Гончар Олесь Терентійович Бригантина — C. 18

Розміщено Шкільні твори в 7 марта 2014


Мчить степами автобусик, не такий, правда, як ті розкішні рейсові «Ікаруси», що ходять по трасі, а значно менший за «Ікаруса», буденний трудяга застарілої моделі, списаний шефами і подарований школі, на лобі в нього напнуте червоне полотнище з написом: «Діти!» — хочу самому автобусі сидять «діти» цілком дорослі. їх лише троє: в одного вікна визирає молодий міліціонер з задумливою усмішкою, біля вікна протилежного — сувора дівчина, що сердито й напружено закам’яніла в нахмуреній своїй чорнобровості, а в самому центрі автобуса ще хтось широкоплечий розсівся, вусатий, у кашкеті. Нічого собі діти! А розгадка проста: поспішаючи з виїздом, в хапанині забули той напис зняти, залишився він після вчорашньої поїздки на екскурсію до гідроспоруди, куди возили премійованих школярчат, саме тих, які відзначились працею в майстернях.

На степових розвилках автобусик зупиняється, неначе в ваганні. Виходять з нього троє, роззираються, радяться про щось. Наче те «щось» навмисне водило їх у цих просторах, показувало їм марева й дикі вогнисті маки на узбіччях і, мовби граючись, знову плутало їхні дороги.

З траси автобусик зверне на узбічну дорогу й помчить аж до земель кінзаводу, мовби тільки для того, щоб знову ці постаті — дві чоловічі й жіноча — могли вийти на межі й, жестикулюючи, посперечатися про щось серед марев, серед цих затоплених сонцем просторів, де аж під обрієм мчить табунець кінзаводського молодняка. Восени лошаки вже будуть на іподромах, виборюватимуть призи у великому дербі, а поки що вільно гуляють, розпустивши гриви, молодий вожак — сам як образ і втілення свободи — в нестримному леті повів їх кудись аж попід небо.

По якомусь часі зупиниться цей ошарпаний автобусик ще біля степового аеродромчика, і люди з автобуса постоять край злітного поля, дивлячись, як літаки місцевих авіаліній вирулюють на просторе, беруть розгін, залишаючи кожен після себе хвіст ранньої весняної куряви. Звідси шкільний автобусик, ще раз змінивши напрям, помчить десь на південь, аж поки з’явиться із-за пагорба велика ріка, зблисне навстріч своїм розлогим сяйвом. Униз, уподовж ріки, поміж кучугурами лежить напівзабута дорога, по ній тепер мало хто й їздить, а ці вдаряться й туди, бо після тривалих перемовок в автобусі водій почує коротке й рішуче:

— На Комишанку!

І розпорядження те якраз належало Марисі Павлівні Ковальській. Тритузний в душі не був згоден, проте дискусію розводити не став: хай уже цього разу буде її зверху.

Прикрою була причина, що ганяє їх сьогодні по степах: шукають Кульбаку. Випарувався, зник цієї ночі! Знехтував засторогами досвідченіших, що тікати вночі, мовляв, небезпечно, бо після відбою варта особливо пильна, всі ходи її виходи стереже. І все ж, усупереч здоровому глузду, Порфир обрав для своєї операції ніч, і виявилось, що вона, ніч-мати, його не підвела! Зник, щез, розчинився в просторі. Була просто неймовірною ця його втеча, оце найсерйозніше для школи за цілу весну чепе. Напередодні так слухняно поводився, так вражений був білосніжністю спальні, розпитував про бумеранг, жартував. І зовсім не схоже було, що це лише гра, хитрування, розраховане на те, щоб приспати пильність вихователів та служби режиму. Чи, може, вкладаючись після відбою, й справді не думав про втечу? Тоді що ж штовхнуло його на цей крок? Антон Герасимович вважає, що причиною всьому фрамуга, яку не зачинили наглухо на ніч, — до речі, теж наполягання Марисі Павлівни. Здалося їй, що недостатньо провітрюється кімната, де сплять вихованці, кисню мало ангелочкам, тому попросила чергового залишити на ніч фрамуги відхиленими, і ось маєте. Недоврахувала, що для такого, як Кульбака, піднята десь аж під стелею фрамуга, ота вузенька щілина — то вже нарозпаш розчахнута брама в широкий бродяжницький світ! Можливо, помітив звечора й те, що за вікном одразу починається дах нижчої прибудови, отже, коли спуститися на той дах, то такому спритникові не важко перескочити з нього й на дерево, що росте по сусідству, а з дерева на мур. Факт той, що коли черговий по коридору зайшов перед підйомом до спальні, то застав Кульбачине ліжко, ніби в насмішку, акуратно застеленим, — усе на місці, білосніжне покривальце лежить на подушці, як піна морська.

— Невже він енуретик! — розгортаючи постелю, висловлювала здогад Лідія Максимівна, шкільний лікар.

— Казали б ви по-простому, — зауважив на це Тритузний, — впісявся, та й усе.

Енурез, ця дитяча вада, поширена серед вихованців спецшколи, є вона, мабуть, наслідком усіх тих переживань, нервових струсів, що їх аж надто діставалось багатьом із цих дітей, перш ніж вони потрапили сюди із свого безладного життя. Адже ж і перемерзали по горищах, і перестрашувались так, що декотрих досі мучать ночами галюцинації, бо якщо воно бачило сокиру, підняту озвірілим п’яницею на матір, то таке не скоро забувається. Тож не з одним трапляються тут нічні конфузи. Однак ліжко Кульбаки було сухе. А сам Кульбака зник. Вилетів, вивіявсь, мов святий дух, з третього поверху вашого зразкового закладу. Шукайте його тепер, зайдисвіта, серед невловних степових міражів.

І шукають. Побували найперше в радгоспних теплицях, де він міг, за деякими даними, влаштувати собі ночівлю, телефонували в селищну Раду Нижньої Комишанки, чи не з’являвсь на їхньому горизонті, — ні, не з являвсь, поцікавилися лише, більше для насмішки, як же воно, мовляв, стільки вчених, дипломованих сторожів і не встерегли одного маленького комишанця. Щодо кінзаводу та аеродромчика, то їх можна було й не провідувати. Тритузний вважав це зайвим, бо який же це скорохід встиг би аж он куди забігти? Одначе молодій виховательці зниклий суб’єкт, мабуть, уявлявся крилатим, за її наполяганням, автобусик уже облітав півсвіту, а тепер жене ось ще й на Комишанку. Жени, пали бензин, хоч не такий же той Кульбака наївний, щоб, випорснувши зі школи, летіти навпростець просто до маминої пазухи!

Розшук поки що здавався Тритузному позбавленим логіки й правил, точніше, якщо й була в ньому яка логіка, то тільки жіноча, тобто мало чого варта, і дивно було, що представник міліції, оцей ось молоденький, що з ними їде, лейтенант, не вважає за потрібне вносити корективи. На всі примхи Марисі Павлівни в лейтенанта усмішка, згода, неприхований вияв симпатії. Оце ж бо так бував, коли до твоїх службових обов’язків долучається щось стороннє, до діла не стосовне, різні шури-мури та спільні прогулянки на мотоциклі! Наречений він їй чи хто, а тільки щосуботи можна бачити його мотоцикл під муром біля прохідної. Тільки сонце над захід, уже й підлетів, сигналить нетерпляче, викликаючи свою «відзігорну» (деколи вона довгенько примушує себе ждати). Потім, дивись, таки удостоїла, вибігла, скікнула на сидіння, обома руками за спину вчепилась і — помчали. Для інших він працівник райвідділення, лейтенант, авторитет, а для неї просто Костя, почувається, що крутить ним це дівча, як циган сонцем. Тож і в сьогоднішніх розшуках не представник району задає тон і не сам Антон Герасимович як начальник служби режиму, а ця досить-таки в’їдлива й владолюбна особа. Тритузному тільки й лишається, що час від часу пускати, мовби кудись у простір, стріли своїх сарказмів.

— Оце ж вам і «хвеномен». Оце вам і з живчиком та з перчиком, — кидає він, не озираючись. — Бистроум, інтелектуально обдарований. Хо-хо! Якщо обдарований, то це ще гірше в нашому ділі! Тупий навряд чи зумів би отаке витіяти, а цей, бач, усіх нас у дурні пошив. Він їм казочки та баєчки, а вони й розтанули. Ось як швидко ми перековуємо.

Мовчить Марися. Прилипла біля вікна, аж очі мружить, видивляючись, чи не з’явиться де, чи не вимелькне, як ховрашок, з-поміж кучугур. Такий удар! Ще вранці йшла до школи в чудовому настрої, з почуттям певності, як це нерідко з нею буває, що день попереду жде тебе цікавий, змістовний, і хай у чомусь буде він нелегким, клопітним, але неодмінно принесе і радісні несподіванки. Проте вже на прохідній відчула: щось сталося. Неприємно вразила Марисю похмурість вартового, що й на привітання не відповів, а ще тривожніше відчула вона себе, коли зайшла на подвір’я й загледіла коло автобуса гурт чимось занепокоєних людей. Автобус лаштували в дорогу, чути було незвично різкі розпорядження директора, насторожувала присутність міліції (в першу мить Марися не розгледіла, що то Костя стоїть до неї спиною в своїй новенькій лейтенантській формі). Коли Марися Павлівна підійшла, всі до неї обернулись з холодком неприязні, так їй принаймні здалося, навіть Костя не посміхнувся, лише Антон Герасимович порушив напружену мовчанку:

— Чи не зустрічали там свого «хвеномена»? Щез і адреси не залишив.

А Валерій Іванович. Ні, він не сказав їй ні слова осуду, хоча краще б сказав, аніж ховати його під маскою своєї директорської витримки та врівноваженості. Здавалось, Валерій Іванович ось-ось зірветься, роздратовано кине їй при всіх: «Донюнькались. Тож їдьте! Шукайте! Самі ловіть!» Було б навіть лайку легше перенести, ніж ту сповнену мовчазного докору витримку Валерія Івановича та напружену притихлість колег.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций