександром Кіндратовичем юшка — дивина кулінарії. Ворожить він над нею довго, докладає спеції, які за все їхнє довге обопільне рибальство Холод навіть не спромігся запам’ятати.

А може, ще й тому юшка така смачна, що допомагають її Олександрові Кіндратовичу варити і вечірній луг, і високе небо, і стомлений вітер, котрий облітав за день усі ліси й поля. І пахне вона настояними чебрецями, вечірнім спокоєм, пізнім літом.

Прокіп Гордійовнч біля вогнища — хлопчик на побігеньках у буркотливого повара. І бігає він радо, наперед смакуючи міцну і духмяну щербу.

Випита до дна чарка, з’їдена юшка. Лежали біля багаття, слухали, як зітхає річка. Ніч вже розпустила по плечах землі темну косу, брела лугом. Вилущився з хмарки місяць, покотився по небесній дорозі ясним покотьолом. Кресали з-під тупого обода іскри, розсипалися по небу мерехтливими зірками. Тихий смуток оповивав душу. Смуток плинності життя, побожний трепет душі перед вічністю й гармонією, туга по власній недосконалості, безсиллі осягнути до кінця цю гармонію. Прокіп Гордійович пригадує, чим видавався йому світ довгі роки. Букварем. І тільки пізніше лікар збагнув, що світ — не буквар, а ще не написана енциклопедія. Ми тільки переписали окремі глави енциклопедії, вловили кілька акордів світової гармонії. А може, нам і не треба знати всіх глав? Може, в цьому й краса, що вічно прагнемо прочитати їх? Либонь, так. Ми ледве відчуваємо відмінність запаху квітки в лузі і в петличці модного піджака, співу соловейка на волі і в клітці, вишневої гілки в саду і на веселім святі. Ні, ми таки розуміємо: на святі гілка веселить очі лише один день, а в саду вона ще зав’яже плоди, але ми не збагнемо, що спонукає її закипіти цвітом. Зате можемо заплакати від її дотиків до нашої душі, в спогляданні її, в бажанні осягнути її ми відчуваємо життя. Відчуваємо втрату хвилин. Ми знаємо: кожен отакий вечір вже не повториться. І тут людська недосконалість жахається сама себе. Скільки загублено отаких вечорів! Скільки їх вкрадено одне в одного! «Чому це так? — розмірковував Холод. — От і сьогодні.»

Вони думали про одне й те ж. Принаймні обом перед очима ще зеленів френч і шварготів невдоволений голос.

Олександр Кіндратович звільна поворушив паличкою жар, запитав стомлено:

— Ти не знаєш, хто оцей чоловік, що вудив біля нас?

— А дідько. Я тільки знаю, — Холод вів далі нитку своїх думок, — що він вкрав у нас кілька годин спокою.

— Це так. Уяви собі: скільки отаких годин він забрав у своїх підлеглих за життя. І, певно, не відчуває того. Якби за кожну годину відкладати хоч по порошині, а потім жбурнути йому на голову, гуля б набігла завбільшки з кулак.

Для Холода такі розмови с Біланом — старі, а водночас і нові. Та й про що мали говорити? їхня дружба склалася давно, але не збагнений для Прокопа Гордійовича Білан до кінця й до цього дня. Це — ніби не одна, а дві людини. На трибуні Білан не скаже й половини того, що ось тут, біля багаття. Там він гукне до совісті, розпалиться, навіть кулаком гримне — «ех», — захищаючи те, над чим посміється потім за чаркою горілки. І важко сказати, де він щиріший, відвертіший.

Зненацька лугову тишу прорізав не звичний людському вухові свердляче-тугий посвист реактивного літака. Літак пролетів високо, вони шукали й не могли знайти вогника. Мабуть, загубився в палахкотливім зореграї. Місяць вже скотився до обрію, повис над ним, лискучий, холодний, мов грудка радію.

Вогонь догорав, але ні Холод, ні Білан більше не підкладали хмизу. Темінь присунулась ближче, стала поза плечима. Сюрчали в пітьмі коники, тонко, однотонне, здавалося, весь простір зіткано з їхніх струн. І Холодові чомусь захотілося обірвати ті струнки.

— Ти скільки платиш домашній робітниці? Запитання таке нагле, таке дивне, що Білан аж сів, поглянув здивовано.

— Ну, п’ятнадцять карбованців. Та харчі, та одяг. Я знаю, до чого ти. Але врахуй її освіту й мою, і працю, і нервову напругу.

— Бачиш, ти вже стверджуєш свою вищість. Отак от. Ми іноді любимо народ, але лаємо на базарі Івана за ціну на картоплю, шофера таксі, що не зупинився, прибиральницю, що не вимила попільницю.

Олександр Кіндратович підчепив закарлюкою казанка, пішов до річки. Прокіп Гордійович підвівся й собі. Він зрозумів, чого так раптово обірвав розмову Білан. Але якщо вже Олександр.

Прокіп Гордійович од самого ранку, немов гарячу жарину, перекидав думку, яка вироїлася в останні дні, по одві-динах першого хірургічного відділення.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций