Патрік Медіано Неділі у серпні — C. 6

Розміщено Шкільні твори в 25 февраля 2014







- Така музика вас влаштовує? - запитав він.



Офіціант приніс напої, і Ніл запросив нас випити з ними. Так ми з Сільвією опинилися за їхнім столиком. Слово “подія”, як і “зустріч”, сюди не підходить. Це була не зустріч. Вони просто потрапили в розставлені нами сіті. Якби того вечора не попалися були Ніли, то на другий день чи пізніше однаково попався б хтось інший. Багато днів ми з Сільвією просиділи в людних місцях - у холах, у барах готелів, у різних кафе на Англійській набережній… Тепер мені здається, що тоді ми ніби сплели невидиме павутиння й чекали, поки до нього хтось потрапить.







Обоє вони говорили з ледь помітною іноземною вимовою. Нарешті я зважився запитати:



- Ви англієць?



- Американець,- відповів Ніл. - А дружина англійка.



- Я виросла тут, на Лазуровому березі,- додала вона.- Отже, я не зовсім англійка.



- А я не зовсім американець,- сказав Ніл.- Бо давно живу в Ніцці.



Потім вони на хвилину ніби забули про нас, а тоді заговорили знову приязно і ввічливо. Нілова неуважність була наслідком сильної втоми та зміни часових поясів: він сказав, що вчора ще був в Америці, а сьогодні повернувся літаком. Дружина, мовляв, навіть не чекала, що він повернеться так швидко. Коли він подзвонив їй з аеропорту, вона саме кудись збиралася з друзями. Ось чому на ній вечірня сукна та соболине манто. [14]



- Час від часу доводиться літати до Америки,- пояснив Ніл.



Погляд у неї був непритомний. Може, через те, що вона одним духом вихилила мартіні? Чи це просто вияв своєрідної, мрійливої вдачі англійок?



І знову на думку мені спадає образ невидимого павутиння, яке ми сплели з Сільвією. Вони потрапили до нього в такому стані, коли найменше могли цьому опиратись. Я намагаюся згадати, як саме вони з’явились на терасі кафе. Вигляд у них тоді був, здається, розгублений, а хода якась непевна…



- Знаєш, я вже, мабуть, не зможу піти до твоїх друзів,- сказав Ніл дружині.



- Байдуже. Я подзвоню їм…



Він допивав уже третю чашку кави.



- Мені вже трохи краще… Приємно відчути нарешті під ногами тверду землю… Не люблю літаків.



Ми з Сільвією перезирнулися. Може, пора прощатись? Чи лишитися з ними? Мабуть, вони хотіли познайомитися з нами ближче?



Клацнув вимикач, ту ж мить лампи погасли, і світло лишилося тільки в залі ресторану; нас огорнула півтемрява.



- Якщо не помиляюся, вони нас виганяють,- промовив Ніл.



Він щось шукав у кишенях куртки.



- От лихо… У мене немає франків…



Я хотів був заплатити за них, але Нілова дружина вже дістала з сумочки пачку банкнот і недбало кинула одну з них на стіл.



Ніл устав. Півтемрява ще дужче підкреслювала стомлений вираз на його обличчі.



- Час додому. Я такий стомлений, що ледве стою на ногах.



Дружина взяла його під руку, і ми рушили за ними.







Їхня машина стояла неподалік, на Англійській набережній - якраз навпроти іранського банку, запорошені вікна якого свідчили про те, що він давно вже не працював.



- Дуже приємно було познайомитися,-сказав Ніл.-Але дивна річ… У мене таке враження, ніби ми з вами вже десь зустрічались…



І він пильно подивився на Сільвію. Я добре це запам’ятав.



- Якщо ви не проти, ми підвеземо вас,- запропонувала його дружина.



Я відказав, що не варто турбуватися. Просто я злякався, що ми з Сільвією вже їх не спекаємось. Так буває, коли хтось напідпитку чіпляється до вас і хоче будь-що випити з вами ще по чарці. Такі типи часто поводяться досить агресивно. Проте що спільного між якимись п’яничками й подружжям Нілів? Ці здавалися такими вишуканими, врівноваженими, такими незворушними…



- А в якому районі ви живете? - запитав Ніл.



- Неподалік від бульвару Гамбетта.



- Нам по дорозі,- мовила його дружина. - Ми підвеземо вас, якщо хочете…



- Згода,- відповіла Сільвія.



Її рішучий тон мене здивував. Вона взяла мою руку, так наче вирішила затягти мене до машини силоміць. Ми вмостилися на задньому сидінні. За кермо сіла Нілова дружина.



- Веди ти,-сказав Ніл. - Я так стомився, що наїду на перше ж дерево.



Ми поминули “Квіні”, де вже вимкнули все світло, потім “Середземноморський палац” - той будинок із сліпими вікнами через опущені металеві жалюзі мав такий вигляд, ніби його скоро мали знести.



- У вас своя квартира?



- Ні. Ми наймаємо кімнату в готелі.



Вона скористалася з того, що перед світлофором на розі Кронштадтської вулиці довелося зупинитись, і обернулася до нас. Від неї пахло сосною, і я запитав себе, чи це запах її шкіри, чи соболиного хутра.



- Ми живемо на віллі,- сказав Ніл. - Нам буде дуже приємно, якщо ви до нас якось завітаєте.



Від утоми голос його лунав глухо, та й вимова була помітніша.



- А ви надовго до Ніцци? - запитала мадам Ніл. [15]



- Так. Ми тут відпочиваємо,- відповів я.



- Парижани? - поцікавився Ніл.



Чому він допитується? Адже щойно, в кафе, особливого інтересу вони нас не виявляли… Мене помалу охоплювало занепокоєння. Я хотів зроби Сільвії знак, щоб перед першим же червоним світлом вискочити з машини. А якщо дверцята заблоковано?



- Ми живемо недалеко від Парижа,- відповіла Сільвія.



Її розважливий тон подіяв на мене заспокійливо. Пустився дощ, Нілова дружина ввімкнула двірники, і їхні ритмічні рухи зрештою цілком мене заспокоїли.



- Часом не в районі Марн-ла-Кокет? - знову запитав Ніл. - Ми колись там жили.



- Та ні, зовсім не там,-відказала Сільвія.-На схід від Парижа. І Марні.



Її відповідь пролунала, мов виклик, і вона всміхнулася до мене. Я відчув її руку в своїй.



- Долину Марни я зовсім не знаю, - промовив Ніл.



- Це чарівна місцевість, - озвався я.



- Яка саме? - перепитав Ніл.



- Ла-Варенна-Сент-Іллер, - чітко відповіла Сільвія.



А й справді, чому б не відповідати на всі запитання цілком невимушено? Який сенс критися?



- Але ми й не думаємо повертатись туди,- додав я. - Ми хочемо лишитися тут, на Лазуровому березі.



- Правильне рішення,- схвально сказав Ніл.



Я відчув полегкість. Зрештою, ми з Сільвією вже давно ні з ким не розмовляли, тільки кружляли містом, як ото звірі в клітці. Та ми не стали відлюдниками. Ми ще могли підтримувати розмову, навіть заводити знайомства.







Машина завернула на вулицю Кафареллі, і я показав мадам Ніл на огорожу вілли “Свята Анна”.



- Але ж це не готель,- зауважив Ніл.



- Ні. Мебльовані кімнати.



Я відразу пошкодував, що сказав це. “Мебльовані кімнати” могли викликати в Нілів підозру. Може, вони упереджено ставляться до людей, й живуть у мебльованих кімнатах.



- Але ж там досить зручно, так?



Ні, вони ставляться до нас, очевидно, без жодних упереджень, навіть певною симпатією.



- Ми там зупинилися тимчасово,- сказала Сільвія. - Потім знайдемо щось інше.



Машина стояла перед віллою. Пані Ніл вимкнула двигун.



- Ми, мабуть, могли б допомогти вам знайти інше житло,- непевно промовив Ніл. - Правда ж, Барбаро?



- Звичайно,- відповіла йому дружина. - Треба буде зустрітися.



- Я дам вам нашу адресу, - сказав Ніл. - Дзвоніть коли завгодно. - В дістав із кишені гаманець, узяв звідти візитну картку й простяг її мені. - Отже, до зустрічі! Сподіваємося скоро вас побачити…



Пані Ніл обернулася до нас:



- Було дуже приємно познайомитись.



Вона справді говорить щиро? Чи це тільки задля ввічливості?



Обоє, пообертавшись, дивилися на нас і мовчали; обличчя їхні були майже поруч.



Я не знав, що відповісти. Сільвія також. Мені здавалося, що їм усе вже байдуже і вони навіть не здивувалися б, якби ми не вийшли з машини. І що вони погодяться на будь-яку нашу пропозицію. Ініціатива була в наших руках. Нарешті я відчинив дверцята й сказав:



- До зустрічі! Дякуємо, що підвезли.



Перед тим, як відчинити хвіртку, я обернувсь і подивився на номер машини. Коли я побачив літери СО, серце в мене завмерло. Літери СО означає [16] “дипломатичний корпус”, але в ту мить я переплутав їх із літерами, що були в номерах поліційних машин, і подумав, що ми з Сільвією потрапили в пастку.



- Цю машину нам позичили друзі, - весело пояснив Ніл.



Він опустив шибку, вистромив з машини голову й усміхнувся нам. Ніл, певне, помітив мій подив. Я тим часом штовхав хвіртку, вона не піддавалась, і я все натискав і натискав на ручку. Нарешті я ще раз штовхнув хвіртку плечем, і вона відчинилась.



Ми зачинили її за собою і мимоволі обоє знову обернулися. Ніли мовчки сиділи поруч у машині - нерухомо, мов заціпенілі.







У кімнаті, як завжди, стояв запах вогкості й цвілі. Часто ми, повернувшись сюди ввечері після довгого й марного дня, відчували самотність, і волога ніби заповзала нам під шкіру.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций