Жадан Сергій Вікторович Депеш Мод — C. 3

Розміщено Шкільні твори в 27 января 2014



30

Під самим дахом, над останніми рядами, сидять сонні голуби, які вже звикли до поразок нашої команди, і сонно туркочуть, живуть собі, нікому не заважають, прикольні мокрі зграї, але ось Собака слухає їх крізь сон, вони йому з’являються в його алкогольній прострації і витягують його звідти, знаєте, такий дивний стан, коли ти одним оком бачиш світло попереду, а іншим, як би це пояснити — іншим ти бачиш те, що можна, мабуть, назвати іншим боком світла, ну, ви розумієте, одним словом, коли тобі водночас показують дуже багато, але ти в такому стані, що побачити вже нічого не можеш. Та й не хочеш. Тому Собака сповзає на цементну долівку і починає відповзати в бік проходу, давлячи своїми змученими грудьми соняшникову лушпайку, недопалки і лотерейні квитки. Відповзає до проходу, зводиться на ноги і нерішуче рухає вгору, до останнього ряду, чіпляється там за металеве кріплення і обвисає на ньому зовсім без сил — не власти на трибуну і не придавити вболівальників яких-небудь якщо впадеш потрібно буде вибачатись з кимось спілкуватись щось говорити і тоді всі відразу відчують як погано в тебе пахне з рота і відразу здогадаються що ти пив так що головне ні з ким не розмовляти і ні до кого не звертатись а якщо впадеш обов’язково з тобою хто-небудь заговорить не відкрутишся потім скажуть що в тебе так з рота погано пахне точно внюхають лише тільки почнутъ говорити навіть якщо відвернутись і говорити вбік все одно внюхають хіба що сильно відвернутись і так говорити. що говорити? що потрібно говорити щоб вони не довідались? що я повинен сказати? скоріше а то помітять скажуть що-небудь. що скажуть? скажуть чому мовчиш? не кричиш? чому я не кричу? потрібно кричати інакше вони помітять що в мене погано пахне з рота скажуть що в мене погано пахне з рота тому що я не кричу або подумають що я п’яний тому що я не кричу що я маю кричати? що я маю кричати? ну що, що я маю кричати? треба спитатись у кого-небудь треба відвернутись і спитатись або відвернутись і закричати тоді ніхто нічого не помітить все одно не помітять такий шум стоїть добре я крикну щось убік ніхто не почує як у мене погано пахне з рота але всі помітять що я кричу значить я не п’яний нормально це я нормально придумав тільки що крикнути ну що ж мені крикнути що вони всі кричать? про суддю про суддю тільки крикнути в бік щоб не почули і щоб помітили якось так потрібно крикнути й обов’язково про суддю тоді буде нормально

— І тут наш форвард вивалюється сам на сам із воротарем і б’є, просто хуячить з усієї сили, кілька тисяч мокрих вболівальників завмирають, затамовують, можна сказати,

Подих, і тут за їхніми спинами у вологій тиші розпачливо лунає:

— Еееееееееееееееей!!! — Тиииииииииииииииииииииииииии!!!!!!!!!!!!!!!!!

I мокрі вболівальники в ближніх секторах зачаровано повертають голови і бачать там Собаку Павлова, старого-доброго Собаку Павлова, якого тут знає кожен собака, себто кожен сержант з рацією, він зовсім знеможено обвисає навколо залізного кріплення, повернувшись до трибун, назовімо це спиною, і протяжно виє кудись в нікуди, чи як це назвати. 19.45

Чому? Тому що ти не просто якийсь мудак, котрий змирився із існуючим несправедливим станом речей і з повсякденними найобками з його боку, тому що ти не збираєшся до кінця своїх днів вгризатись в чиєсь горло за розфасовану ними хавку. Тому що ти, врешті-решт, маєш що сказати, якщо б тебе хтось запитався про найголовніше, так що цього вже достатньо, думає Собака, вірніше він, звісно, в такому стані нічого подібного не думає, але якби він міг зараз думати, він, мені здається, думав би саме це, тому він починає лізти вгору балкою, котра підпирає дах, здираючи пальцями стару зелену фарбу і засохле пташине лайно, притискаючись до прохолодної труби, обережно тягнеться вгору, переставляючи ноги по залізній конструкції, залізає якраз понад голови сержантів, котрі про нього на якийсь час забули, понад голови всіх своїх мокрих і п’яних знайомих, скільки їх тут є, понад щасливі голови Вови і Володі. їх він і впізнає й зупиняється якраз над ними, розглядає їх згори, думає, о як кльово, якщо простягнути руку вниз, можна обох підійняти сюди, і він тягне до них руку і щось їм говорить, навіть не помічаючи, як погано в нього пахне з рота.

I тут наші вколочують м’яч, і мокрі горлянки ревуть — вау-у-у-у-у!!! — вау-у-у-у-у!!! — ревуть вони і від цього реву сотні й тисячі сонних голубів зриваються зі сну і вилітають, мов снаряди, зі своїх сідал, встелених пір’ям, землею і лотерейними квитками, вилітають хвилею під мокре небо, і ця хвиля б’ється об Собаку Павлова, і той не втримується і летить униз, пролітає свої кілька метрів і смачно ляпається на лаву, поруч з Вовою і Володею, ті, врешті, згадують про свого Товариша, повертаються до нього і бачать його поруч із собою, як і має бути.

— О, Собака, — кричить Вова.

— Собака, ми забили, — кричить Володя.

— Здорово, — говорить Собака і посміхається. Вперше за останні три дні, до речі. 19.50-08.00

Вова і Володя не наважуються показати свої документа, тому до госпіталізованого Собаки їх не допускають, вони пояснюють, що вони друзі, навіть родичі, далекі, але все-таки родичі, але їм говорять, що таких родичів, як Собака, соромитись треба і вкладають його — п’яного й сонного — на ноші, а потому запихають до «швидкої», чомусь вони всі думають, що Собака саме травмований, а не п’яний, це його й рятує, його не вбивають на місці, як цього вимагають інструкції поводження сержантів, старшин і мічманів при героїчній охороні спортивних комплексів та місць масового відпочинку трудящих під час проведення там футбольних матчів, політичних мітингів та інших фізкультурно-просвітницьких шабашів. Якийсь сердобольний сержант навіть підходить до водія «швидкої», списує його координати, лишає йому свій робочий телефон і наказує негайно мчати важкопораненого Собаку, а завтра, якщо нічого серйозного не станеться, привезти його залатане тіло до них в ровд для подальших лабораторних дослідів, там вони і з’ясують, що це за Гагарин наїбнувся їм на голови. Водій віддає честь, ну ви розумієте, про що я, і «швидка» зникає за зеленими ворітьми стадіону, розганяючи своїми сиренами мокрих вболівальників, у чиєму веселому вирі губляться і Вова з Володею — оскільки перемога передбачає гуртування й радісну колективну масу, салюти і злагоджений хоровий спів, і тільки поразка, гірка особиста поразка, не передбачає нічого, крім п’яних санітарів й апарату штучного дихання, котрий, до того ж, і не працює, вірніше ні — він працює, але ніхто не знає, як.

До ранку Собака обригує всі простирадла, якими його було обгорнуто, і викликає різку відразу з боку медичного персоналу. Чергові медсестри намагаються кудись дозвонитесь, знайти тих далеких родичів, котрі хотіли цю наволоч забрати ще там — на стадіоні, але телефону ніхто не знає, у Собаки з усіх документів знаходять лише ветеранське посвідчення, видане на ім’я Павлової Віри Наумівни, всі розглядають це посвідчення — потріпане та обгоріле по краях — але Собака, хоч ти вбий, на Павлову Віру Наумівну не тягне, вони про всяк випадок ще дивляться по картотеці і з подивуванням з’ясовують, що згідно з їхніми записами ця сама Віра Наумівна ще три з половиною роки тому богу душу віддала, але в цих картотеках таке трапляється, говорить старша чергова медсестра, повністю прийняти, що перед нею таки не Павлова Віра Наумівна, а якийсь неідентифікований уйобок, вона відмовляється, тож на ранок вони видзвонюють водія зі швидкої, той щойно відпрацював зміну і з цього приводу цілу ніч пив, тож про Собаку зрозумів не відразу, сказав, що ніякої такої Віри Наумівни він вчора зі стадіону не привозив, божився, що одружений і що з дружиною у них все гаразд, навіть секс інколи буває, коли він не на зміні, ну, але, врешті, зрозумів, про що йдеться і видав медсестрам телефон сержанта, який цікавився вчора подальшою долею підібраного ним Собаки. Медсестри кидаються телефонувати сержантові, говорять, що, мовляв, біда, Товаришу сержанте, в нас тут лежить обриганий недоносок, який-який? з ранковою бадьоринкою в голосі перепитує сержант і тут таки починає записувати, записую, говорить він — об-ри-га-ний, ну-ну? ось, говорять медсестри, мало того, що обриганий, так він ще й без паспорта, так-так-так, відповідає на це сержант, не так швидко — ма-ло-то-го-що-об-ри-г, слухайте, раптом питає він, ну, а мені то що, може в нього струс мозку? немає в нього, — кажуть сестри, — ні струсу, ні мозку, він взагалі якийсь дезертир, ходить з чужими документами, ага, радіє сержант, з чужими, ще й обригав нам тут усе, — не можуть заспокоїтись сестри, ну, це ви ладно, суворо говорить сержант, давайте тягніть його до нас, але скоріше, в мене о дев’ятій зміна закінчується, а напарник мій з ним тягатись навряд чи захоче — у нього тиск.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций