Едгар Аллан По Оповідь Артура Гордона Піма — C. 19

Розміщено Шкільні твори в 5 марта 2014



Тепер наші справи справді виглядали препогано, і ні Огастес, ні я не змогли втриматися від сліз, коли подумали, які труднощі чатують на нас попереду і як мало залишається надії на порятунок. Але то була лише хвилинна слабкість. Упавши навколішки, ми звернулися з молитвою до Господа, благаючи, щоб Він допоміг нам здолати всі небезпеки, які випали на нашу долю; а коли піднялися, то відчули в душах нову надію і з новою рішучістю стали міркувати, які ще земні засоби можна застосувати для нашого вибавлення.











Розділ десятий

Незабаром після того сталася подія, яка розбудила в мені такі глибокі переживання, викликала такі суперечливі почуття,- від невтримної радості до моторошного жаху,- які потім мені не довелося спізнати жодного разу, хоча за дев’ять довгих років доля постачила мене безліччю пригод, багатих на дивовижні, а іноді й загадкові та незбагненні події.



Ми лежали на палубі біля трапа, що вів у кают-компанію, й обговорювали можливість проникнути в комору, коли я глянув на Огастеса, який лежав обличчям до мене, і побачив, що раптом він смертельно зблід, а губи в нього якось по-дивному затремтіли. Стривожений до глибини душі, я запитав у нього, що сталося, але він не відповів, і я вже був подумав, що він несподівано почув себе дуже зле, але [73] в ту саму мить я помітив його палахкотючий погляд, спрямований на щось позаду мене. Я обернув голову, і я ніколи в житті не забуду, яка нестямна радість пронизала кожну клітинку мого єства, коли я побачив великий бриг, що йшов прямо на нас і був уже не далі як милі за дві. Я підхопився на ноги, так ніби в груди мені вдарила куля, і, простерши руки в напрямку корабля, завмер, нерухомий і нездатний промовити бодай слово. Паркер і Петерс були збуджені не менше, хоч і по-різному. Петерс пішов у якийсь божевільний танець, вигукуючи чудернацькі слова впереміш із виттям та прокльонами, а Паркер від радості заплакав, мов мала дитина.



Корабель, який ми помітили, виявився великою бригантиною, збудованою в Голландії, пофарбованою в чорний колір і з якоюсь недоладною позолоченою фігурою на носі. Він, мабуть, добре потерпів від негоди, і шторм, який для нас виявився фатальним, завдав і йому чималої шкоди: фор-стеньгу було зірвано, частину правого фальшборту - теж. Коли ми вперше його побачили, він був, як я вже сказав, на відстані двох миль з навітряного боку і йшов просто на нас. Вітер віяв слабенький, але, на наш превеликий подив, на незнайомому бригові підняли лише фок та грот із летючим клівером - отже, йшов він повільно, а ми нетямилися від нетерпіння. Попри наше збудження, всі ми також помітили, що бриг іде якось по-дивному. Двічі або тричі він настільки відхилявся від курсу, що можна було подумати, на незнайомому кораблі взагалі не помітили “Дельфіна” або, не бачачи на борту людей, вирішили повернути на інший галс і відійти. В таких випадках ми починали кричати й репетувати не своїм голосом, і корабель знову змінював курс і наближався до нас - так повторилося кілька разів і, не бачачи цьому іншого пояснення, ми кінець кінцем вирішили, що стерничий просто п’яний.



Спочатку ми не побачили на борту незнайомого корабля жодної живої душі, та коли він наблизився до нас на чверть милі, ми роздивилися, що там було троє матросів, судячи з одягу - голландців. Двоє лежали на старій парусині на баку, а третій, що, здавалося, роздивлявся нас з неабиякою цікавістю, сперся на правий фальшборт біля самого бушприта. То був високий і кремезний чоловік з дуже темною шкірою. Всією своєю поведінкою він, здавалося, закликав нас трохи потерпіти, приязно, хоч і трохи дивно, кивав нам головою, показуючи два разки сліпучо-білих зубів. Коли судно підійшло зовсім близько, ми побачили, як з його [74] голови впав у море червоний фланелевий кашкет; але він на це не звернув уваги чи звернув дуже мало й далі кивав та всміхався на свій дивний манір. Я описую те, що відбувалося, з усіма подробицями, але описую точно так - це слід узяти до уваги,- як нам воно здавалося.



Бриг тепер наближався до нас повільно, але впевненіше, ніж раніш,- о, я не можу розповідати про це спокійно! Наші серця мало не вискакували з грудей, і ми виливали душу в криках та у хвалі Господу за повний, несподіваний, чудесний порятунок, який от-от мав прийти. І раптом з незнайомого корабля (а він був уже зовсім близько) океанський вітер приніс дивний запах, звідти війнуло неймовірним сопухом, що для нього в цілому світі не знайти назви… Таке годі собі уявити… щось диявольське… задушливе… незбагненне, нестерпне. Задихаючись, я хапнув ротом повітря і, обернувшись до товаришів, побачив, що вони білі, як мармур. Та для запитань чи здогадів часу вже не лишалося - бриг був від нас за півсотні футів і, здавалося, хотів упритул підійти до нашої корми, щоб ми могли перебратися на його палубу, не спускаючи шлюпки. Ми кинулися на корму, але в цю саму мить корабель раптом відхилило від курсу, яким він ішов, румбів на п’ять або шість, і він пройшов повз нас не далі як за двадцять футів, давши нам змогу побачити все, що діялося на його палубі. Поки я житиму, з моєї пам’яті не вивітриться той жах, що опанував мене, коли я все роздивився. Між кормою і камбузом лежало двадцять п’ять або тридцять трупів - серед них і кілька жіночих,- які майже цілком розклалися. В цю мить ми зрозуміли, що на цьому проклятому небом кораблі не лишилося жодної живої людини! І все ж ми не могли втриматися, щоб не заволати, кличучи на допомогу. Атож, ми просили допомоги в мерців! У ті трагічні хвилини ми зверталися до мовчазних і бридких тіней з палким благанням, ми довго й голосно просили їх не кидати нас напризволяще, адже й ми скоро перетворимося на таких, як вони, ми благали їх прийняти нас у своє спорохнявіле товариство! Ми нетямилися від жаху й розпачу, ми втрачали глузд від гіркого розчарування.



І тільки-но з наших горлянок вихопився зойк жаху, як від бушприта незнайомого корабля долинув у відповідь крик, такий схожий на людський, що міг би збити з пантелику навіть людину з найвитонченішим слухом. У цю мить судно знову рвучко відхилилося від курсу, відкривши нам носову частину, й ми відразу збагнули, звідки долинув крик. Ми побачили, що високий кремезний чоловік, як і раніше, стоїть, [75] схилившись на фальшборт, що він і досі киває головою, але його обличчя тепер не було видно. Його руки звісилися через поручень, і долоні були вивернуті назовні. Коліна впиралися в туго натягнуту між шпором бушприта і кат-балкою товсту линву. На спині в нього, там, де було видерто клапоть сорочки й тіло оголилося, сиділа величезна чайка; глибоко вгородивши пазурі в мертву плоть, вона жадібно довбала її дзьобом і поглинала шматки. її біле пір’я було забризкане кров’ю. Коли бриг ще раз відхилився від курсу, наблизивши до нас ніс, чайка, мовби через силу, підняла закривавлену голову, якийсь час дивилася на нас ніби в отупінні, потім ліниво відірвалася від тіла, на якому бенкетувала, й пролетіла просто над нашою палубою, ширяючи в небі зі шматком кров’янисто-брунатної маси в дзьобі. Зрештою цей бридкий кусень із глухим ударом ляпнувся під самі ноги Паркерові. Нехай мені Бог простить, але саме в ту мить у мене вперше промайнула одна думка,- втім, краще я змовчу про неї,- і я, мов зачарований, ступив крок до кривавої калюжки. Піднявши голову, я зустрів напружений і промовистий погляд Огастеса, який негайно повернув мені самовладання. Я швидко кинувся вперед і, затремтівши від огиди, викинув бридкий кавалок у море.



Отже, дзьобаючи мертве тіло, що повисло на канаті, хижий птах розгойдував його - цей рух і навіяв враження, що перед нами жива людина. Коли чайка звільнила тіло від своєї ваги, воно розігнулося і трохи повернулося, відкривши нам обличчя мерця. Ніде й ніколи не бачив я нічого жахливішого! Замість очей зяяли чорні провалини, плоть навколо рота зогнила, повністю оголивши зуби. Так ось вона, та усмішка, що вселила нам радісну надію! Так ось… а втім, утримаюся від дальших висновків.



Незнайомий корабель, як я вже сказав, пройшов мало не впритул до нашої корми і повільно, але впевнено рушив за вітром. З ним та з його страшною командою відходили всі наші світлі надії на порятунок. Судно проминало нас дуже повільно, і, мабуть, ми зуміли б у якийсь спосіб перебратися до нього на борт, якби несподіване гірке розчарування та приголомшливе відкриття не паралізували нашу волю і нашу здатність діяти. Ми все бачили, все відчували, але не могли ні думати, ні ворушитися, аж поки - гай-гай! - було вже пізно. Наскільки затьмарився наш розум після цієї пригоди, можна судити з того, що хтось серйозно запропонував пуститися навздогін за кораблем плавом, коли той уже зникав за обрієм. [76]



Відтоді я не раз марно намагався знайти ключ до страшної таємниці, яка огортала долю незнайомого брига. Конструкція корабля та його вигляд, як я вже згадував, навели нас на думку, що то було голландське торговельне судно; про те саме свідчив і одяг команди. Ми легко прочитали б назву на борту й помітили б якісь характерні ознаки, що могли б прояснити для нас таємницю невідомої катастрофи, але ми були такі збуджені, що пустили все це повз увагу.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций