Винниченко Володимир Кирилович Між двох сил — C. 4

Розміщено Шкільні твори в 8 марта 2014



Мав тисячу десятин, кiнський завод, дiвочий гарем, iнгуську охрану, а тепер вчиться чоботи шить i наймає у нас кiмнату. Одягнений, як бачиш, пiд пролетарiя.

ТИХОН. Любить неньку Україну й хоче записатись у вiльнi козаки.

МАРКО. Ага: хоче! А не записався! Бо знає, що не приймуть, а большевики приймають всякого, хто заявить себе ворогом українства.

СОФIЯ. Та невже большевики тут такi вороги нацiонального вiдродження? Я чула, що.

ТИХОН. (Хвилюючись.) Та що вiн бреше? Хто ворог? Це ж тiльки брехнi! I що вiн. Це просто мерзость говорить подобныя вещи.

СЛIПЧЕНКО. (Входить.)

МАРКО. О! Як захвилювався, аж на рiднiй большевицькiй мовi забалакав.

ТИХОН. Да с тобой. с тобой. кнутом надо разговаривать.

СЛIПЧЕНКО. (Спалахнувши.) Хто смiє поганить мою хату мовою ворогiв наших?! Це що таке?!

ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Входить.)

ТИХОН. Ви самi поганите її своїм шовiнiзмом, людожерством.

СЛIПЧЕНКО. Як ти сказав? (Ступає до його.)

МАРКО. (Схоплює рушницю й пiдбiгає з нею, замахнувшись до Тихона.) Мовчи, гад, прихвостень кацапський! Мовчи!

СОФIЯ. (Кидаючись до них.) Марку, Марку! Ради Бога! Що ти?

ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Ох, Боже мiй! Батьку! Та що ж це таке?! Та дiти ж рiднi! Брати ж вони!

МАРКО. Який вiн менi брат?

ТИХОН. Действительно, не брат, а хулиган.

СЛIПЧЕНКО. (Люто до його.) Та доки ж це буде? Геть з моєї хати! Геть! Щоб i духу твого не було!

ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Батьку! Що ти робиш?!

СЛIПЧЕНКО. Мовчи! В моїй сем’ї не було зрадникiв i не буде! Забiрайсь, запроданцю кацапський!

ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Плаче.)

ТИХОН. (Рiшуче виходить.)

СЛIПЧЕНКО. Убить його мало, паскудника! Тут розривають серце, а свої ще й собi. Марку, Арсене, ходiмте! Арсене, бери мою рушницю.

ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Куди ж це й ви?

СЛIПЧЕНКО. Боронить нашу землю, нашу державу, наш темний народ од ворогiв його, од таких, як отой твiй син. Прощайся з синами. Та не рюмсать менi i не розбалакувать, бо я вам всiм тут. Ну?

ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Та це ж. Та як же. ночувать же прийдете?

СЛIПЧЕНКО. Як живi будемо, прийдемо. А як нi, то заночуємо десь инде. Ну, Марку, швидче прощайся. Арсене!

МАРКО. Та прийдемо! Чого там? Дурниця. Нiчого не бiйтесь, мамо. Батько це так собi. Ми тiльки в караул.

СОФIЯ. Тату, а може б, ви зостались же таки цей вечiр вдома? Ми ж не бачились чотири роки.

СЛIПЧЕНКО. Не можу, дочко. Ми з нашою державою не бачились триста рокiв. Коли б i ти могла, то й тебе забрав би з собою. Всiх! (Показує на Панаса.) Он зостається вам мужчина. Он як струже! Такi ще гiршi, нiж отой. Краще вже в большевики иди, а не будь таким байдужим.

ПАНАС. (Струже й наспiвує “Гей, не шуми, луже”.)

СОФIЯ. (Обнiмає батька.) Ну, а я все ж таки благаю вас: не ходiть цей вечiр. Ну, цей же тiлько вечiр. Ну, до одинадцятої години. Посидьте зо мною. Я ж так скучила за всiма вами. Таточку, хороший, дорогий! Ну, ради вашої й моєї любови до України, не ходiть сьогодня. Марку, прохай тата.

МАРКО. А може б, справдi, тату?

ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Плаче.) Старий, не ходи ти. Ну, нехай уже хлопцi, молодшi. А ти ж.

СЛIПЧЕНКО. Хто старий? Я? Тепер нема нi старих, нi молодих. Не рюмсайте й одчепiться. Марку, Арсене, ходiмте. Нема чого! Вернемось усi живi й здоровi. Ну, ходiм, ходiм! (Схвильований, швидко виходить.)

МАРКО й АРСЕН. (Мовчки прощаються й вибiгають за ним.)

ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Плаче.)

МАРКО. Та чого ви, мамо?! Та нiчого ж. Ех!

ГЛИКЕРIЯ i ХРИСТЯ. (Виходять за ними.)

ПАНАС. (Мовчки, зцiпивши зуби, стругає.)

СОФIЯ. (Трiвожно. швидко ходить по хатi.) Завiса ДIЯ ДРУГА Там же. Того ж вечора. В хатi темно, тiльки на стiнi, низько над верстатом Панаса, горить електрична лямпа з густим синiм абажуром.



Крiзь темне вiкно видно вогнi городських будинкiв. Чути приглушену трiскотню кулеметiв i рушниць. Помiж цим один за одним чуються вибухи гармат - то ближче, то далi. З кожним вибухом в городi блимав свiтло, немов од блискавки, потiм за цим грохiт розриву.

ПАНАС. (З молотком i долотом в руках, зiгнувшись, стоїть спиною до вiкна над дошкою i вибиває. Не спiває.)

СОФIЯ. (Стоїть бiля вiкна й неодривно дивиться на город.)

ХРИСТЯ. (Лежить, згорнувшись, у куточку канапи й за кожним вибухом здригується, сiдає, озирається, непокоїться, знов згортається в клубочок, нарештi не витримує й повним муки, плачу й страху голосом скрикує.) О, Господи! Коли ж це скiнчиться? Сiм годин уже це страхiття! Я не можу! Я не можу. О! Знов! О, проклятi большевики, бодай вас Бог побив! Новий вибух такої сили, що брязкотить посуд у шафi.

ХРИСТЯ. (Присiдає, стає на колiна й ховається за бiк канапи.) Софiє! Та не стiй же там, Я боюсь дивиться на тебе. Софiє! Одiйди!

СОФIЯ. (Як вибухає, здригується й машинально одступає вiд вiкна, але зараз же знов пiдходить i дивиться.) Затихає. Тiльки зрiдка здалеку чути вистрiли рушниць.

СОФIЯ. Здається, кiнець. Входить ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Голова їй зав’язана мокрою хусткою, стомлено говорить.) - Дiтоньки. Не сидiть ви тут, мої рiднi. Тут таке велике вiкно, що бомбi легко влетiти. Перейдiть у колiдорчик, пересильте там, там усе ж таки затишнiше.

СОФIЯ. (Зараз же пiдходить до неї, нiжно обiймає й жартовливо виговорює). А ви чого, мамуню, ходите? Чого? Вам лежать треба. Ходiмте, ходiмте. Вже перестали.

ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Та й ви, дiтки, iдiть звiдси. Христе, Панасику.

ПАНАС. Нiчого, мамо, ми затулимо вiкно газетою, то бомбi не видно буде, куди летiть. Лежiть собi спокiйно.

ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Ох, побачить вона! Ох, послiднi днi настали. Боже ж мiй. Боже ж мiй! Де ж це нашi? Може, й на свiтi вже немає? Змилуйся, царице небесна.

СОФIЯ. (Злегка веде.) Ходiмте, мамо, ходiмте. Як голова болить, то ходить не можна. Треба лежать. А ми пiдемо в коридорчик. Ходiмте. (Веде матiр.)

ХРИСТЯ. Може б, ти перестав хоч стукати. Менi все здається, що це тут стрiляють.

ПАНАС. Пiшла б ти справдi в коридорчик, там немає вiкон i менче чути.

ХРИСТЯ. Я сама там боятимусь, ходiм i ти.

ПАНАС. Менi треба кiнчить оцю поличку.

ХРИСТЯ. Ах, я знаю, що тобi треба, чого ти одсилаєш мене в коридорчик.

ПАНАС. На тебе гарматнi вистрiли погано впливають, дитинко.

ХРИСТЯ. Зате на тебе дуже гарно. Я знаю. Входить Софiя.

СОФIЯ. Христе, перейшла б ти, справдi, в коридорчик,- ти тут тiльки нервуєшся.

ХРИСТЯ. Я боюсь там сама, ходiм зо мною.

СОФIЯ. От тобi й маєш, чого ж там боятись? Там не достане нi одна куля.

ПАНАС. (Упускає на землю долото. Од стуку його Христя й Софiя здригуються.)

СОФIЯ. Ах, Панасе Антоновичу! Охота вам, їй-Богу, в такий час. Ну, невже вам хоч не цiкаво принаймнi, що там робиться?

ПАНАС. Хiба вам не видно й не чути, що там робиться?

СОФIЯ. Ну невже ж вам не цiкаво, хто кого перемагає?

ПАНАС. Абсолютно не цiкаво. (Стукає.)

ХРИСТЯ. (Пiдбiгає до його). Покинь стукати! (Нервується.)

ПАНАС. Христю, не хвилюйся. Що з тобою?!

ХРИСТЯ. Як ти можеш стукати тут, коли там помiрають люди, коли твої брати. Як можна так?!

ПАНАС. (Спокiйно.) Тiльки так i можна. (Раптом, не стримавши себе, вибухає несподiваним гнiвом.) Тiльки так i можна! Чуєш ти?! Тiльки так можна й треба. Треба-а! Чуєш?!

ХРИСТЯ. (Злякано, тихо.) Чого ж ти на мене кричиш?

ПАНАС. (Тим же голосом.) Запам’ятай твердо: тiльки так i можна!

ХРИСТЯ. (Вибухнувши плачем, вибiгає з хати.)

ПАНАС. (Вражено, знiяковiвши.) От тобi й маєш.

СОФIЯ. Навiщо ж ви її образили?

ПАНАС. I на думцi не мав ображати й’. Стрiлянина знов вибухав, ще з дужчою силою. Гарматнi розриви чуються раз поз раз, майже без перерви, утворюючи страшний грохiт. На фонi цього гуркоту стають частiщими стрiли кулеметiв i рушниць. В городi займається пожежа. Крiзь рiкно видно велике сяйво, дим i величезнi язики полум’я.

ПАНАС. (Одкладае молоток i долото й пiдходить до вiкна) Одiйдiть, Софiє Микитiвно. (Бере їi за руку.)

СОФIЯ. (Мовчки визволяє руку й злегка одпиха його.)

ПАНАС. Я вас прошу. Не будьте ж хоч тенер такою, як. чотирi роки тому. Софiє! Снаряд вибухав з великою силою недалеко. Зараз же куля з дзвоном розбиває шкло в вiкнi. Панас i Софiя разом одскакують од вiкна вбiк за шафу. Софiя машинально хапається за Панаса, шукаючи в його захисту.

ПАНАС. (Сильно обнiмає її, потiм раптом гаряче, жагуче цiлує.)

СОФIЯ. (Якийсь мент стоїть в його обiймах непорушна, потiм одкидається назад, вдивляється е Панаса.)

ПАНАС. (Хоче пiдiйти до неї.)

СОФIЯ. (Мовчки помалу, але рiшуче крутить головою.)

ПАНАС. (Зупиняється. Далi повертається й iде до вiкна, стаючи посерединi його.)

СОФIЯ. (Строго, сердито.) Панасе! Одiйдiть.

ПАНАС. (Мовчки стоїть, не повертаючись.)

СОФIЯ. (Пiдходить i стає також.)

ПАНАС. (Бере її з силою за руку й обводить до канапи. Сам переходить до варстату i сiдає там, схиливши голову на руки.)

СОФIЯ. (Сидить в кутку канапи, одкинувши голову на спинку й заплющивши очi.) Стрiлянина потроху зменшується й затихає.

СОФIЯ. (Ворушиться, встає i дивиться в вiкно.) Ще десь горить.

ПАНАС. (Не рухається.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций