Винниченко Володимир Кирилович Записки Кирпатого Мефістофеля — C. 11

Розміщено Шкільні твори в 11 февраля 2014



Як-тільки дивлюсь на його, зараз же бачу, що він має якесь прохання до мене. В мені прокидається веселе, зле бажання помучити цього самовпевненого, важкотелесого чоловіка.

Сосницький жваво підходить до мене назустріч, здоровкається, хляпає мене по плечах. Він усіх хляпає по плечах. Як і я сам, він з тих інтеліґентів, що кажуть звощикам, локаям, дідусям-придверникам “ти”, “братєц”, що хляпають своїх знайомих по плечах, животах і, загалом, скрізь і завсіди почувають себе на місці.

— Ти що ж це, Якове, зробив з моєю дружиною? Га? От коміки! Та через що це ви горщика розбили?

В його очах якийсь насторожений, намацуючий вираз. Він, розуміється, знає, через що ми розбили.

Я теж хляпаю його по плечах і, сміючись, одповідаю якоюсь дурницею. Коли сходяться двоє, що хляпають по плечах, то той, що хляпає дужче й певніще, займає пануюче становище. А в другого з’являється запобігливе підхіхікування.

— Та ні, справді, слухай, що сталось?

Я дивлюсь на його товстий, в’ялий, з круглими, крихітними ніздрями ніс, на блакитні очі, на жовтяву гриву на голові й у мене з’являється зловтішна радість: ніякої схожости немає в Андрійка з цим чоловіком. І знову хочеться спитати, чи знає він про сумніви Соні. Вона запевняє, що нічого не казала йому. Але хиба їй можна дати віру? А як знає, то що він почуває до мене й до Андрійка? Автім, яке може бути батьківське почуття в цеї ледачої розхрістаної, сластолюбної людини? От він прийшов позичити грошей. За гроші він продасть і Андрійка, й Соню, й самого себе. Хиба купити Андрійка в його?

Я знов пускаю незначний порожній дотеп про дамські настрої й розлягаюсь у фотелі.

— Дурниці, їй-Богу! — сміється Сосницький. — Сидить у спальні і плаче. Обідать чомусь не варили. Взагалі, паршива справа, Яша, — каже він, криво посміхаючись і витягаючи циґарку.

“От зараз попрохає грошей”.

— Так, не вдалось життя. “Не зійшлись характерами”, як ти кажеш. Найкраще, звичайно, найблагородніще це — потиснути одне одному руки й розійтись. Він замовкає, ходить по хаті, важко навалюючись на кожну ногу й дивлячись у землю. Иноді він зиркає на мене, й я схоплюю в його очах чудну, пильну увагу, немов він слідкує, яке вражіння роблять на мене його слова.

— Пусте! — кажу я, широко позіхаючи. — Завтра за те матимеш на обід цвітну капусту. (Його улюблена страва.)

— Ні, Якове Василевичу, річ не у цвітній капусті. Не любить мене Соня, от що!

Він вимовляє ці слова серйозно, рішуче й тихо. Потім додає трохи хапливо:

— Я не в претенсії, я не в претенсії! Давно вже знаю.

І знову ходить, таксамо поглядаючи на мене. Що за чортовиння?

Таких балачок у нас ніколи не бувало. Що йому треба від мене? Випитати щось хоче, чи що?

Я знов позіхаю й, усміхаючись, кажу:

— Ти що, програвся вчора, чи що? Чого таке скигління?

Його, як помітно, починає дратувати мій тон.

— Ні, виграв! — сухо говорить він. — І можу тобі дати триста карбованців на рахунок мого довгу. От, маєш.

Він виймає гаман і відраховує з пачки триста карбованців.

Я збитий цілком зпантелику і на сей раз зовсім щиро не розумію нічого.

— Так у чому ж річ?

Він червоніє й, дивлячись мені просто в очі, відповідає:

— В тому, що я не можу більше стерпіти такого життя. Соня — женщина гарна, розумна, чесна, але. але, коли чесна женщина не любить, то життя з нею в тисячу раз тяжче, ніж з дурною й підлою. Цілий рік це вже тягнеться. Довго розказувати.

Він одходить од мене, йде до вікна й зараз же швидко вертається.

— Ну, добре! З цим нічого не зробиш. Значить, який вихід? Розійтись. Чудесно! Але ж не я винен? Так? Виходить, з якої ж речі ти ставиш мені умови? Я пропоную: я беру Андрійка, вона Василька. З Андрійком я можу жити, — йому вісім літ. Василько має тільки два роки. Ясно, що йому тепер потрібна мати, а не батько. Ні за що! Мало не істерика. Н—ні за що!

— А чого ж вона хоче? — машинально питаю я.

— Чого? Обох! Або ж, на крайній випадок, мені Василька, а їй Андрійка. Але ж вона знає, знає ж вона, що без Андрійка я не можу! Вона знає, що відбірає в мене мою останню.

Він од хвилювання не договорює і знов іде до вікна.

Ми деякий час мовчимо. Я тільки тепер почуваю, як, я ввесь страшенно обважнів. А думки на-диво бистрі, раптові, неначе отара кіз у загоні, чимсь стрівожених, наляканих; вони кидаються то туди, то сюди, переплигують одна через одну, гасають, шукають виходу.

— Ну, все-одно! — відривається раптом од вікна Сосницький. — Не знаю, на віщо я тобі все це кажу? Тобі, мабуть, ані трішки не цікаво. Ну, як ся маєш? Був учора в клубі?

“Справді, на віщо він мені все це казав?” — думаю я й відповідаю:

— Ні, не був. Занятий був.

І вмить, неначе слухаючись чийогось наказу, кажу:

— А в мене, знаєш, теж. Себто, не в такому дусі, але. Закрутив, розумієш інтрижку з одною дамою. Навіть, коли хочеш, цілісінький роман. І серйозний, здається.

— Та що ти?! — не то з ляком, не то з непорозумінням виривається в його. Він зараз же силкується замаскувати цей тон прибільшеним інтересом, але я почуваю, що добре зробив, сказавши це.

— Та серйозно, Якове?

— Без жартів.

— Та так таки справжній роман?

— Атож. Уяви собі! Три роки ніякісіньких романів і от!. Нічого не зробиш! Збіраємось на літо їхати в Крим.

Я все більш та більше переконуюсь, що цим оповіщенням я розбив його якісь плани. Він не може вже сховати непорозуміння, розгублености, напливу нових думок і, мабуть, нових комбінацій. Уже не розпитує, відповідає невважно й хутко йде собі.

А я довго сиджу в фотелі й думаю. Так, тепер з Андрійком мусить бути справжній кінець. План Сосницького був, очевидячки, такий: віддати мені Соню та Василька, а за те вимовити собі Андрійка. Але я віддам йому всіх. Усіх! Годі!.

Встаю і збіраюсь до Клавдії Петрівни.

Сього вечера я дуже ніжний з Клавдією Петрівною та Костею. Це викликає в її очах искри захвату, здивовання і ще чогось. Костя лащиться до мене, гладить мене по грудях, посміхається влесливо, запобігливо.

— Ух, які в вас довгі ноги! Чого ви такий високий? А ліфчик у вас сьогодні инший. Потім ми вкладаємо Костю спати. І коли наші руки зустрічаються (вічна історія з цими руками!), Клавдія Петрівна немов на мент губить притомність і потім починає без потреби хапатись. Щоки палають, і вона машинально прикладає до них руки.

Нарешті, за ширмою затихають викрики Кості. Ми сідаємо на широченну руду канапу. На столику неминучий чайник, конфітури. На стіні висить ґітара з широкою червоною стьожкою. У блакитному присмерку поблискують скла Клавдиного пенсне.

Я відкидаюсь на спинку канапи й майже лежу. Мене хвилює напружена метушня Клавдії Петрівни, червоні плями на щоках, її чорне, чернече убрання, соромливість, молода постать. І одночасно чогось бере роздратовання й незрозуміла туга. Хочеться встати й піти собі швидче звідси. Але чую, що вже не можу: це буде образою Клавдії Петрівні, образою її палаючим щокам, напруженому сміхові, нелоґічному, чогось чекаючому її поглядові за ширму, чи спить уже Костя. Вона часом навіть устає й підходить туди, прислухаючись. Мене це мимоволі хвилює, мимоволі слідкую за її тонким, одягненим у чорне, чернечим тілом.

І власне те, що воно в чорному, що нагадує якусь святість, незайманість, гріховність, це найбільше хвилює. Проти моєї волі уявляється, як це тіло буде в кожну хвилину, як-тільки я того схочу, покірне мені; як ці проворні руки збезсиліють і будуть грішно голубити; як солодкий жах і тремтіння обхоплять цю замкнену, самотню, мрійну душу.

Костя починає чогось плакати. Клавдія Петрівна: біжить за ширму й довго щось шопоче хлопцеві. Коли вертається, виразу напружености вже нема ні в лиці, ні в рухах. Вона задумливо бере гітару й тихенько награє. Я користуюся цим і починаю прощатись. Клавдія Петрівна, неначе чуючи себе винною за щось, несміло й сумно простягає мені руку й не пробує тримати мене, як це робила перше що-разу. Мене вколює це. Я навмисно не випускаю її руки з своєї й кажу якусь дурницю. Рука робить слабенькі спроби визволитись, але це мене тільки роздратовує й викликає бажання знов запалити їй щоки, щоб загорілась шия, зімняти той сум, який прибив її гріховність. На віщо мені це, не знаю. Але піти без цього вже не можу.

Ми довго мовчки стоїмо так. Я посміхаюсь і потискую руку, а Клавдія Петрівна старається не дивитись на мене й викручує пальці з моєї долоні. Помалу на щоках з’являється рум’янець, очі кілька разів зиркають на мене не то допитливо, не то благаюче. Ні вона, ні я не кажемо ні слова. Потім я пробую повести її до канапи. Рішаю: як піде, я посаджу її, поцілую руку й зараз же піду. Більш мені нічого не треба. Але вона опинається й починає важко дихати, в той же час придивляючись до ширми і слухаючи. Підчас борні я близько торкаюсь лицем до її плеча. На мене гостро віє від її оголеної шиї. Через це я дужче пригортаю до себе ціле її тіло. Клавдія Петрівна глибоко, як людина, якій не вистачає повітря, зітхає, підводить до мене голову, й я бачу, що її погляд уже бездумний, тупий, щось слухаючий, чогось чекаючий.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций