Васильченко Степан Васильович Олив’яний перстень — C. 3

Розміщено Шкільні твори в 8 февраля 2014



А вам кого там треба?

Поблизу зацікавлених стає більше — поставали, дивляться: що воно, мовляв, за люди?

Аж ось од могили, що гонів двоє од дороги, зірвався чогось із гурту женців один дядько в білій сорочці. Кинувши граблі, він жене до їх навпростець через стерню що є духу.

— Чого це він?

А дядько летить, аж спотикається, — махає рукою, сміється, ближче… ближче…

— Та це ж Василь! — не своїм голосом, забувши про людей, крикнув Кость.

— Го-го-го! — луна покотилась за гони.

То справді летів той самий Василь Бондар. Засмажений, м’язистий, в полотняній широкій сорочці він таки скидався тепер на доброго дядька.

— Валя! Кость! Вітя! — розставляє він широченно руки, мов їх усіх хоче обійняти. Вітається гаряче, у вічі зазирає.

— Та невже це ви? Так ніби це сон. Ну й молодці — от молодці, так молодці!

Приглядається до кожного обличчя: змарніле, засмажене, полуплене, білі плями на них, як лишаї, губи потріскані, ноги у виразках.

— Єй-бо, аж не віриться, — протирає очі Валя. — Ану щипни мене, Вітю, чи це я не сплю?

Стоять, регочуться. Цілим табуном звернули із шляху на стерню.

Василь розповідає нашвидку, як їх упізнали:

— Побачили перші мати: кажуть: “Це якісь здалека ідуть люди”. А Настя подивилась та й каже мені: “Знаєш, Василю, на кого скидається отой малий?” А я кажу: “На кого?” — “На Валю, — каже, — на Ліщину: і картуз насупив на очі, і плече вгору підіймає”. Мені так і вдарило в голову: це ж вони до нас у гості.

Прийшли на ниву.

Стоять двоє коло нев’язаних снопів: одна старіша, висока, струнка, в очіпку. Енергійне обличчя, сірі очі у чорних віночках — мати. Друга з такими ж очима, в жовтій хустці, опустила соромливо униз вії, зашарілась, як мак, швиденько перебирає якесь стебло в в руці — Настя.

Мати пильно і привітно дивилась назустріч хлопцям і ще здаля хитала жалісно головою; такі вони були марні, обшарпані та чорні. Очі та зуби тільки й блищали.

Поздоровкались.

— Приймаєте нас, тьотю, на жнива? Це ми прийшли до вас учитись працювати. Сміється:

— Та й добре ж. То це ви аж із самого Києва пішки?

— Пішки.

— Нічого, добрі козаки.

Перегодя.

— Ну, козаки, сідайте ж ви під копою та спочиньте з дороги, а ми, діти, будемо кінчати, бо сонечко не стоїть.

Всі троє взялись до роботи. Проте хлопцям не сиділось, ті жнуть та в’яжуть, аж шумить, а ті поміж ними крутяться. Між роботою — гомін: “А як там Сусанна?” — “А що робить Серьога? І досі “ха-лод-ной во-ди” вигукує по Києву?” Сусіди раз у раз позирають на Бондаришину ниву: угадують, хто такий, чого.

Мимо вузенькою дорогою рипить, як стара реля, благенький візок з горою снопів, поруч широченно ступає дід. Він ще здаля кидає погляд на нових людей. Спинив конячку, висякав носа, пішов од воза стернею до гурту. Підходить.

Босий, худорлявий, голова сива, борода сива, брови густі, чорні, суворі. Очі, як у молодого; з-під густих брів жевріє жарт:

— З Києва? Я так і знав. А чи умієте робити, хлопці? Чи косить та жать будете? Робили коли в полі, чи, мо, й серпа в руках не держали?

— Як прийдуть до вас, діду Маркіяне, найматися, тоді будете питати, — одказала за хлопців Бондариха. Дід зразу пом’якшав.

— Та я нічого, я тільки так… .

І справді, хлопці незабаром побачили, що дід жартує: очі сяяли вже миролюбно й весело. Почав розпитувати:

— А що там нового в Києві? Що пишуть у газетах? Як вам Чемберлен? Ліга націй? — чеше й не спіткнеться. — А чи правда, що вже вигадали машину, що погоду вгадує?.

І далі:

— Правду каже Тарас Шевченко: “Якби ви вчились так, як треба… ” — продекламував до речі вірші, далі виймає кисет, крекче й моститься вже на снопі сідати:

— У мене, знаєте… є така… книжечка…

— Діду Маркіяне, гляньте — віз ваш поїхав! Конячка дідова, постоявши в задумі кілька хвилин, з власної ініціативи справді нап’ялась і рушила. Колія була глибока, труська, і віз із снопами почав похитуватися з одного боку на другий. От-от перекинеться. Дід підтяг штани й вітром — до воза.

— Бач, бач яка! Ну, і хто тебе в шию жене?

— Що воно за дід? — спитав Валя.

— Це такий дід, що коли б не коняка, він би до ночі тут гомонів, — промовила Бондариха.

— Це наш студент кутянський, — додав Василь. — “Я, — каже, — всякому студентові докажу”. Та ви ще узнаєте його добре, він такий, ще не раз прийде. Ще, мо, й набридне.

… Вечоріло.

— Ну, діти, тепер додому! VII

— А ось і наша хата!

В темряві вирізались контури похиленої хати з низенькою стріхою. Увійшли в двір. Попростягались на моріжку. В хаті світла не світили. З дверей вийшла Настя з рядном, на порозі стала.

— Василю, візьми рядно та розстели під грушею — вечеряти будемо надворі.

Кость схопивсь вперед Василя — і втому забув. Взяв із рук у Насті рядно:

— Насте, ти не сердишся, що ми прийшли до вас? — тихо питає. Настя виступила за поріг, стала в тінь, поважно, як гостинна господиня:

— Ні, я дуже рада. — І далі, подумавши: — Знаєш, мені сьогодні все здавалося, що хтось прийде. Все чогось поглядаю на шлях, все поглядаю…

— А ми вчора вночі бачили на небі твою косу, — не втерпів Кость, щоб зразу не похвалитись.

— Як же це? — зацікавилась, аж у темряві зашарілась Настя, мимохіть одкинула за плече товсту, як праник, косу.

— Кость! — гукають з гурту. Кость злякано кидає нашвидку Насті:

— Хай розкажу після! — Хотів бігти, знову на хвилинку спинився, пригнувся, стиха:

— А потім ти мені приснилася… Далі повернувся:

— Іду! — І вистрибом через колодку.

— Го-го-го!

Замість скатерті — на моріжку рядно, миска, дерев’яні ложки. Крізь віти груші де-не-де просвічує тоненький ретязьок місяця, кладуться мережані на рядно тіні од віття. Сідають круг миски, шумко, весело.

— Вітя, де ти там? Вечеряти!

Вітя, що гайнув уже скрізь по двору, до всього приглядаючись, виходить із-за хати, з садка, стиха:

— Що то у вас під хатою?

— Де?

— Та отам у садку: якісь пірамідки чи пам’ятники… Василь зареготав.

— Та то ж наша пасіка!. То вулики стоять.

… Вечеряють.

… Кругом у селі тихо. Тільки в дворі у вдови Бондарихи гомінка вечеря: вигуки, сміх — на все село…

Гості у Бондарихи з Києва.

По вечері пішли спать у клуню, на сіно. Мати казала — “в хаті буде краще”, — так ні! в клуню. Кость перед сном:

— Ну, хлопці, завтра ж у поле!

— Гляди ж, гляди, Василю, побуди нас завтра! Василь тільки осміхнувся.

— Добре.

Вітя захріп одразу. Не пройшло й хвилини, ще всі гомоніли, аж він схопився, замахав руками.

— Що таке, Вітю? Вкусило щось? Вітя пролупався, протер очі, сплюнув:

— Приверзлося, що опали бджоли. Сміх.

То всі сміялись, гомоніли, а то одразу стало тихо. Тільки носами висвистують. VIII

Як завжди, перший прокинувся Кость. Глянув туди, де спав Василь: тільки ямка на тому місці в сіні; визирнув із клуні. — сонце ген-ген піднялося. Почав будити:

— Хлопці! Вставайте, бо вже всі пішли в поле. Помалу почали ворушитись, потягались, позіхали. Здавалось, спали одну мить. Озираються: на воротях — записка. Пише Василь: “Хліб, сало, огірки — в хаті на лаві. Снідайте й обідайте самі. Мати будити не звеліли. Ключ — у ступі. Одпочивайте”.

— Ну, що ж. Так і буде.

— Ходімо тим часом викупаємось добре.

Пішли до ставка.

Ідуть селом, розглядають, а село старе, бідне, стародавнє. Похилені хатки, ліса трухла, дворики в бур’янах, а по дворах — терниця, сани, мотовило визирає із-під стріхи — все дерев’яне, ветхе… Не село — музей старовини. Хлопцям чогось пригадались поганські часи, що про них читали в школі. Бракувало тільки посеред села якогось ідолища, хоч, правду кажучи, днище, що стояло коло однієї хати на призьбі, дуже його нагадувало. Все змайстроване абияк і аби з чого, дерев’яне, трухляве. Так, ніби люди жили тут не цілі віки, а тільки оселилися вчора, щоб як-небудь пережити тиждень або два. А ось і кооперативна крамничка, що скидається на курник, замкнена величезним залізним замком. Сільрада хилиться з гори, червона зірочка над дверима, така самітна, мов її буйним вітром занесло з Києва.

— Оце так село! Куди воно годиться? — бубонів Вітя. — Немов тупим ножем усе вистругане. Викупались, розім’ялись. Вернулись до двору. До дверей — замкнуті.

— Ага! Де він казав ключ?

Кость виймає записку, читає: “У ступі”.

— А що ж воно за ступа?

— А морока його знає.

— І ти, Валю, не знаєш?

— Ні.

— От так штука! Що ж його робити?

Ходять кругом хати, у вікна зазирають. Видно: на лаві лежить хліб, стоїть горщик і ще щось рушником накрите. Хотіли одчинить вікно — на защіпці.

— Давайте шибку виймемо, — радив Вітя.

— Е, ні, так у гостях робити не годиться, краще підождемо.

Вернулись знову у клуню. Посідали хто де, позіхають. А після купання їсти аж-аж…

— Невже оце нам цілий день доведеться бути не ївши? Вже, мабуть, і обідати час.

— От так оказія!

Сидять, нудяться, ковтають слину.

На порозі в клуні виринули двоє малюсіньких хлоп’ят, одно трохи більше, другий зовсім як качан: обоє в сорочках.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций