Нікола Буало Мистецтво поетичне — C. 3

Розміщено Шкільні твори в 8 февраля 2014





Так автор співанки з легким, немудрим змістом,

Сп’янілий з успіху, зове себе артистом,

Сонет віршуючи, він ночі не доспить,

Імпровізації складає кожну мить;

І диво, як такий писака випадковий,

До друку даючи свій мотлох паперовий,

Портрета там чомусь не прикладе свого,

Де лаврами Нантей увінчує його.





ПІСНЯ ТРЕТЯ



І змії, і гидкі, потворні дивогляди,

В мистецтві явлені, очам дають розраду.

Стають приємними всі явища страшні,

Як пензель їх тонкий віддасть на полотні.

Отож трагедія нам чари навіває,

Як на кону Едіп скривавлений ридає,

І мук Орестових видовище всякчас

Солодкі виклика і чисті сльози в нас.

О ви, що маєте нестримний пал до сцени,

Що слави прагнете і лаврів Мельпомени, -

Чи вам хотілось би увесь Париж зібрать

І урочистими словами зчарувать,

Щоб з твору вашого всі люди дивувались

І ним за двадцять літ ще більше милувались?

Хай пристрасть у йому гаряча та жива

Серця розбуджує, пече і порива!

А я к солодкого ним жаху не створили

Чи ніжного жалю в серцях не розбудили,

То хоч по-вченому і мудро склався він,

Лиш забуття йому судилось і загин.

Холодних міркувань кладіть туди багато,

Але глядач за них не буде вам плескати,

Гучну риторику візьме на глум і сміх,

Або дріматиме під гомін слів гучних.

Серця зворушувать - найвища таємниця,

Якої автори усі повинні вчиться.

З початку самого повинен нам поет

Той позначати шлях, яким піде сюжет.

Смішний актор мені, що висловить не вміє,

Як розгортатися, зростати буде дія,

Інтригу плутає, натомлюючи нас,

І в марних збоченнях даремно тратить час.

Волю, щоб зразу він сказав одверто й ясно:

“Я - цар Агамемнон” чи “Я - Орест нещасний”,

Ніж різні чудеса нам буде появлять,

Що ум дріма од них, а вуха лиш болять.

Сюжет з’ясовуйте раніше якомога,

І місця певного додержуйтеся строго.

За Піренеями такий собі піїт

Втискає в день один десятки довгих літ.

Спочатку хлопчиком малює він героя,

А далі з довгою виводить бородою.

Ми інші приписи від розуму візьмім:

Одну подію в час єдиний розгорнім,

Єдине місце їй за тло ясне узявши:

Така трагедія сподобається завше.

Скрізь імовірності дотримуйте. Бува,

Чудною видасться і правда нам жива.

Безглузді ж вигадки нас тішити не можуть,

Бо ні ума вони, ні серця ні тривожать.

Є речі, що ховать від поглядів людських

Належить, даючи лиш в розповіді їх;

Хоч відчуття тоді сягне не так глибоко,

Та хай сприймає слух, чого не стерпить око.

Пильнуймо, щоб росла дедалі таїна

І щоб розвіялась у певний час вона.

Людського розуму нічим-бо так не вразим,

Як дії хід складний йому розкривши разом;

Повстане істина зненацька перед ним

І обрисів речам надасть усім.

Колись трагедія, і дика й недоладна, -

То був звичайний хор. Напої виноградні

Усі, танцюючи й співаючи, пили

І Діонісові складали похвали.

Співцеві, щоб найбільш подобався народу,

На ігрищах таких буває цап за нагороду.

Сяк-так поодягав комедників Теспіс

І вперше звичай цей до міста переніс;

Він возом виїздив великим на майдани

І людові являв видовище незнане.

Есхіл змінив і лад, і зміст вистав таких,

Осіб докинувши до хору дійових;

За нього вже поміст на площі височіє

І в масках грають там належних лицедії.

Софокл дійшов тоді натхнення верховин:

Поваги й злагоди надав усьому він,

Примусив хор увесь у дії участь брати

І строфи обточив, до нього кострубаті.

Таку трагедію він пишну грекам дав,

Що відтворити Рим її вже не здолав.

У давній Франції театр був у зневазі:

Гріх наші прадіди в цій бачили розвазі.

Однак юрба прочан в Париж колись прийшла

І по-простацькому вдавати узяла

І бога, і святих, і янголів, і діву,

Народ збираючи на теє дивне диво.

Наука променем заглянула своїм

В ті нісенітниці - і край поклала їм.

Геть непокликані апостоли зникають, -

Натомість Гектори й Ахілли воскресають,

А тільки маски вже не надіва актор,

І скрипка заступа музику давню й хор.

Небавом ніжний пал всесильного кохання

Панує на кону так само, як в романі;

Бо хто б скоріше шлях до сердць людських найшов,

Ніж той, що пристрасну змальовує любов?

Та дбайте, ідучи дорогою такою,

Щоб не скидалися на пастушків герої;

Ахілл не так любив, як Тірсіс, - і повір:

Не схожий аж ніяк на Артамена Кір.

Кохання, що живе з сумлінням у незгоді,

Хоч можна зрозуміть, а виславляти годі.

Характери не слід нам із романів брать,

Та вади деякі герой повинен мать:

Ахілл нам любий тим, що, як огонь, гарячий

І ревно від образ, мов та дитина плаче.

Якби не знав герой ні огріхів, не хиб,

Ми натуральності в портреті не найшли б.

Малюйте постаті несхибною рукою:

Агамемнон вражає нас пихою,

Еней побожністю сіяє над усіх.

Надайте певних рис ви кожному із їх.

Вивчайте звичаї, краї й часи терпляче:

Не раз од клімату залежить людська вдача.

Отож із Клелії взірця ми не берім,

Що в ній на Францію похожий давній Рим,

Бо смішно бачити, як відкрива запона

Нам Брута-джигуна й зальотника-Катона.

Поблажливо роман читається легкий:

Там досить плетива химерного подій,

Від нього-бо читач розваги лиш бажає.

Але трагедія міцні закони має,

Кориться розуму й пристойності вона.

Як автор малювать героя почина, -

Нехай герой собі у всьому вірний буде

І з кону тим зійде, ким вийшов перед люди.

Не раз письменника ми можемо зустріть,

Що скрізь лише себе виводить мимохіть:

В гасконця вирина Гасконь, для нього люба;

Тих слів, що й Кальпренед, вживає завжди Юба.

В природі ти зразок і приклад би найшов:

В ній скільки пристрастей, окремих стільки й мов.

Пихою гнів себе високий виявляє,

А сум - покірності у висловах шукає.

Гекуба, як огонь всю Трою охопив,

Нехай не розсипа високомірних слів

І не розказує, що Понту води сині

“Сім гілок Танаїс вливає на чужині”.

Ні! Декламацію таку порожню тим,

Хто в ній кохається, назавжди залишім.

Журба і тихий плач пасують до страждання,

Ридайте ж ви самі, щоб викликать ридання,

І не до діла там проречисті слова,

Де серце крається і з болю умліва.

В театрі критиків суворих є доволі,

І важко вславитись тепер на цьому полі.

Не зразу осягнеш тут перемоги ти,

Бо завжди висвистать готові є роти.

Всім вільно автора картать і дорікати,

Аби лиш за квитка належну дав заплату, -

І вигинається на тисячу ладів,

Хто хоче вдовольнить суворих глядачів.

Високе й ніжне він повинен малювати,

Шляхетність, глибочінь, поважність виявляти,

Буть несподіваним, вражати нам серця,

Усіх захоплювать дивами без кінця

І дати твір такий, щоб легко всі сприймали,

Та, раз побачивши, повік не забували.

Ще більше величі епічний має стрій,

З байок уроджений, з фантазії та мрій.

Там чарувати нас є способів без краю, -

Усе там плоть і кров, і ум, і душу має.

Там божествам дано з усіх чеснот рости:

Мінерві з мудрощів, Венері - з красоти.

Там гріх не з випарів виходить, не із тучі,

А Зевс ним потряса в руці своїй могучій.

Не буря опада нещасних моряків -

Вергає то вали страшний Нептунів гнів.

Луна - не відляски, не відгуки у лісі, -

Сумної німфи плач по красному Нарцісі.

З тих пишних вимислів поет бере своє,

Єднає, скрашує, у плетеницю в’є,

Величним образам дає в уяві жити

І свіжі щоразу подибує там квіти.

Як борвієм несе Енея кораблі

До африканської далекої землі, -

Тут мало бачити пригоду нещаслива,

А божеського слід дошукуватися гніву:

Злоба Юнонина, хоч давня, а жива

Троянцям ту біду і лихо навіва;

Еол, під ласку їх бажаючи підпасти,

Всі вітри шле на їх і чинить їм напасті;

А бог морів, Нептун, підноситься з води

І хвилі втишує й рятує від біди,

Єдиним вигуком приборкавши стихії.

Оце чарує нас, оце серця нам гріє!

А без таких окрас і заходу шкода,

Без них поезія і мертва, і бліда,

І ритор - не поет - стає нам перед очі,

Що нісенітниці несміливо белькоче.

Тож хиблять автори, які за днів нових,

Оздоб цураються і вигадок отих,

Хотівши, щоб богів античних затупили

Господь з пророками та всі небесні сили.

До пекла читача вони щораз ведуть,

Люцифер, Вельзевул у віршах їх живуть, -

А всі ці образи, коли до того мова,

Навряд чи похваля релігія Христова:

Адже Святе Письмо у приписах своїх

Лише навчає нас покутувати гріх,

Страждання очищать забруднене сумління, -

А різні тут байки і зайві, і злочинні,

Саму-бо істину звертають на ману.

Та й що тут малювать? Хіба що сатану,

Що взявся вашому чинити зло герою

І з господом самим стає не раз до бою.

Он Тассо - скажуть нам - тут успіху дійшов.

Що ж, не судитиму, але додам ізнов:

Хоч яке його хваліть, а й він не міг би навіть

Своєю книгою Італію прославить,

Якби герой його, з молитвою в очах,

Одно диявола на правий кликав шлях,

Якби не дав поет Рено нам та Аргана,

Якби там не Танкред і не його кохана.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций