Нечуй-Левицький Іван Семенович Гетьман Iван Виговський — C. 13

Розміщено Шкільні твори в 15 февраля 2014



Я чув вже про вас од панi Павловської та од iнших моїх родичiв. Прошу до свiтлицi!

Конюх з смоляною здоровою скалкою пiшов вперед. За ним рушили усi. Конюх високо пiдняв над головою палаючий полiський факел. Червоний свiт од палаючої живицi облив палац, неначе кров’ю. Ясно виступив палац на фонi чорної ночi, як пишна декорацiя на сценi з баштами на углах, з ганком, з якимсь прикалабком, причепленим до стiни коло башти, з важкими пiрамiдальними пiдпорками. Свiт лився на чудний важкий палац, мигав, переливався по стiнах. Закутки, визубнi, звивки й заломи коло прикалабкiв ховались в чорнiй тiнi, неначе боялись свiтла i чорнiли, неначе чорнi колони попритулюванi до палацу. Бiлi високi димарi мрiли червоно-матовим свiтом високо над чорною покрiвлею, знизу пiрнувши в тiнь, неначе висiли над палацом десь в хмарах i поглядали зверху наниз на ту несподiвану ворушню й вештання людей на дворi, на гурт людей, котрi посувались до палацу.

Виговський цiкавими очима окинув палац i примiтив, що Стеткевичi не з високого панства, що не з величного магнатського палацу вилинули вони на свiт Божий.

— Прошу до нашої господи! — просив старий Стеткевич Виговського, показуючи на одчиненi узькi, зверху закругленi, дверi, неначе видовбанi в товстiй стiнi, як у твердинi.

Молодий хлопчак стрiв їх з восковою свiчкою в руках i освiтив невеличкi узькi сiнцi. Виговський скинув синiй дорогий кунтуш i вступив слiдком за старим Стеткевичем та Олесею в свiтлицю. Зала була подовгаста й невеличка. На стелi по кутках i по серединi були вилiпленi деякi фiгурки: листя, стебла, квiтки й усякi чудернацькi арабески, мiж котрими нiби позаплутувались пузатi амури, пикатi й повноперсi бюсти нiмф та венер. Всi тi прикраси були вимальованi грубими рiзкими зеленими, синiми та червоними фарбами. Рожевi щоки амурiв та нiмф наче понадимались з усiєї сили, так що на їх виступили не рум’янцi, а нiби рiзана кров: здавалось, що в нiмф та амурiв щоки от-от луснуть од страшного напруження.

Старий Богдан Стеткевич, Олесин батько, пробуваючи в Варшавi в багатої рiднi сенаторiв, набрався там нових чужоземських звичаїв i позаводив i в себе в палацi нову обставу, хоч i в найгрубiших формах.

Христофор Стеткевич скинув з себе кунтуш, i Виговському кинулось у вiчi, що старий Олесин дядько був убраний в усе чорне i був схожий на якогось католицького ченця: на йому був жупан i широкi шаровари з чорного оксамиту. Кругом шиї бiлiв комiр ввесь в зборах та складках. На головi чорнiла малесенька чорна ярмулочка, з-пiд котрої висунулись i телiпались понад вухами сивi пасма волосся, спускаючись до плечей.

“Ой Господи! Це чи жид, чи чернець, чи якийсь пустельник, здичiлий в полiських пущах? Що воно за проява?” — подумав Виговський, оглядаючи високу рiвну фiгуру Стеткевича в сiрих панчохах до колiн, в чорних черевиках, з тонкими, як у цапа, нiжками.

— Ви придивляєтесь до мене i, мабуть, чудуєтесь з мого убрання? — спитав старий Виговського, примiтивши його цiкавий ї допитливий гострий погляд. — Я кальвiнiст тепер, а колись був соцiнiанин; я не католик i не православний, i ношу убрання моїх заграничних братiв соцiнiанiв та кальвiнiстiв. В нас все повинно бути просто й не напоказ, не так, як буває у католикiв полякiв або в козакiв.

I старий насмiшкувато глянув на Виговського, а його гострi очi зорили по пишному малиновому жупанi, нiби розмальованому золотом, по червоних сап’янцях та по синiх широких штанях.

— Прошу сiдати та одпочивати в нашiй господi! — промовив старий Стеткевич, показуючи на широку та важку софу з качалками по обидва боки, застелену веселим, неначе розмальованим, турецьким килимом.

— То це ви, панно Олено, з рушницею, неначе на вовка? — спитав Виговський Олесю, примiтивши, що Олеся здiймала з плечей рушницю i становила її в куток.

— Думала, що або нападають на палац якiсь вороги, або нашi хлопи збунтувались, i оце налагодилась до оборони, — обiзвалась, осмiхаючись, Олеся.

— То, бачите, пане Виговський, моєму покiйному братовi, а її батьковi Богдановi прийшла думка вивчити її їздити верхи на конi i стрiляти з рушницi, на кожний випадок в нашi неспокiйнi часи, — говорив Стеткевич. — В нас тепер часом i бабам доводиться оборонятись i од чужих, i од своїх ворогiв, якби трапився наїзд на оселю, бо в Польщi i на Українi шляхта ще й досi не позбавилась розбишацьких норовiв: наїде якась лиха сатана, що ворогує з тобою, зруйнує палац, оселю, забере товар, вiвцi розжене, поб’є челядь, а землю та лiси забере собi та й обладує ними. Ви самi добре знаєте, що суду в Польщi хоч i не шукай, i не питай: можна вiк прожити спокiйненько, доки дiло тягтиметься по усяких судах, а лихий сусiд тим часом споживе ваше добро, пустивши вас з торбами по свiту. Поганi звичаї! Не всi порядки i в Польщi гарнi!

Сидячи з Стеткевичем на софi, Виговський окинув оком свiтлицю. Попiд стiнами стояли ряди старомодних стiльцiв з точеними нiжками, з високими спинками, оббитих жовтим сап’яном; ручки були поробленi в формi товстих гадюк, як i в палацi князя Любецького; тiльки в палацi Стеткевича цi гадюки не гюзвiшували сумно голiв униз, а трохи попiднiмали їх вгору, ще й роти пороззявляли, неначе сичали од злостi i налагодились кусатись.

“I там в Києвi гадюки, i тут гадюки. Поганий для мене знак з цими гадюками”, — подумав Виговський.

— Панi Павловська передала вам, шановний пане Стеткевичу, поклiн, а вас, панно Олено, просила приїхати до неї в гостi, — промовив Виговський.

— Спасибi, спасибi! А князь Любецький не передавав менi поклону? Як вiн там поживає? Як його господарськi справи в маєтностях? — спитав Стеткевич i втупив в Виговського пильний погляд, неначе випитував його: чи був ти в Любецького? чи бачився з ним? чи сприяє вiн тобi?

Стеткевич вже давненько перечув через людей, що Виговський сватає Олесю.

Виговський спустив очi додолу: вiн по очах старого Стеткевича вгадав його думки.

Одначе старий кальвiнiст не показав перед Виговським, що вiн догадується, з якими замiрами Виговський прибув до нього в гостi. Вiн привiтно й охоче розговорився з гостем. Пишний i веселий вид Виговського, його гарна й мужня фiгура, нове багате убрання, розумна й красномовна розмова гостя, котрий неначе розворушив сон дрiмаючого серед пущ та борiв тихого палацу, — все це вчинило добрий вплив на душу старого суворого кальвiнiста.

Побалакавши про Павловську, про Любецьких, про Київ, Стеткевич обернувся до Олесi i промовив:

— А що, небого! Гiсть i подорожнiй — Божий чоловiк, як кажуть. Час би нам нагодувати, напоїти гостя i дати йому спочинок. Чи готова вже вечеря?

— Певно, вже готова, бо я чую, що тiтка Павлина вже вештається за дверима та брязкає тарiлками, — обiзвалася Олеся i вийшла з зали.

— Я, пане Виговський, рано вечеряю, не спiзнююся, рано лягаю спати, рано й встаю, бо я господар, та й нашi кальвiнськi правила життя того вимагають. Помiрнiсть, регулярнiсть у всьому, гуманнiсть до всiх — це правила гуманiстичного вiку.

— Добрi правила! Про це нема чого й говорити. Менi тiльки й подобається в соцiнiан, що вони дуже люблять науку i просвiту i намагаються ширити просвiнiсть i сiяти сiмено науки в краю. Це дуже свiтла прикмета в соцiнiан.

— Твоя правда, пане генеральний писарю! Дверi одчинились, i Олеся заповiстила, що тiтка Павлина вже з пiвгодини жде їх з вечерею.

— Просимо, шановний гостю, не поцуратись нашого хлiба-солi! — просив старий гостя, встаючи помаленьку з софи за помiччю обох довгих сухих рук, котрими вiн обперся позад себе об софу i неначе пiдводив свою суху, довгу, нiби збудовану з одних довгих кiсток, фiгуру. Старий Стеткевич подибав через залу як довгоногий журавель, розминаючи свої старечi цибатi ноги. Виговський, ступаючи навшпиньки, тихою ходою пiшов слiдком за господарем.

Столова кiмната була довгенька, узька й тiсна, як були тiснi усi кiмнати в старинному палацi. Стiл був вже накритий. Стеткевич попросив гостя сiдати за стiл. Тiтка Павлина стояла кiнець стола, витрiщила очi на Виговського i пильно дивилась на нього, не мигаючи навiть вiками, як дивляться на незнайомих гостей дiти. Олеся сiла за стiл, а Павлина все стояла i навiть забулася, що їй треба сiдати за вечерю, її дуже вразив новий гiсть.

— Тiтко Павлино! Сiдайте та вечеряйте, бо заячина прохолоне, — обiзвалась Олеся до тiтки, котра аж кинулась од її слiв.

Стеткевич випив маленьку чарку горiлки i налив здорову чарку для Виговського.

— Ти козак, то тобi й чарка козацька, а я соцiнiанин i люблю мiру у всьому, — говорив Стеткевич.

Виголодавшись i перепавшись в дорозi, Виговський їв за столом за двох i справдi по-запорозьки. Стеткевич випив за вечерю тiльки один невеличкий кубок венгерського i все розпитував у Виговського про гетьмана Богдана, про його дальшi замiри й плани на Українi, про московських воєвод та стрiльцiв, котрi наїхали в бiльшi мiсця України. Виговський, хапаючись з їжею, насилу встигав йому одповiдати.

— Тепер нi гетьман, нi цар вже не пустять католикiв-дiдичiв в їх маєтностi, а це велика шкода, бо то були люди вже просвiченi, не те, що московськi бояри.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций