Гончар Олесь Терентійович Жайворонок — C. 2

Розміщено Шкільні твори в 2 февраля 2014



Небритий, закіптюжений, схудлий, пильно проводжав їх очима, іноді кидав коротко, майже черство: «Маріє, дистанцію!»

Це була доречна засторога перед нальотами залізних шулік, що, здається, заповзялися в ці дні розтерзати колону. Так і дивись у небо, чи не летять…

Десь колона забралася в сипучі піски… Мусили тоді самі на протязі кілометрів вигачувати собі дорогу. Рубали довколишні лози, носили на шлях і стелили їх під трактори та комбайни. Зоя носила теж нарівні з дорослими,— аж мліли дитячі рученята, обіймаючи величезні оберемки лози.

Хоча їхали вже іншими областями, в незнайомих районах, проте Карпо Васильович і тут всюди почував себе господарем. Зоя пригадує, як зустрілась їм на шляху якась велика залізнична станція… Літаки щойно бомбили її. Жахливе було видовище: забиті ешелонами колії, свіжі смердючі воронки, грізні пожежі навкруги… Раз у раз вибухали десь боєприпаси, щомиті могли спалахнути на коліях численні цистерни з пальним… Куди не ступни, здається, звідусіль — смерть.

Дехто піддався паніці, заволав — мерщій назад, обійдемо це пекло стороною! І справді, що, здавалось би, Карпові Лисогорові до цієї станції, міг би триматись від неї подалі, пальним зарядився б десь в іншому місці… Страшний був Лисогор у ті хвилини. Згукнувши комуністів та комсомольців, він кинувся з ними в саме пекло, туди, де все тріщало, скреготало, пашіло вогнем… І ось уже замість паровозів в ешелон впряглися потужні солончанські трактори, і Лисогор-директор теж був разом з тими, хто працював біля самих чорториїв вогню, ризикуючи життям, розтягуючи тракторами вагони, платформи, цистерни подалі від пожежі…

Потім випали сніги, вдарила люта зима, стало ще важче. Але навіть і там, де зупинилась зимувати МТС, за Доном, колектив готувався до посівної ніби в себе, в Солончанах. Правда, майстерень не вистачало, доводилось працювати на морозі, і шкіра з маминих пальців не раз зоставалась на сизому холодному металі. Ночами спали в степових вагончиках, і на ранок мамині коси примерзали до стінок. То був справжній фронт, і Зоя досі вважає, що втратила маму на фронті за Доном.

На Україну МТС поверталася залізницею. Все повантажили, нічого не розгубили. Навіть вилинялі степові палуби стояли надійно укріплені па платформах. Ішла ще війна, а проте військові коменданти скрізь давали мирному солончанському ешелонові зелену вулицю.

Оксана Бойко теж брала участь у поході, вона тоді навіть подругувала з Зоїною матір’ю. Зоя досі пам’ятає, як гірко переживали вони обидві — і Оксана, і мама,— коли чоловік Оксанин, теж тракторист, пішов на одній з переправ під лід.

Не думала тоді ні Зоя, ані Оксана, що минуть роки, з’явиться з часом у їхньому колективі Сава-механік, оцей чорнобривий красунь, і посіє між ними ревниву неприязнь… ІІІ

«Цікаво, чи будуть ревнувати при комунізмі? — думала Зоя, сидячи в своїй радіорубці над розкритими лекціями заочного курсу.— Чи припиняться коли-небудь оці спустошливі усобиці людських почуттів, чи наступить хоч у майбутньому загальне замирення усіх з усіма?»

Досі, коли вона помічала в людях вияви ревнощів, заздрощів, честолюбства, їй здавалось, що при певних зусиллях людина може протистояти цим віковим принизливим почуттям.

І ось тепер вона сама вже і заздрить, і ревнує… Прикро, боляче було їй усвідомити це. Нове почуття гнітючим дисонансом вдиралося в її рівні, легкі, прозорі стосунки з людьми.

Чула ж, бувало:

— Нашому Жайворонку легко літається: всі йому родичі!

Трактористи звали її своїм Жайворонком. Справді, вони звикли до неї, як звикають до сіренького польового жайворонка, що цілу весну дзвенить їм над головою. І ставились до неї, як до тої весняної пташки: з добродушною ніжністю, з ласкавою зверхністю, з повною довірою. Засмальцьовані, обвітреві степовики добре знали, що Зоя ніколи їх не підведе, ні на кого із них не поскаржиться, скажімо, за ті диявольські словеса, накипілі грубощі, що іноді нагло, нестримно вдираються до неї в рубку… Само собою вважалося, що Зоя мусить їм все дарувати, все пробачати, адже вона створена для них, для кремезних степовиків, як медсестра для гвардійців переднього краю… І Зоя їм все дарує, все пробачає, розуміючи, що бувають такі моменти, коли людині просто несила стриматись.

Завжди приязно, по-сестринському дзвенить її милий голос з солончанського ефіру. По самому лише подиху дівчини, по її першій інтонації досвідчений бригадир уже може визначити, хто з ними сьогодні буде розмовляти зверху і що йому віщує така розмова.

У кожній бригаді знають, що Зоя «боліє» за них, що вона радіє їхнім успіхам. Знала досі про це й Оксана Бойко, бо поки що так було. А як буде надалі? Невже відтепер з’явиться сторонній стук у житті Зоїної радіорубки?

Досі вона була доброзичливою для всіх без винятку.

Протягом сезону Зої першій доводиться зустрічати прибої гарячих пристрастей, що нестримно бурхають, накочуються на неї з бригад. Вона приймає усе в первісному вигляді, розхристаному, непогамованому… Коли радощі, то ще свіжі, палкі, неприручені; коли сумніви, то найодвертіші; коли нарікання, то найважчі, найкострубатіші.

Слухати мусить усе, навіть те, що ріже її дівочий слух, а запам’ятовує найістотніше.

Так ось і зараз… Вислухавши довгу сповідь, відсіявши зайве, нотує в журналі: у Паливоди аварія. Причини такі-то. Заходів вжито таких-то.

Потім, зазирнувши в люстерко, виходить з рубки і прямує через подвір’я до гаража.

Щось думає приємне, і тугі губенята їй посіпуються, десь там під ними живчиком б’ється стримуваний смішок. Іде, як завжди, схиливши трохи голову набік, напівзакрившись від сонця рожевою газовою косинкою. Личко чисте, ніжне, по-дитячому моложаве, а в усій гнучкій постаті, перехопленій нижче гостреньких грудей тонким поясочком, уже є щось неповторно дівоче.

Біля гаража стоїть напоготові «Буревісник» — роз’їзна ремонтна майстерня-летучка. Вона обладнана необхідним інструментарієм і, як степовий палуб, теж радіофікована. Командир «Буревісника» — він, Сава-механік.

Забачивши радистку, Сава жартома робить їй під козирок. В офіцерському галіфе, в синій безрукавці, стрункий, смуглявий, як біс. І в блискучих очах у нього водяться бісики: весь час стрибають там весело, зухвало, невтомно.

— Привіт нашому Жайворонку! Чим нині порадуєш?

Зоя дивиться на нього з-під косинки широко відкритими очима. Дивиться зачудовано, не кліпаючи, і очі поступово стають вологими, набирають незвичайного полиску.

— В Паливоди аварія. Натик ліг.

— Знов до Паливоди?! Коли ти вже мене пошлеш… до Оксани?

— Не бійся, коли щось трапиться, пошлю. Але в неї це рідко буває.

— На жаль.

— Навпаки.

З’ясувавши, чого хоче Паливода, і беззлобно лайнувшись з цієї нагоди, Сава біжить до майстерні взяти потрібні запасні частини для потерпілого трактора.

Зоя могла б уже йти, але чомусь не йдеться, якось їй само стоїться на місці. Сказала Саві, що послала б до Оксани… Чи так уже й послала б? Звичайно, нелегко було б це зробити, але…

Повертаючись до машини, Сава на ходу, звично пробує обійняти Зою вільною рукою.

— Славна росте комусь невісточка!

Вигнувшись, дівчина, як хвиля, вислизає у нього з-під руки і, зашарівшись, злегка б’є механіка кулачком по м’язистій гарячій спині.

І знову пристоює, ніби жде чогось кращого.

«Буревісник» тим часом рушає, набирає розгін, мчить у відкритий степ. Легка курява здіймається за ним. Ще вчора не куріло, а сьогодні завихрюється вслід… Що буде завтра? Швидко сушить вітер землю, треба б, ой, треба дощу…

Зоя стоїть задумана, проводжає машину очима. Уже далеко в’ється вслід «Буревісникові» бурий вихорець куряви… Ось він завертає, клубочиться за гущавінню лісосмуг.

Розвіявся, зник.

Але ж не зникає Сава із Зоїних мрій. То так, то інакше малюється він у дівочій уяві, де без меж розкинулись його володіння. Ось уже легко крокує Сава з натоптуватим Паливодою по ріллі, і ластівки грайливо залицяються до нього… Ось уночі він десь в іншій бригаді, може, навіть в Оксаниній, лежить горілиць під трактором, вміло, красиво працює, освітлений смолоскипами… А потім з кимось під лісосмугою стоїть, милується зоряним небом…

Зажура самотності обіймає дівчину. Вперше почуває вона так обтяжливо свою прикутість до робочого місця, і спливають на думку десь вичитані рядки: «Буяли в небо крилами орлиці… Буяли в небо…»

Коли він повернеться? Якби повернувся хоч надвечір, то, може, вийшов би знову до майстерень із своїм голосистим баяном… Але хіба не від неї, не від Зої, залежить Савине повернення? Може, сама ж ти, перехопивши Саву в степу, пошлеш його просто від Паливоди в якусь іншу бригаду, накажеш мчатись туди чимдуж, не заїжджаючи в МТС.

І накаже, й пошле, незважаючи ні на що.

Дивно, як він до неї ставиться… «Комусь росте невісточка!.»

Не комусь, а тобі хотіла б виростати, Саво!

Усе дужче припікає сонце. Пашіє подвір’я знайомим залізяччям, розтікається в маревах сліпучий окришталений степ. IV

Минали дні, а дощів не було.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций