Еріх Марія Ремарк На Західному Фронті без змін — C. 11

Розміщено Шкільні твори в 16 февраля 2014



Тоді можеш цілісінький день гуляти.

Він аж упріває від тих мрій про майбутнє.

- Подумати лишень, як тоді пригощатимуть! Там - чарка коньяку, а там - півлітри горілки. Адже з жандармом усі схочуть жити по-доброму.

- Але ж ти ніколи не будеш унтер-офіцером, Гайє,- втручається Кач.

Гайє вражено дивиться на нього і замовкає. Напевне, в його уяві вже виникли тихі осінні вечори, неділі в селі, бамкання дзвонів, вечори й ночі, проведені з наймичками, гречані млинці із шкварками, безтурботні години дружніх балачок у пивничці.

Гайє не може швидко впоратись із своєю багатою уявою і дратується:

- I чого ви завжди якісь дурні питання вигадуєте?

Він натягує через голову сорочку і застібає мундир.

- Тьяден, а що зробив би ти? - питає Кроп.

Тьяден думає тільки про одне:

- Пильнував би Гіммельштоса, щоб не втік.

Мабуть, Тьяден залюбки посадовив би його в клітку і щоранку лупцював би ломакою. А Кропові він замріяно каже:

- Бувши тобою, я став би лейтенантом. Тоді ти зміг би його муштрувати, аж поки у нього в череві вода закипить.

- А ти, Детерінг? - допитується Мюллер. Він природжений учитель, завжди про щось питає.

Детерінг небалакучий, але на це питання відповідає. Він дивиться в небо й каже тільки:

- Я саме встиг би на жнива. Тоді підводиться і йде собі.

Детерінга обсіли клопоти. Його жінці доводиться самій пильнувати господарство. До того ж у них забрали двох коней. Він щодня читає газети, які сюди доходять: чи не йде дощ і в його закутку в Ольденбургу? Бо вони не встигнуть зібрати сіна.

I тут з’являється Гіммельдітос. Іде просто до нашого гурту. В Тьядена обличчя береться плямами. Він простягається на траві й від збудження заплющує очі.

Гіммельштос поводиться якось нерішуче, сповільнює ходу. Але все-таки підходить до нас. Ніхто й не збирається підводитись. Кроп зацікавлено втуплюється в нього.

Він стоїть перед нами й чекає. Всі мовчать, тоді він вигукує:

- Ну, як воно?

Збігає кілька секунд. Гіммельштос вочевидь не знає, як із нами поводитись. З найбільшим задоволенням він погнав би нас притьмом на муштру. Та, здається, він уже збагнув, що фронт - це не казарми. Він робить ще одну спробу, тільки тепер звертається не до всіх, а до одного, сподіваючись, що так буде легше дістати відповідь. Найближчий до нього Кроп, тож він і вщедряє його своєю увагою:

- А, ви теж тут?

Та Альберт не збирається з ним приятелювати. Він коротко відповідає:

- Напевне, трохи довше тут, ніж ви.

Руді вуса вже тіпаються.

- Ви, здається, мене не впізнаєте?

Тепер Тьяден розплющує очі:

- Чого там!

Гіммельштос обертається до нього.

- Це, здається, Тьяден, еге?

Той підводить голову.

- А знаєш, хто ти?

Ці слова приголомшують Гіммельштоса.

- Відколи це ми на “ти”? Ми разом свиней не пасли.

Він не знає, як вийти з цього становища, бо не чекав від нас такої відвертої ворожнечі. Але поки що він тримається обережно, певне, його вже встигли настрахати балачки про постріли в спину.

Від його слів Тьяден так розлютився, що навіть стає дотепний:

- Та ні, свиней ти сам пас.

Тепер і Гіммельштос аж піниться з люті. Однак Тьяден його мерщій випереджає, йому кортить висловитися:

- Хочеш знати, хто ти такий? Пес ти паршивий, ось хто! Давно я хотів тобі це сказати.

В його блискучих свинячих очицях світиться задоволення: нарешті він здійснив те, про що мріяв кілька місяців - швиргонув Гіммельштосові в лице “паршивого пса”.

Але і Гіммельштос уже не стримується:

- Ти чого, котолупе нещасний, смердючий виродку? Ану, стати струнко, коли начальство говорить.

Тьяден велично киває йому:

- Можете йти, Гіммельштос, кроком руш!

Гіммельштос шаленіє. В його особі ображено стройовий статут. Самого кайзера не можна було б тяжче образити. Він гаркає:

- Я вам наказую, Тьяден, встати!

- А більш нічого? - питає Тьяден.

- Ви виконаєте мій наказ чи ні?

Тьяден спокійно закінчує розмову популярною цитатою з класика, сам того не знаючи1. Водночас він повертається спиною і світить Гіммельштосові голим задом. Той бурею зривається з місця:

- Ви підете під трибунал!

Ми бачимо, як він поспішає до польової канцелярії.

Гайє і Тьяден заходяться реготом, як справжні торфорізи. Гайє регоче так, що в нього збочує щелепа, і він безпорадно спиняється з роззявленим ротом. Альберт кулаком вправляє йому щелепу на місце.

Кач непокоїться:

- Якщо він поскаржиться на тебе, буде кепсько.

- Гадаєш, він це зробить?

- Безперечно,- кажу я.

- Ти дістанеш щонайменше п’ять діб “губи”,- пояснює Кач.

Це зовсім не бентежить Тьядена.

- П’ять діб “губи” - то п’ять діб відпочинку.

- А як тебе відправлять до фортеці? - цікавиться розважливий Мюллер.

- То для мене війна на тому і скінчиться.

Тьяден щасливчик. Він ніколи не завдає собі клопоту. Він іде з Гайє і Леєром звідси, щоб не потрапити на очі начальству під гарячу руку.







Мюллер і досі ще всіх розпитує. Тепер він знову береться до Кропа.

- Альберте, а як ти справді повернешся додому, то що тоді робитимеш?

Кроп уже наївся і через те подобрішав.

- Скільки зосталося з нашого класу? - питає він.

Ми підраховуємо: з двадцяти душ сімох уже вбито, чотирьох поранено, один - у божевільні. Отже, зібралося б щонайбільше дванадцять хлопців.

- Троє з них уже лейтенанти,- каже Мюллер.- Як ти гадаєш, чи вони дозволили б, щоб Канторек на них горлав?

Ні, ми так не гадаємо. Ми теж не дозволимо горлати на нас.

- А що ти можеш сказати про єдність дії, місця й часу в драмі “Вільгельм Телль”? - нараз згадує Кроп і аж качається з реготу.

- Яку мету ставила перед собою спілка поетів “Геттінгенський гай”?- раптом суворо питає поважний Мюллер.

- Скільки дітей мав Карл Сміливий? - спокійно відбиваюсь я.

- Нічого путнього з вас, Боймер, не вийде,- скрекоче Мюллер.

- Коли була битва при Замі? - допитується Кроп.

- Ви морально несерйозна людина, Кроп, сідайте, три з мінусом,- зневажливо махаю я рукою.

- Що Лікург мав за найважливіше для держави? - сичить Мюллер, удаючи, ніби поправляє пенсне.

- Як правильно: “Ми, німці, боїмося самого тільки бога і більше нікого на світі” або: “Ми, німці, боїмося тільки бога…?” - дозволяю я подумати.

- Скільки жителів у Мельбурні? - щебече і собі Мюллер.

- Як ви збираєтесь жити, коли цього не знаєте? - обурено питаю я в Альберта.

- Що ми розуміємо під явищем зчеплення?-тріумфує тепер він.

З усього цього мотлоху ми майже нічого вже не пам’ятаємо. Він нінащо не придався нам. Але ніхто в школі нас не навчив, як закурити цигарку під дощем чи в бурю, як розпалити багаття з сирого гілля; не навчив, що бити багнетом краще не в ребра, а в живіт, бо там багнет не застрягне.

Мюллер задумано каже:

- Та дарма, нам знов доведеться сісти за шкільну парту. Мені здається, що це неможлива річ.

- Напевне, нам дозволять здавати екстерном.

- До цього треба добре підготуватись. I навіть коли ти здаси екзамени, що далі? Бути студентом не набагато краще. Як у тебе немає грошей, то будеш день і ніч працювати.

- I все ж таки це краще. Тільки й там доведеться втовкмачувати в голову всякий мотлох.

Кроп розуміє наш настрій:

- Як можна ставитися до цього поважно, побувавши тут, на передовій?

- Але ж якийсь фах треба мати,- заперечує Мюллер, удаючи Канторека.

Альберт чистить собі нігті ножем. Ми дивуємось, чого це він став такий чепурун. Але він робить це тільки тому, що замислився. Відклавши ножа, він каже:

- Так воно і є. Кач, і Детерінг, і Гайє потім працюватимуть за фахом, бо вони вже його мають. I Гіммельштос теж. А ми не маємо. I як нам після оцього,- він показує в бік передової,- призвичаїтись до якогось фаху?

- От якби стати рантьє й жити десь у лісі зовсім самому,- вголос мрію я, але тут же мені стає соромно за таку примху.

- Що ж із нами буде, коли ми повернемося?- питає Мюллер, і навіть він збентежений.

Кроп знизує плечима.

- Не знаю. Спершу треба вижити, а тоді вже буде видно.

Власне, ніхто з нас не знає відповіді.

- А все-таки, що ми могли б робити? - питаю я.

- Мені нічого не хочеться,- стомлено відповідає Кроп.- Навіщо загадувати, коли нас щодня можуть тут убити? Я не вірю, що ми взагалі повернемося,

- Коли я про це думаю, Альберте,- кажу я через якийсь час, перевертаючись на спину,- то мені здається: якби я почув слово “мир” і він справді настав би, то я б учинив щось надзвичайне, бо мені від того слова аж кров шугає в голову. Знаєш, зробив би щось таке, заради чого варто було в цьому багні лежати. Тільки я нічого не годен придумати. Те, що справді можна зробити,- вчитися, набути фах, одержувати платню і таке інше,- це все мені настобісіло, бо це вже було і все це - гидота. Іншого я нічого не знаходжу, Альберте, нічого не знаходжу.

Цієї миті все здається мені безнадійним, розпач огортає мене.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций