Ернест Хемінгуей Прощавай, зброє — C. 11

Розміщено Шкільні твори в 4 февраля 2014







Мене підняли й занесли до перев’язного пункту. Там на всіх столах кипіла робота. Низенький майор люто зиркнув на нас. Тоді впізнав мене й помахав щипцями.



- Ca va bien?



- Ca va18.



- Це я його приніс, - сказав по-італійському високий англієць. - Він єдиний син американського посла. Нехай полежить тут, поки ви зможете взятися до нього. А тоді я заберу його першою ж їздкою. - Він нахилився до мене.- Я простежу, щоб підготували ваші папери, тоді все піде швидше.



Він пригнувся під низьким одвірком і вийшов. Майор розціпив щипці і вкинув їх у таз. Я стежив очима за його руками. Він взявся до перев’язки. Нарешті санітари зняли пораненого зі столу.



- Давайте мені американського лейтенанта, - сказав один з лікарів-капітанів.



Мене поклали на стіл. Він був твердий і слизький. Я виразно відчував чимало запахів: різкі запахи ліків, солодкуватий дух крові.



З мене стягли штани, і капітан узявся до діла, водночас диктуючи сержантові:



- Численні поверхневі поранення лівого й правого стегон, лівого й правого колін, правої ступні. Глибокі поранення правого коліна і ступні. Рвані рани на голові (він натиснув зондом: “Так боляче?” - “О-ой, боляче!”), можливо, тріщина черепної коробки. Поранений при виконанні службових обов’язків… Це - щоб вас не віддали під трибунал за самокалічення, - пояснив він мені. - Хочете коньяку? А взагалі як це ви вскочили в таку історію? Чого ви хотіли? Заподіяти собі смерть?.. Протиправцеву сироватку, будь ласка, і позначте на картці обидві ноги. Дякую. Ось зараз трохи почистимо, промиємо, а тоді перев’яжем. Кров у вас скипається чудово.



Фельдшер (підводячи голову від паперів):



- Що завдало поранень?



Капітан:



- Чим вас поранило?



Я (не розплющуючи очей):



- Міною.



Капітан (роблячи щось дуже болюче й розтинаючи рану):



- Ви певні?



Я (намагаючись лежати спокійно й відчуваючи, як сіпається в мене шлунок, коли він ріже по живому):



- Та начебто.



Капітан (зацікавлений чимось знайденим у рані):



- О, осколки ворожої міни. Коли хочете, я позондую ще, але це не обов’язково. А тепер помастимо і… Пече? Е, ще не таке буде. Справжній біль ще не починався.. Принесіть йому коньяку… Шок притуплює біль, а загалом усе гаразд, і вам нема чого турбуватись. Тільки б не було зараження, але тепер це трапляється рідко. Як голова?



- Страх божий! - сказав я.



- Тоді не пийте багато коньяку. Якщо там тріщина, вам ні до чого запалення. А отак боляче?



Мене аж піт пройняв.



- Страшенно! - сказав я.



- Мабуть, у вас таки тріщина. Зараз я накладу пов’язку, а ви не крутіть головою.- Він почав швидко бинтувати, так що аж руки мигтіли, і пов’язка виходила туга й міцна. - Ну, от і все, щасти вам і vive la France.



- Він же американець,- озвався другий капітан.



- А ви начебто казали, що француз. I говорить по-французькому, - сказав мій капітан.- Я й раніше знав його. Весь час думав, що він француз.- Він випив пів-мензурки коньяку.- Несіть когось тяжкого. Дістаньте ще протиправцевої сироватки.



Капітан помахав мені рукою. Мене підняли на ношах, і, коли виносили, край заслони при вході черкнув мені по обличчю. Надворі мене поклали долі, і сержант-фельдшер присів поруч.



- Прізвище? - тихо запитав він.- Ім’я? Звання? Звідки родом? Рід військ? Якого корпусу? - і таке інше.- Шкода, що зачепило голову, лейтенанте. Сподіваюсь, вам трохи полегшало. Зараз я здам вас англійцям.



- Мені добре, - сказав я. - Дякую вам за все.



Біль, про який казав лікар, уже почався, і все, що діялось навколо, не цікавило й не обходило мене. Трохи згодом під’їхала англійська санітарна машина, мене поклали на ноші, підняли їх до відчинених дверцят і засунули в кузов. З другого боку були ще одні ноші, і на них теж лежав поранений; обличчя його затуляли бинти, і я бачив тільки ніс, жовтий, наче восковий. Поранений тяжко дихав. Ще двоє нош підняли й просунули на ремінні підвіси над нами. Водій підійшов і зазирнув усередину.



- Я поїду якомога обережніш, - сказав він. - Думаю, вам буде зручно.



Я чув, як захурчав мотор, чув, як водій заліз на переднє сидіння, відпустив гальма й увімкнув швидкість; і ми поїхали. Я лежав тихо й навіть не намагався погамувати біль.



Коли машина почала братися на узвіз, швидкість зменшилась; часом ми приставали, часом подавали назад на поворотах, та врешті поїхали досить швидко. Я відчув, як згори щось тече. Спочатку капотіло помалу й розмірено, тоді потекло тоненькою цівкою. Я гукнув водієві. Він зупинив машину й озирнувся у віконце позад сидіння:



- Що там таке?



- В того, що на верхніх ношах, кровотеча.



- Скоро вже будемо нагорі. Та й однаково мені самому не витягти нош.- I він поїхав далі.



Цівка згори все текла. Я не бачив потемки, де саме вона точилася крізь брезентові ноші. Потім спробував відсунутись убік, щоб не текло на мене. Там, де набігло під сорочку, воно було тепле й липке. Я змерз, а нога боліла так, що мене аж млість брала. Через деякий час теча з верхніх нош поменшала, і звідти вже знову тільки капало, і я почув, як шурхотить брезент, неначе поранений на ношах умощувався зручніш.



- Як він там? - гукнув через плече англієць. - Ми майже нагорі.



- Здається, помер,- відказав я.



Тепер краплі падали дуже повільно, як ото з бурульки після заходу сонця. Була ніч, і що вище ми піднімались на узгір’я, то холодніше ставало в машині. На гірському посту ноші з-над мене забрали, на їх місце засунули інші, і ми рушили далі.













Розділ X











У палаті польового госпіталю мені сказали, що пополудні до мене прийде гість. День був гарячий, і до палати налетіло багато мух. Приставлений до мене санітар нарізав із паперу довгих смужок, прив’язав їх до палички й відганяв мух тим віялом. Я дивився, як вони сідають на стелю. А коли він облишив махати й заснув, мухи знову злетілися до ліжка, і я дмухав на них, щоб одігнати, та зрештою затулив обличчя руками і теж заснув. Було дуже парко, і коли я прокинувся, ноги в мене свербіли. Я збудив доглядальника, і він змочив мені пов’язки мінеральною водою. Від цього й постіль стала вогка і прохолодна. Ті з нас, що не спали, перемовлялись через палату. Пополудні в госпіталі був найспокійніший час. Зранку три санітари й лікар підходили по черзі до кожного ліжка, піднімали тебе й несли на перев’язку, а тим часом тобі перестеляли постіль. Та подорож на перев’язку була аж ніяк не приємна, одначе я тоді ще не знав, що можна переслати постіль, і не знімаючи з неї людини. Мій доглядальник вилив усю воду, і тепер лежати було прохолодно й хороше, і я саме пояснював йому, де почухати мені підошви, щоб не свербіло, коли один з лікарів увів до палати Рінальді. Він швидко підійшов, нахилився над ліжком і поцілував мене. Я побачив, що він у рукавичках.



- Ну, як ви тут, малюк? Як себе почуваєте? Ось я вам приніс…- То була пляшка коньяку. Санітар присунув стільця, і Рінальді сів.- А ще добрі новини. Вас мають нагородити. Хочуть виклопотати срібну медаль та, можливо, вийде тільки бронзова.



- За що?



- Ви ж тяжко поранені. Кажуть, якби ви довели, що вчинили геройство, вам дали б срібну. А інакше буде тільки бронзова. Розкажіть мені до ладу, як усе було. Невже ви не вчинили нічого героїчного?



- Ні,- відказав я. - Мене торохнуло, коли ми їли сир.



- Облиште жарти. Ви ж напевне якось відзначилися або перед тим, або опісля. Пригадайте добре.



- Аж ніяк не відзначився.



- Хіба ви не винесли когось там на плечах? Гордіні каже, що ви перенесли на собі кількох поранених, але майор з першого поста твердить, що цього не може бути. Він теж має підписати подання на медаль.



- Нікого я не виносив. Я сам не міг рухатись.



- То байдуже, - сказав Рінальді. Він зняв рукавички.- Гадаю, ми все-таки виб’ємо вам срібну. Хіба ви не відмовлялись від медичної допомоги поза чергою?



- Не дуже рішуче.



- То байдуже. Зате он як вас поранило. Зате ви завжди доблесно поривалися на передову. До того ж і операція минула успішно.



- Вони таки форсували річку?



- Ще й як! Узяли щось із тисячу полонених. Про це написано в зведенні. Ви ще не бачили?



- Ні.



- Я вам принесу. То був щасливий coup de main19.



- Ну, а взагалі як справи?



- Чудово. Все чудово. Ми всі пишаємося вами. Розкажіть же нарешті, як воно було. Я певен, що вам дадуть срібну. Ну ж бо, розказуйте. Геть усе як було. - Він замовк, про щось міркуючи.- А може, вам дадуть і англійську медаль. Там же був англієць. Ось я піду до нього спитаю, чи не поклопотався б він за вас. Мабуть, він зможе якось посприяти. Вам дуже болить? Треба випити. Санітаре, роздобудьте десь штопор… А бачили б ви, як я видалив днями зо три метри тонкої кишки, ото штука! Треба буде написати в “Ланцет”.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций