Нечуй-Левицький Іван Семенович Причепа — C. 15

Розміщено Шкільні твори в 15 февраля 2014



Лемішковська назвала її гувернанткою своїх дітей — панною Теодозею.

Ні шелестіння довгих суконь, ні слова привітання не розбуркали, не ожвавили Лемішковського. Він собі дививсь байдужісінько, наче крізь сон, на цю сцену. Лице пані Лемішковської спахнуло полум’ям од сорому, що її чоловік не знає своєї ролі. Та вона зараз поправилась і повела таку розмову:

— Вчора мали ми гарну компанію в себе, не спали сливе цілу ніч і дуже потомились, забавляючись.

Лемішковська говорила по-польській, бо була полька.

Швидко потім одлетіла одна половинка дверей, і в неї влетіла в куценькій сукні старша дочка Лемішковського, легенька, жвава, як пташка. Вона сміливо присіла серед хати до Серединського, пурхнула до мами і причепилась за її спиною на кінчику стільця, як часом пташка чіпляється ніжками на тоненькій висячій гіллячці. Незвичайна схожість дочки з матір’ю дуже вразила Яся. Здавалось, віби то були дві рідні сестри, а не мати з дочкою. Однакові лоби, білі і чисті, як мармор, однакові носи, тоненькі, рівні, з прозорими рожевими ніздрями, однакові губи, повні і свіжі, однаковий цвіт лиця — сніговий, білий. Тільки мати мала великі, щиропольські сірі очі, нагадуючі каламутну воду або просте скло, припаде порохом. Яка б не була в польки краса, їй бракує одного — темних або синіх очей. Карі ж очі коли і бувають у котрої, то не з рідної раси, — це українська позичка. Дочка Лемішковської мала очі батьківські, великі, карі, блискучі, на чистих білках.

Панна Теодозя хоча була найкраще прибрана, в шовкову сукню, та неприємно вражала очі своїм чудним лицем. Треба було довго звикати до його, щоб з ним освоїтись. Теодозя сіла поруч з Ясем. Ясь трохи не пересів на другий стілець. Тільки почування шаноби людських звичаїв вдержало його на місці. А вона так і впилась у його своїми очима, сірими, ще й жовтуватими. Все її лице складалося з одного носа. Дивилась вона просто на Яся, а він бачив перед собою один тільки ніс. Повертала вона голову набік — він і знову бачив тільки ніс. Із маленького, неначе в кошеняти, лобка виступав її ніс, неначе погнавшись навздогінці за якимись ласими пахощами, і геть випередив малісіньке підборіддя, що сливе зовсім не було й знать, як вона нагинала голову трошки вниз. Недурно ж вся околиця звала її «губерносом».

Лемішковська обперлась ліктем об подушку, закурила папіроску. Теодозя вирівнялася і бадьорилась, наче на смотру. Маленька панночка вертілась та обсмикувалась, як пташка, а Лемішковський насилу моргав сонними очима, що злипались як на то теж, наче карюком примазані.

Хазяйка спитала в Серединського, чи сподобався йому цей край, а далі разом з Теодозею повела розмову про Варшаву, про Петербург. Прикинуто було кільки слів навіть про Париж і французькі моди.

— Ох! мій пане! — крикнула тоненьким, тільки не природним голосом Теодозя, — коли б хто відав мою тугу по нашій милій Варшаві! Що то за милий край! що там за люди! Ах! Ох! що там за веселість! Там люди ніколи навіть не зазнають нудьги. Цілий день біганина, вештання, стукотня! Та все те повбирано по найновішій моді. Чи віриш, пане? Хіба тільки в Парижі можна знайти громаду таку веселу, говорючу, яка мала б стільки смаку в убранні, в манерах. Один мій знайомий князь у Варшаві казав мені, що Варшава навіть краща за Париж, тільки про Варшаву, бачте, мало знають. Ой, «матко боска»! При однім згадуванні мені стає веселіше в сільській тиші. Я тільки й живу й животію згадуванням. Ох!

— А чом же ви там не зостались, в вашім Парижі, та приїхали в нашу Тхорівку? — спитав несподівано Лемішковський.

Жінка кинула на його неласкавим оком. Вона все сердилась, що він своєю простотою завдавав брехню Теодозі, як вона починала чванитись та вже дуже виславляти Варшаву. Лемішковськяй замовк.

— А тим прибула сюди, що невідомий голос долі велів мені сюди їхати, доконче сюди! — промовила Теодозя, важко зітхнувши, і схилила голову, загулюючи носом усе підборіддя.

— Чи виїжджає ваша жона, чи не нудьгує на селі? — спитала хазяйка.

— Мало ще маємо знайомих. Була вона кільки раз у княгині, — промовив Ясь.

— Шо за чудова панія, наша княгиня! що за добра, янгольська душа! Яка вона привітна! — промовила хазяйка, неначе вона з княгинею вкупі зросла і вік звікувала.

— Таких паній тільки в Варшаві можна знайти, таких милих, ласкавих, хоча й належачих до вищого світу, — додала Теодозя. — Останній бал в княгині зрівняється з балами наших вищих і багатіших варшавських аристократів, — промовила Теодозя, неначе вона й справді гуляла на тих балах.

— Чи не чули ви оркестра нашого князя? — спитала господиня. — Варто послухати! Хоч тут і село, й дичина, але в нас можна почути найкращих італійських і німецьких композиторів: і Бетховена, і Россіні, й Белліні. Як чудово недавно грав оркестр «Травіату» й «Норму»!

Так вертілася розмова коло матерій високих, поважних, дуже не гармонюючих з бідною, драною обставою старої економської хати.

Ясь підвівся і почав прощатись. Дами заворушились і просили навідуватись до їх в їх сільську пущу. Лемішковський не просив і слова не промовив.

Дві наймички з коромислами одганяли собак. Ясь, під захистом коромисел, вийшов з ґанку і сів на санки. Лемішковський мовчки поклонився до його. З усіх чотирьох вікон виглядало на двір кільканадцять голов, і великих, і маленьких, котрі попритулювали лоби й носи до шибок, аж носи влипли, — щоб подивитись на багатого гостя, на коні, на погонича.

Через кільки годин при обіді Ганя розпитувала Яся про його недавній візит, про нових знайомих, а Ясь, регочучись, розказував їй за економію та за господаря й господиню.

— Не смійся, серце Ясю, з бідних людей, не цурайся їх. Згадай, що й ми були недавно бідні. Коли ти гордуєш ними і не хочеш знатися з ними, то я сама поїду колись до їх і запрошу їх до себе.  — Поїдь, Ганю, то побачиш, як Лемішковський спатиме при гостях у залі.

— Годі тобі вигадувати та видумувати! — одказала Ганя.

— Лемішковська, нігде правди діти, гарна панія, тільки вже надто багато говорить про щось дуже вже високе. А діти деруть самі пір’я! Та, певно, й сама панія з панночкою дерла пір’я, як я приїхав. Міркую, що й Лемішковськему загадує жінка пір’я дерти. Не подякую я Хоцінському за таку рекомендацію.

— А я поїду до їx, коли вже на те пішло! — знов одказала Ганя.

— Їдь! про мене! тільки бери два козаки гайові з рушницями, щоб обороняли тебе в тому звіринці. Подивись лиш, що сталося з моїми ведмедями! VI

Озирнемось тепер на Лемішковського рід, звідкіля він узявся. За панування царя Миколая І-го на Західній Україні в одному повітовому місті жив міщанин Лемішка. Між бідними невеличкими міщанськими хатами високо виносилась покрівля його чималої хати з білими цегляними виводами. Чималі вікна й двері, віконниці, помальовані зеленою фаброю, ґанок коло дверей — все те дуже одрізняло Леміщину хату од других. На ціле місто не було такого розкішного садка, таких високих верб на леваді, такої густої дерези на окопі, свідкові давньої оселі, і оселі багатенької давніх Лемішок. На ціле місто у міщан не було такої чистої просторної світлиці з кімнатою, великих нових образів, картин на папері, міцних дубових столів, добрящих лавок. Уся оселя стояла, як звичайно стоять міщанські хати, далеко од жидівського базару, над річкою, на височенькім пригорку. З гори до берега простягся старий здоровий садок, а далі за ним зелена левада та зелені верби коло криниці на самім низу. З огорода видко було недалечке водяний млин Леміщин, з чотирма колесами, з густим наїздом возів, навантажених мішками, з гуртом людей, застоюючих черги. Лемішка в місті був з перших багатирів. Заможність між міщанами, незвичайна на Західній Україні, в границях панування шляхетсько-жидівської Польщі, колись такої шкодливої для місцевого народа, — наводила людей на здогад, що Лемішка накладає з чортами, що він буцімто знайшов гроші. З важкою напругою якось спромігся Лемішка пропхатись між жидами і шляхтою до свого талану. Одначе він протисся не крамарством, а більше промислівством. Лемішка випасував на степах товар до різниць, а Леміщиха закуповувала садки, пильнувала там ціле літо і висилала хури з овощами в степові міста на продаж.

Одного ясного літнього вечора сидів Лемішка з жінкою в ґанку. Сива смушева шапка з’їхала йому на потилицю і одслонила його високе й широке чоло, чорний, побілений сивиною, як сріблом, волос. Синій жупан розстебнувся, і через пазуху виглядали пасма чорного волосу на його мужніх міцних грудях. Його повне, колись гарне лице поверталося разом з поглядом карих очей, оглядуючих своє добро. Леміщиха, в шовковій юбці і шовковій хустці на голові, — стара, але кремезна бабуся, сиділа проти його і вела з ним розмову. Як той старозавітний Захарія з Ялисаветою, вони втішалися одним живим сином, єдинаком Якимцьом, котрий бігав з чужими хлопцями коло млина.

— Добра в нас, хвалить бога, чимало й грошей доволі.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций