Винниченко Володимир Кирилович Божки — C. 15

Розміщено Шкільні твори в 4 февраля 2014



Бідака, він подумав перш усього, що я на нього натякаю. “Як так шукаєте мужа?” — лопоче. А так, просто шукаю та й годі. Мужа шукаю, мужа. Люди по десять, п’ятнадцять літ вчаться, тратять сили, щоб потім знайти службу, а чому не вчитись хоть два роки, щоб знайти чоловіка, з яким житимеш все життя? Він до того був ошелешений, що не знав, що сказать. Розуміється, не повірив і, як бачиш, тепер мій енергичний ухаживатель. Коли не мужом, то любовником дуже хоче буть. Надій багато: панна, яка так говорить, напевне, доступна. Йому, наприклад, і в голову не поміститься, що я в любовники, може, й прийму його, а як претендента на мужа — викину за поріг. Він того не розуміє, як і твій брат Анатолій, як і ти сам не розумієш, не хочеш, не можеш зрозуміть. І тим паче Панаєв не може зрозуміть, коли він багатий і я можу зробить “добру партію”. Очевидно, тільки натура гетера. Більш нічого. Ну, признайся, що й ти так думаєш, признайся раз на все! Признайся, тобі кажу.

Юрію почала бити кров у виски з такою силою, неначе там поставили два мотора. Голова вже горіла, і в грудях було почування безмірної, душачої тоски.

— Ріно. Не треба. Навіщо це? — проговорив він з трудом, похиливши голову.

— Признайся, я тобі говорю. Не бійся же! Як же ти не розумієш того, що ти мене ображаєш?! Як ти не розумієш, що я не хочу, сміюсь, плюю на твій “рятунок”?! Як тобі досі я не можу вбити в твою Микульську голову, — Микульську, Микульську!! — що мені треба не содержателя, не любовника, а мужа, товариша, друга, любовника, брата, подругу, батька дітей моїх, чоловіка, з яким я буду жити все життя?!

— Ріно. Я тебе прошу.

— Як ти не розумієш, що ти ображаєш мене щохвилини недовір’ям, як ти й досі не бачиш, що я не потребую ніякої твоєї матеріальної допомоги. Навіщо ти завжди підсовуєш мені свої паршиві гроші? Навіщо ти мене спокушаєш своїми дарунками? Ти думаєш, що я таки нарешті проявлюся, що я звикну проявлятись, що покину свою “упертість”? Тобі дає право так думать моя подлість, те, що я до тебе бігаю, і цілую тебе, і казюся з тобою в тому “гніздечку”, яке ти так розумно обставив? Так? Ти цим “гніздечком”, перстнями, браслетами привчаєш мене до великого гнізда, до Микульщини? Признайся, що ти й сьогодня щось приніс. Я бачила зараз же, як ти ввійшов. Приніс чи ні?

Юрій підвів голову. Крик Ріни бив йому в уха з такою силою, ніби вона не балакала, а била його лінійками по вухах. Щоб хоч на хвилину припинить цей крик, він, сам себе не пам’ятаючи, виняв пуделко з брошкою і мовчки подав його Ріні. Вона дійсно зразу ж змовкла.

— Дякую. Нарешті ти щирий, — дуже тихо сказала вона, але, глянувши пильніще на Юрія, на його каламутні очі і опущене донизу зм’яте й зжовкле одразу лице, вона зрозуміла, що тут не було ніякої щирости, а просто машинальний навряд чи свідомий рух руки.

— Що з тобою, Юрку? — зтурбовано, строго-ніжно проговорила Ріна, підходячи ближче.

Юрій, як тільки вона заговорила цим тоном, злякався. Зробивши усилля, він опанував собою і, блідо посміхаючись, сказав:

— Нічого особливого. Я слухаю тебе.

Раптом Ріна стала перед ним на коліна. На щоках її горів пекучий рум’янець підняття, що доходив аж до очей. Губи розгорілись і очі блискали. Вигляд у неї був, як після палких любовних обіймів, коли вона, вся дріжача, лежала там, в “гніздечку”, на широкому ліжку.

— Юру, дорогий мій, ось на колінах тебе молю, останній раз, останній раз, Юру. Давай поїдем в Херсон. Там ми наймемо дві кімнати, гарненькі. Тільки один рік, Юру. Я ж не знаю тебе, і ти мене не знаєш. Я знаю тебе як любовника, а не знаю, який ти в буденному життю, який ти з людьми, з прислугою, зі мною щодня. Я вже писала і там тобі вже наготовила службу. Я теж матиму. Ми будемо жить серед товаришів, працювать. Юру, я знаю, ти боїшся дрібненької служби. Завіряю тебе, що це зовсім не страшно. Даю тобі слово, можна робити найнуднішу роботу, і робити її весело і добре, їй богу, Юру. Мовчи, мовчи, не треба говорить, вислухай, я останній раз так говорю з тобою. Ти розумієш, що я хочу мати тебе як мужа, як товариша. Я не поважаю тебе за те, що ти не сильний. Я хочу поважать тебе, я хочу, щоб ти був такий дужий, щоб, навіть працюючи в якогось нотаріуса, ти почував себе неуязвимим, вищим нудоти, щоб ти міг навіть в тій роботі почувати себе весело й бадьоро. Тоді, Юру, нам нічого не може бути страшним. Ну що ще може нас злякать? В змислі нашого розладу, в змислі роз’єднання? Нічого, Юрку, Юрасику, любий мій, нічого, даю тобі слово! Вірь мені, я знаю, я по собі знаю. Я ж не можу бути матір’ю дітей від людини, якої я не знаю. Я не можу, Юрку. Ти подивись, як живуть Клим з Тотою, як живе Модест з своєю жінкою. Ти сам мені казав. Через що? Вони не знали одне одного, вони з’язали себе, не впізнавши як слід, несерйозно, не думаючи про те, яку серйозну річ беруть на себе. І народили дітей так собі, випадково, по шаблону, і з’язали себе так, що задихаються. Навіщо ж нам так робить, коли ми можемо инакше. Вони над цим не думали, а ми думаємо. І нам не проститься. Їм проститься, бо не знали, що робили, а нам ні. Я собі ніколи не прощу, ніколи, я уб’ю себе і дітей і не дам їм жити, як побачу, що ми не можемо жити разом з ними. Я собі не прощу, що мала змогу і не зробила. Ну, Юрку, чого ти боїшся, чому не хочеш? Боїшся поговорів, боїшся, що, як не зживемось і розійдемось, на мене слава піде? Юру, я ж знаю, що я роблю, я ж знаю, що я не для розпусти, а для більшого так роблю, ми ж це знаємо, чого нам боятись? Ну, хай розійдемось, хай говорять. Хіба мені може бути важним, що про мене говоритиме Панаєв? Я беру все, Юрку, на себе. Ми поживем рік, а тоді ми зможемо сказати, чи ми чоловік і жінка, чи можемо родити дітей і пройти разом з ними все життя. Ну, любий?

Юрій сидів весь жовтий, з чудною кривою посмішкою на губах, напівзакривши очі.

— Ну, Юру?

Він помалу покачав головою і тихо сказав:

— Ні, Ріно.

— Ні??

— Ні.

— Що “ні”?

— Не можу сказать.

Ріна помалу встала з колін і одійшла на своє місце.

— Я вже тобі не раз говорив, — хрипко додав Юрій, все так же ухмиляючись.

— Через те, що я пропоную безглуздя, як ти говорив?

— Майже.

— Добре, тим краще. Тим краще. Значить, ми нарешті скінчимо цю трагикомедію. Давно час.

Ріна взяла знов вишивання і стала шити, нічого не бачучи.

На Юрія і ці її слова не подіяли. Він почував тільки втому і слабість, у всьому тілі було бажання лягти, витягнуть ноги, пустить вільно руки й лежать. Так буває, коли їдеш довго у вагоні і жагуче хочеш лягти, а нема де. І дивно було, чого Ріна так хвилюється, сердиться, — ну, кінець, так що з того?

Але, почуваючи так, Юрій знає, привик знати, що так кінчити вони не можуть, і коли це говориться й ніби дійсно покінчено, то це зовсім не правда. Він знав, що для його принаймні це не кінець. Зараз, в сю хвилину він приймає його байдуже, тупо, ні з чим цей кінець не зв’язуючи попереду. Але це через ці мотори в голові, через утому, через морфій. Дим на пожежі теж закриває все, і не бачиш, що там сталось. Але коли дим розвіється, руїни виступлять з невблаганною, невідрадною силою.

— Не безглуздя, а. зайве ти пропонуєш. — для чогось почав він знов.

Ріна мовчала, щось думаючи й безупинно вишиваючи.

Юрій спер все тіло на фотель, угруз в сидіння і мовчав. Говорити не хотілось, але треба було: слова про розрив чомусь заважали й неприємно свербіло в мозку.

— Цілком зайве. Так само можна пізнавать себе й тут і не їхать у Херсон. Можна повінчатись і не мать дітей. То ти таке страшне значіння надаєш вінчанню. Ах, повінчались і зв’язались. Ніхто не може нас зв’язать, коли не хочемо.

— Діло не в вінчанню! — тихо проговорила Ріна.

Те, що вона обізвалась, і обізвалась так тихо, кротко, журно, боляче кольнуло Юрія. Він сів рівніще і сказав:

— А в чому ж?

Ріна не одповідала, уважно працюючи голкою.

— В чому ж, Ріно?

Ріна зупинила руку і поривчасто повернулась до Юрія.

— Так ти пропонуєш просто повінчатись тут і жить? — рішуче, з чудними нотками в голосі спитала вона.

— Пропоную.

— Цілком серйозно й без хитання?

— Цілком.

— Добре! — згодилась Ріна. — Добре. Я даю згоду. Завтра, післязавтра вінчаємось. Я згодна.

Юрій якийсь мент застигло й вражено дивився на неї, потім устав, для чогось натягнув рукавичку й знову сів.

Ріна немов нічого не помітила.

— Хай буде так. Зробимо по-твоєму. Може, дійсне, ти радиш розумніше. Коли це можна зробити? Здається, треба документи якісь? В мене гімназичний аттестат десь на курсах, я ще не взяла. Завтра піду. А у тебе єсть документи?

— Здається, єсть, — машинально сказав Юрій.

— Тим краще. Де ж ми оселимось? В “гніздечку”? Ну що ж? Може, справді, так краще. Дійсно, хто нас може примусити жити, коли побачимо, що не підходимо? Правда, Юрку?

Юрій знов сів вільніше, і знов нерви опали, він розумів, що це просто жарт.

— І таки б краще було, коли б так зробили, — проговорив немов хмуро. Ріна випрямилась.

— Що значить “коли б”? Ти одмовляєшся?

— Не я одмовляюсь, а ти.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций