Ернест Хемінгуей За річкою, в затінку дерев — C. 8

Розміщено Шкільні твори в 6 февраля 2014







- Ось і готель, у якому ми зупинимось, Джексоне. Полковник показав на невеликий рожевий триповерховий палац - колись він був філіалом “Гранд-отелю”, а тепер відділився й став дуже добрим готелем. У місті, де стільки чудових готелів, це, мабуть, найкращий, якщо ви не любите, коли біля вас хтось крутиться й надокучає надмірною запобігливістю.



- А тут, Здається, непогано, - озвався Джексон.



- Таки непогано.



Човен стрілою підлетів до причалу. “Кожен його рух, - думав полковник,- це подвиг спрацьованого механізму. Тепер уже нема таких бойових коней, як славнозвісний Мандрівник або як Лізетта генерала Марбо, що воювала під Ейлау. Тепер ми шануємо витривалість спрацьованих важелів, які ніяк не хочуть ламатися, і головок циліндрів, які не виходять з ладу, хоч давно вже заслужили це право.



- Пристали, пане полковнику,- сказав Джексон.



- Авжеж, що пристали. Вистрибуйте, а я розрахуюся з цим чолов’ягою.



Він повернувся до човняра.



- З мене три тисячі п’ятсот, еге ж?



- Так, полковнику.



- Про списаний віліс я не забуду. Ось нате, купіть вівса своєму коникові.



Швейцар, який брав у Джексона валізи, засміявся:



- Жоден ветеринар уже не зарадить його коняці.



- Вона ще бігає,- сказав човняр.



- Та вже не виграє призів на перегонах. Як живете, полковнику?



- Чудово. А як там члени Ордену?



- Усі здорові.



- От і добре. Я б хотів побачитися з Великим Магістром.



- Він вас чекає.



- Не можна примушувати його довго чекати. Джексоне, ідіть до холу з оцим чоловіком і попросіть записати мене. А ви догляньте, щоб сержантові дали кімнату, - звернувся він до швейцара. - Ми тільки на одну ніч.



- Про вас питав барон Альваріто.



- Я побачуся з ним у “Гаррі”.



- Добре, полковнику.



- А де Великий Магістр?



- Зараз піду пошукаю.



- Скажіть йому, що я в барі.



Розділ VIІ



Бар “Грітті” був зразу ж за холом, хоча слово “хол”, подумав полковник, не пасує до зали таких благородних пропорцій. Здається, це Джотто визначив, що таке коло? Ні, то якийсь математик. Він пригадав один з анекдотів про Джотто, який йому найбільше подобався: “Це дуже просто!” - сказав художник, намалювавши бездоганне коло. Хто і коли в біса йому це розповів?



- Добривечір, Таємний Раднику,- привітався він до бармена; той був лише кандидатом у члени Ордену, але полковникові хотілося підлестити йому.- Чим можу служити?



- Випийте чарочку, полковнику.



Полковник поглянув крізь засклені двері на Великий канал. Він побачив високий чорний стовп, до якого прив’язували гондоли, і відблиск вечірнього зимового сонця на воді, що брижилася від вітру. По той бік стояв старовинний палац, а каналом пливла широка чорна баржа, горнучи перед собою хвилю тупим носом, хоч і вітер був ходовий.



- Налийте сухого мартіні,- сказав полковник. - Велику чарку.



В цю мить до зали зайшов Великий Магістр. На ньому був фрак, як і належало метрдотелю. Він був гарний справжньою людською - внутрішньою - красою: усмішка його йшла від самого серця чи від того, що називають душею, а тоді весело й щиро виливалась назовні, осяваючи обличчя.



Обличчя в нього було правильне, з довгим прямим носом, як у всіх уродженців Венето, з добрими, веселими й щирими очима і сивиною людини поважного віку - він був на два роки старший за полковника.



Він підійшов з привітною усмішкою, хоч і з виглядом змовника, бо в них було чимало спільних таємниць, і простяг свою велику міцну руку з довгими пальцями, випещену, як і годилося людині на такій посаді, а полковник простяг йому свою - двічі прострелену і трохи скарлючену. Так зустрілися два старожили Венето, двоє братів у спільноті роду людського - єдиного клубу, куди вони обидва платили внески, побратими в любові до стародавньої країни, яку споконвіку роздирали нескінченні чвари, але яка навіть у поразці лишалася нездоланною, до країни, яку обидва вони захищали в юності.



Міцний потиск рук - короткий вияв прихильності й радості від зустрічі; потім метрдотель сказав:



- Добридень, полковнику!



- Добридень, Gran Maestro15,- відказав полковник. Полковник запросив Gran Maestro випити з ним за компанію; метрдотель відповів, що він на роботі. А пити на роботі заборонено.



- Під три чорти всякі заборони! - вигукнув полковник.



- Маєте рацію,- мовив Gran Maestro,- але свої обов’язки треба виконувати, правила у нас розумні, тож їм слід коритися, особливо мені: я мушу подавати приклад.



- Який же тоді з вас Gran Maestro! - заперечив полковник.



- Налийте мені чарку Garpano punto e mezzo16,- звелів Gran Maestro барменові, котрого досі не прийняли до Ордену через якусь дріб’язкову причину, неясну й приховану.- Я вип’ю за Ordine17.



Так, порушивши порядок і правила поведінки старшого рангом, що повинен бути прикладом для підлеглих, Gran Maestro і полковник вихилили по чарці. Вони поспішали не навмисне, і Gran Maestro не виявляв ніякої тривоги. Просто швидко вихилили по чарці, і край.





- А тепер обміркуймо справи Ордену, - сказав полковник. - Сесія у нас таємна?



- Так, - відповів Gran Maestro.- Я оголошую її таємною.



- Давайте далі, - сказав полковник.



Орден, витвір їхньої фантазії, був заснований під час розмов Gran Maestro з полковником. Він називався El Ordine Militar, Nobile y Espirituoso de los Caballeros de Brusadelli18. I полковник, і метрдотель розмовляли по-іспанському, а оскільки це найпридатніша мова, коли ви хочете заснувати Орден, то вони й скористалися нею, назвавши Орден ім’ям відомого міланського спекулянта-мільярдера, що ухилявся від сплати податків; під час шлюборозлучного процесу, коли виникла суперечка через розподіл майна, він публічно звинуватив молоду дружину в тому, що своєю надмірною хтивістю вона довела його до розумового розладу.



- Gran Maestro, що чути про нашого патрона, хай буде благословенне його ім’я? - спитав полковник.



- Нічого. Він чомусь притих останнім часом.



- Мабуть, віддається медитаціям.



- Мабуть.



- Певне, вигадує нові й ще мерзенніші підступи.



- Можливо. Він мені нічого не казав.



- I все ж на нього можна покластися.



- Поки не вмре. А тоді хай чорти смажать його в пеклі, а ми свято шануватимемо пам’ять про нього.



- Джорджо,- сказав полковник,- налийте Gran Maestro іще чарку карпано.



- Коли це наказ,- сказав Gran Maestro,- то я мушу коритись.



Вони цокнулися.



- Джексоне! - гукнув полковник.- Погуляйте собі як слід. Їсти можете тут. Завтра об одинадцятій нуль-нуль з’явитесь до холу, а тепер згиньте мені з очей, глядіть тільки, не вскочте в якусь халепу. Гроші у вас є?



- Так, пане полковнику,- відказав Джексон і подумав: “Старий шкарбан і справді з’їхав з глузду. Міг би підкликати мене до себе, а не горлати на цілу залу”.



- Вшивайтеся швидше! - скомандував полковник.



Джексон виструнчився перед ним.



- Ви мені набридли; товчетеся цілими днями і навіть гульнути як слід не вмієте. Господи, та хоч сьогодні погуляйте досхочу!



- Слухаю, пане полковнику.



- Ви зрозуміли, що я сказав?



- Так, пане полковнику.



- Повторіть.



- Рональдові Джексону, особистий номер сто тисяч шістсот сімдесят вісім, з’явитися в хол готелю “Грітті” об одинадцятій нуль-нуль, завтра, числа не пам’ятаю, а доти не навертатися на очі полковникові й добряче гульнути. Або…- додав він,- принаймні спробувати.



- Вибачте, Джексоне,- сказав полковник,- я таки свиня…



- Дозвольте заперечити, пане полковнику? - спитав Джексон.



- Дякую, Джексоне. Може, я й не свиня. Добре, якщо ви маєте слушність. А тепер забирайтеся звідси! Кімнату вам дадуть чи вже дали, харчі забезпечені, отож ідіть і розважайтеся собі.



- Слухаю, пане полковнику.



Коли Джексон пішов, Gran Maestro спитав:



- Що він за хлопець? З отих понурих американців?



- Атож,- відповів полковник,- Господи, скільки їх у нас! Похмурі, доброчесні, вгодовані й тупі. В тому, що вони тупі, є й моя вина. Але трапляються й гарні хлопці.



- Як ви гадаєте, вони трималися б, як ми, на Граппі чи на П’яве?



- Добрі хлопці трималися б. Може, навіть краще за нас. Але, бачите, в нашій армії не ставлять до стінки навіть самострілів.



- Господи! - вигукнув Gran Maestro.



I він, і полковник - обидва вони знали людей, які нізащо не хотіли вмирати, забуваючи, що тому, хто помре в четвер, уже не треба буде вмирати в п’ятницю; вони пам’ятали, як один солдат прив’язував мішок з піском до ноги свого товариша, щоб не лишилося опіку, і стріляв у нього з такої відстані, щоб, улучивши в гомілку, не пошкодити кістки, а потім, замітаючи сліди, стріляв разів зо два в повітря. Так, обидва вони знали про це, і на згадку про війну, а також із щирої, благородної ненависті до тих, хто на ній багатіє, вони й заснували свій Орден.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций