Ернест Хемінгуей Острови в океані: Частина перша - Біміні — C. 19

Розміщено Шкільні твори в 9 февраля 2014



- Коли ми тільки-но піднялися на катер, він випив з нами. Пригадай-но.

- Тату, можна мені запросити його випити з нами ще раз і попоїсти?

- Ну звісно,- сказав Томас Хадсон.

Том-молодший спустився в камбуз, і Томас Хадсон почув, як він говорить Едді:

- Едді, тато запрошує вас налити собі чогось і піднятися випити й попоїсти разом з нами.

- Дурниці, Томмі,- мовив Едді.- Я ніколи не їм серед дня. Як уранці поснідаю, так аж до вечора.

- Ну, а випити з нами не хочете?

- Та я вже випив, Томмі.

- Тоді випийте ще раз зі мною, а мені дайте пляшку пива, гаразд?

- Авжеж, чорт забирай,- сказав Едді, і Томас Хадсон почув, як відчинився й зачинився льодовник.- За тебе, Томмі.

Томас Хадсон почув, як цокнули одна об одну пляшки. Він поглянув на Роджера, але Роджер дивився на океан.

- За вас, Едді,- почув він голос Тома-молодшого.- Для мене велика честь випити з вами.

- Дурниці, Томмі,- відказав Едді.- Це для мене честь випити з тобою. Я чудово почуваю себе, Томмі. Ти бачив, як я підстрелив те акулисько?

- Ну звісно, бачив, Едді. То ви не хочете попоїсти з нами?

- Ні, Томмі. Справді не хочу.

- А хочете, я посиджу з вами тут, щоб вам не пити самому?

- Дурниці, Томмі. Не треба вигадувати, зрозумів? І пити мені зовсім не треба. І взагалі нічого не треба, оце тільки трохи покуховарити та заробити собі на прожиток. Я й так достобіса добре себе почуваю, Томмі. Ти бачив, як я її підстрелив? Справді бачив?



- Едді, то було найкраще, що я будь-коли бачив. Просто я спитав, чи не треба мені побути з вами, щоб ви не почували себе самотнім.

- Я ніколи в житті не почував себе самотнім,- відказав йому Едді.- Мені дуже добре, і я маю тут щось таке, від чого стає ще краще.

- І все-таки, Едді, я хотів би посидіти з вами.

- Ні, Томмі. Бери-но ти оцей таріль з рибою та неси нагору, туди, де твоє місце.

- А тоді я хочу вернутись і посидіти з вами.

- Я ж не хворий, Томмі. От якби я захворів, то тоді був би радий, щоб ти посидів зі мною. А я почуваю себе так, що кращого й бажати годі.

- Едді, а ви певні, що вам вистачить цієї пляшки?

- Авжеж, чорт забирай. Ну, а як і не вистачить, то позичу в Роджера чи в твого старого.

- Гаразд, тоді я понесу рибу туди,- сказав Том-молодший.- Я дуже радий, Едді, що вам так добре. Це просто чудово.

Він виніс нагору таріль з жовтохвостами та жовтими й білими окунями. Кожна рибина була глибоко надрізана по боках трикутниками, так що біліло м’ясо, і добре засмажена, з коричневою хрусткою шкоринкою. Том-молодший взявся розкладати рибу всім за столом.

- Едді дуже дякує тобі, але він уже випив,- сказав він.- А їсти вдень не звик. Як риба, смачна?

- Чудова,- відповів Томас Хадсон.

- Їжте, будь ласка,- сказав Том-молодший Роджерові.

- Гаразд,- озвався той.- Спробую.

- Ви ще нічого не їли, містере Девіс? - запитав Ендрю.

- Ні, Енді. Але зараз їстиму.



VIII

Прокидаючись серед ночі, Томас Хадсон чув, як хлопці тихо дихають уві снї, і в місячному світлі бачив їх усіх трьох і Роджера, що також спав. Тепер він спав міцно і майже не вертівся в ліжку.

Томас Хадсон був задоволений, що вони тут, при ньому і навіть думати не хотів, що настане день, коли вони поїдуть. Власне, він був задоволений і до їхнього приїзду, бо давно навчився жити й працювати в такий спосіб, щоб почуття самотності не переходило тієї межі, за якою його вже несила терпіти; і нехай приїзд хлопців порушив той рятівний уклад життя, який він сам собі запровадив,- Хадсон звик уже до таких порушень. То був приємний розмірений уклад, в якому сполучались і напружена робота, і всілякі інші справи; і суворий порядок у домі, де кожна річ мала своє місце й була дбайливо доглянута; і наперед очікувані години їжі та випивки; і нові книжки, що їх належало прочитати, а ще більше - перечитати старих. У цьому укладі подією була навіть щоденна газета, проте надходила вона не так уже й регулярно, і коли її не приносили, це не дуже засмучувало. Було в ньому й чимало інших хитрощів, до яких вдаються самотні люди, щоб урятуватися від самотності, а то й зовсім позбутися її, і Томас Хадсон, установивши собі певні правила та звичаї, свідомо й підсвідоме дотримувався їх. Та коли приїхали хлопці й ті правила перестали тяжіти над ним, він відчув неабияку полегкість.

Зате як погано буде, думав він, коли доведеться починати все те спочатку. Бо добре знав, як воно буде. У першу половину дня - навіть приємно, що в домі так чисто, і можна думати на самоті, й читати, не чуючи нічиїх голосів, і дивитись на те чи те, не говорячи про нього, й спокійно, без перешкод працювати,- але потім, він знав, насунеться самотність. Ці троє хлопців знову зайняли надто велике місце в його душі, і коли вони звільнять це місце, там залишиться порожнеча, й тоді якийсь час буде дуже погано.

Його життя спиралося на міцні підвалини: роботу, Гольфстрім, цей острів,- тож він мав вистояти й цього разу. Всі його засади, правила та звичаї були спрямовані на те, щоб допомогти йому переборювати самотність, але він знав, що тепер відкрив для самотності новий обшир, який вона враз заполонить, тільки-но хлопці поїдуть. Проте зарадити однаково нічим. До того ж усе те ще попереду, а коли вже так доконче має бути, то й не варто перейматися цим наперед.

Поки що літо спливало весело й щасливо. Усе, що могло обернутися погано, оберталося добре. Він мав на думці не тільки такі помітні події, як сутичка Роджера з тим чоловіком на причалі, що могла скінчитися дуже погано, чи пригода Девіда з акулою, але й безліч усіляких дрібниць, що теж миналися добре. Багато хто вважає, ніби щастя - дуже нудна річ, думав він, лежачи без сну, але це лише тому, що дуже щасливими часто бувають саме нудні люди, а люди, наділені жвавим розумом, мають здатність робити нещасними й себе, й усіх навколо. Що ж до нього, то щастя ніколи не здавалось йому нудним. Він завжди вважав, що це найбільш хвилююче з усіх почуттів і що для того, хто здатен бути по-справжньому щасливим, воно може зрівнятися силою навіть із скорботою. Можливо, це було й не так, але він сам віддавна так вважав, та й цього літа вони ось уже місяць тішилися щастям, і, хоч воно ще не минулось, Томас Хадсон наперед тужив за ним

Безсонними ночами.

Тепер він знав майже все, що можна знати про самотнє життя, та ще давніше знав, що означає жити з тими, кого ти любиш і хто любить тебе. Він завжди любив своїх дітей, але ніколи раніш не розумів по-справжньому, як сильно їх любить і як погано, що живе не з ними. Він волів би, щоб хлопці весь час були при ньому, а сам він щоб і досі був одружений з Томовою матір’ю. А втім, розважив він, бажати цього так само безглуздо, як прагнути заволодіти всіма багатствами світу; або ж малювати, як Леонардо, чи створювати картини, гідні пензля Пітера Брейгеля; або ж мати необмежену владу над будь-яким злом, уміти безпомилково розпізнавати його в самому зародку й придушувати так само, як ото натискаєш кнопку дзвінка, та ще при всьому бути завжди здоровим і жити вічно, не занепадаючи ні тілом, ні душею. А непогано було б, подумав він цієї ночі, коли б усе воно й справді могло бути так. Одначе так бути не може, як не можеш ти залишити при собі хлопців чи оживити тих, кого любив, якщо вони померли або назавжди пішли з твого життя. З усього, що неможливе для тебе, є лише декілька речей можливих, і одна з них - відчувати, коли ти щасливий, і тішитися своїм щастям повною мірою, поки воно триває й поки все добре. Колись щастя складалося для нього з багатьох чинників. Але тепер, цього місяця, завдяки оцим чотирьом він зазнав такого, що багато чим було не гірше, ніж те, чого він зазнавав колись з однією людиною, і поки що смутку в цьому не було. Ані тіні смутку.

Його не турбувало навіть те, що він тепер майже не спить, і він пригадував, як було колись, коли зовсім не міг спати і лежав цілі ночі, думаючи про те, як втратив усіх трьох своїх синів і який же він дурень. Думав про все те, що чинив, бо інакше чинити не міг, чи принаймні вважав, що не може, і про те, як ішов від одної згубної помилки до іншої, ще гіршої. Тепер він згадував про це, як про минуле, і каяття вже не мучило його. Так, він був тоді дурнем, а дурнів сам ніколи не любив.

Але все те давно вже позаду, і хлопці тут з ним, і вони його люблять, а він любить їх. Отож нехай усе буде так, як воно є.

Настане день, і вони поїдуть, і він знов залишиться зі своєю самотністю. Але це буде всього-на-всього якийсь проміжок часу, а потім вони знову приїдуть. І якщо Роджер залишиться тут працювати, їх буде двоє, і все обернеться куди легше. А втім, від Роджера ніколи не знаєш, чого сподіватися… Подумавши про Роджера, Томас Хадсон усміхнувся в темряві. Тоді відчув до нього жаль, та одразу ж подумав, як це нечесно щодо Роджера і з яким обуренням той сприйняв би його жаль, отож облишив думати про Роджера і, прислухаючись до тихого дихання всіх чотирьох, зрештою й сам заснув.

Він прокинувся знову, коли місячне світло пересунулось на його обличчя, і почав думати про Роджера та про жінок, з якими той мав клопіт.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций