Нечуй-Левицький Іван Семенович Українство на літературних позвах з Московщиною — C. 4

Розміщено Шкільні твори в 28 января 2014



Д[обродій] Пипін, пишучи статтю “Грибоєдов” у “Вестнику Европы” (за 1890 р. , січень), додав з причини сих слів Грибоедова: “Дух руйнування, на жаль, і справді дуже часто йшов слідком за нашим рухом на схід і на захід. В давніші часи його навівала національна нетерплячість, що переходила часом через усяку міру, та патріярхальне становище умів; але після того не було навіть і сього мотиву, а руйнування ставалося з причини духу канцелярської та фрунтової однаковоформости. Неповага до особости людини, котра розвилась у домашніх (великоруських) відносинах, переносилась у великій мірі і на землі та народи заново придбані; засівалось непотрібне ворогування, котре заваджало зливанню (? — І. Нечуй-Левицький) і котре можна б було в значній мірі обминути”.

Ся неповага до інших народностей, се нехтування ними, навіть якась ненависність до них і справді й досі ще жива в великорусах і виявляється фактично й реально в притисках інших національностей, залежних від Росії. Ся національна ненависність та нетерплячість, окрім деспотичного укладу сім’ї, на котру показує д. Пипін, викохана в них історією. Розвиваючись у давній час на відшибі, нарізно від культурних народів Європи на далекому сході, живучи ізольованим життям цілі віки, стикаючись на сході, півночі та в Сибірі тільки з півдикими примітивними язичеськими народами, котрі (хоч і не всі) культурою стояли далеко нижче за великорусів і котрих вони асимілювали, – великоруси нажили собі неповаги й нехтування до чужоземців. Придбавши собі нові землі та народи на європейському заході далеко культурніші від них, вони й на них перевели таку саму неповагу, нехтування і навіть ворожість. Сеї неповаги, сього нехтування не збулися навіть деякі високо розвиті великоруси, такі, наприклад, як критик Бєлінський, романіст Тургенєв, навіть сатирик Щедрін, що піднімав на смішки українщину. Про адміністративні великоруські особи вже нема чого й говорити, бо в них виявляється примітивний національний дух нетерплячости до інших народів з безсоромною наглістю. Сього національного гріха зливання, тільки в м’якійшій формі, не збувся зовсім і шановний д. Пипін. Пишучи попереду про наші літературні справи з великою симпатією, він у своїй новій статті показав, що небагато думає для нас поступитись. Замкнувши найновішу українську літературу в рями провінціялізму, він зовсім сходиться з урядовим приказом 1876 р. , дозволяючим українські етнографічні книжки, сяку-таку популярну літературу (простіше й щиріше сказати: дрібнесеньку нісенітницю, між котрою часом випадком проскакують і вартовні речі) та український театр (і досі забороняний в одному тільки Києві). Отсе і вся ласка! За винятком сього початку статті, де д. Пипін не відкоснувся від своїх попередніх симпатій до етнографічного українства, далі у своїй цілій статті д. Пипін виявляє погляд на наші літературно-національні справи зовсім схожі з поглядом консерваторів та слов’янофілів, хоч він якось і не доводить своїх виводів до кінця і часто не договорює своєї гадки.

Далі в своїй статті д. Пипін каже: “Виходило і справді щось чудне. Колись, ще в не дуже давні часи, думали (та й справді воно так було), що слов’янські літератури в Австрії були дуже пригноблені в своєму розвитку, а література галицько-руська найбільше, так що вона насилу чвалала, ледве чевріла, харчуючись, між іншим, тим, що давала українська література в Росії. Тепер сталося навиворіт: як остання підпала під притиск, – в Галичині, трохи через загальні політичні зміни в Австрії, давші для її народностей більшу вільність розвитку, трохи через власне силкування галицьких діячів, літературний рух дуже поширшав як в поезії і белетристиці, так і в інших працях наукових, популярних книжках і публіцистиці. Література виставила як внутрішні питання галицько-руського побуту, так і загальне питання національного життя. Руська народність в Галичині, так довго пригноблювана колись польським пануванням, а потім австрійською бюрократією, і до теперішнього часу ще не діставши політичної значности, відповідної своїй численності, володає одначе, в зрівнянні з попереднім, гаразд більшою часткою суспільної свободи і разом з тим преси. Як ми попереду сказали, одна частка галицько-руського суспільства ще давніше дійшла до думки про те, що найбільший зв’язок сполучає сей народ не з державною народністю в Росії, а доконче з Україною. Тепер же галицько-руське суспільство і література, при пригнобленому положенні українофільства і української літератури в Росії, ставали неначе б то головними літературними заступниками і виявцями українського плем’я. Приміркувавшись до сього всього, як побачимо потім, стали формуватись самі історичні погляди на долю і значність української народности: Галичина виступила, наче б то її центр. ”

“З одного боку була се зрозуміла річ, з другого— не зовсім натуральна. Зрозуміла річ, бо при теперішньому становищі діла (в Росії) для української народности і справді нема іншого літературного виявку (хоч би не повного). Не зовсім натуральна— через історичні умовини самої галицько-руської народности”.

Далі д. Пипін розказує коротенько історичне становище Галичини з давнього часу, щоб доказати, що Галичина, себто галицьке суспільство та література, не має права бути центром української літератури і заступником українського плем’я.

Колись-то, – каже д. Пипін, – ще з початку руської історії, Галицьке князівство було така сама руська земля, як князівство Київське, Чернігівське, Суздальське, Новгородське. Тоді була одна руська земля, з однією вірою, з однією княжою династією, але потім історичні події утворили зовсім інші відносини руських земель. Давня Русь, розтягнута на дуже широкому просторі, почала розпадатись і утворяти собі місцеві центри. Татари розбили давню Русь і вона зовсім подробилась. Татари заволодали Москвою і всею Північною Руссю. Південна Русь підпала під вдасть Литви. Галичину забрала Польща, і Галичина зісталась під Польщею навіть тоді, коли більша половина Малоросії за Богдана Хмельницького сполучила свою долю з долею Росії. В другій половині XVIII віку, після розпадку та розділу Польщі, Галичина стала австрійською провінцією.

“Яким же побитом одна область українського плем’я, мавша зовсім окремну історію, цілими віками відрізнена і від давнього руського цілого, і від власної південноруської гілки, може намагатись з правом на заступництво і виявництво самої чистої руської народности? Очевидячки, тут є якесь велике непорозуміння”, – каже д. Пипін.

Нам здасться, що для нас непорозуміння тут нема ніякого. Діло в тому, з якого пункту і центру дивитсь на Гаичину та її народність. Коли глянути на неї з пункту Петербурґу або Москви, чи з пункту Великоросіі, то виходить, що Галичина нібито не має права на заступництво усього українського плем’я. Коли же глянути на се діло з пункту Києва чи Харкова, з пункту України, то виходить, що вона зовсім таки має право на таке заступництво. Д[обродій] Пипін не так, трохи якось по-своєму, дивиться на історію Галичини і вибирає з тієї історії, і то тільки політичної, пункти й факти, сказати б, розділяючі і відрізняючі Галичину від давньої Москви та теперішньої Росії та України, поминувши факти єднаючі її історію з історією України і історію властиво культурну й просвітню.

Від Великоросії Галичина була відрізнена ще від часу Батия та монгольського ярма, – від України вона не була таки вже зовсім і завсіди відрізнена так, як здасться д. Пипінові.

1340 року польський король Казимир завоював Галичину і сполучив її з Польщею. Се відірвання Галичини від руського плем’я сталося, як бачимо, дуже давно, але незабаром після сієї події Яґелло, найменший син Ольґерда, став великим князем на Литві та на Україні, а потім, оженившись з Ядвіґою, польською королівною, став і польським королем в 1386 році і сполучив Литву, Україну та Польщу в одну державу. Галичина опинилась через 46 літ знов в одній державі в зв’язку з Україною та Білою Руссю. Правда, Вітовт, Яґеллів брат у первих, знов відрізнив Литву та Україну від Польщі, а через те і Галичина відрізнилась від свого плем’я, але в 1413 р. Яґелло погодився з Вітовтом і вони вдвох вкупі з польськими, українськими та литовськими князями з’їхались в Городлі над Бугом на сойм; Яґелло дав литовській та українській шляхті більші права, такі, які мала польська шляхта, і всі постановили у всіх ділах з’їжджатись на раду, не воювати одним без других і на загальній раді чи в соймі вибирати князів. Брат Яґелла Свидриґелло після Вітовта ще об’явив себе великим князем Литви та Руси і встоював за окремність свого князівства від Польщі, але польська і католицька шляхта не любила його, як православного по вірі, і скинула його, вибравши собі за князя Вітовтового брата Сіґізмунда, по вірі католика. В 1452 р. наслідник Свидриґелла Казимир став разом і королем польським. Як бачимо, в сей період давня Русь чи Україна то сполучалась з Польщею, то відривалась від неї, і Галичина разом з тим то була в близьких зносинах до усього українського плем’я, то в дальших.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций