Деркач Сергій Я - маргінал шесть… прийом! — C. 4

Розміщено Шкільні твори в 25 января 2014



Подейкували, що під шоломом розташовувався вже безпосередньо й сам мозок, тобто саме цей пластмасовий панцир й був наразі безпосередньо черепною коробкою.



Минулого Капрухи, як й більшості з мешканців прихистку ніхто не знав, але, знову ж таки, подейкували, що він, у відносно недалекій історії колись працював у міліції, а точніше в ДАІ. Отож на тій нелегкій службі бідоласі десь й надло в голову. Власне, численні міфо-легенди обмежені довколо втаємниченої особистості Капрухи – Автоматічєского Удовлєтворітєля, як прозвали його за безперервну невтомну мастурбацію свого члена та постійну готовність всунути його в будь-який більш-менш живий отвір, хоча, як правило частіше вставляли йому самому, так от, скоріш за все подібні чутки таки мали під собою реальне підгрунття, хоч сам він ніколи й не розповсюджувався з цього приводу. А втім, навіщо говорити, коли все й так було викладане що на долоні, чи то пак голові: білого кольору пластмасовий шолом являв собою ніби як розтятий навпіл кавун, далі, нижню частину доповнювала шкіряна складова, щільно облягаючи, закриваючи вуха й шию. Тобто вся ця конструкція на сьогоднішній день була вже напевно стійкою, конкретною пляшкою, десь так родом із 60-70-х років. Про те, як міцно-надійно кріпився шолом до голови свідчив затягнутий під підборіддям, врізавшийся в жирові складки ремінець. Годі було й пробувати зняти цю оболонку, хіба що разом з башкою. А так як, до того ж ще й козирок був відламаний, то пластмасова півсфера плавно, непомітно переходила в густі, кошлаті брови свого господаря, надійно ховаючи під собою й лоба. Натомість на самому шоломі, над тим місцем де мав би теоретично знаходитись лоб, красувались великі, сині літери складавші всіім відомий напис й відповідно даючи відповідь щодо історичного минулого втаємниченої особи. Щоправда, на абревіатурі “ГАИ“ вся зрозумілість й закінчувалася, - впоперек шолома, від вуха до вуха й через маківку такими ж само величезними, яскраво-червоними цифрами значився 5-ти, а чи 6-ти значний номер. Отож саме цей номер й заганяв всіх в глухий кут. “Ето спєциальний код для ідентифікації бойца-гаїшніка с вертольота!“ - авторитетно пояснював всезнаючий демобілізований шахтьор Пердовіч. «Або со спутніка, тіпа GPS…» - доповнював хтось із натовпу…



А втім, інтрига зберігалася. Натомість з тильно-потиличною частиною гаїшно-мотоциклетного шолома-голови, все виглядало чітко й конкретно-однозначно. До Капрухиної потилиці надійно-довічно був прикручений двома болтами самий звичайний, такий, що як правило чіпляють на бризговинах вантажівок світло відбиваючий трикутник.











Три







- Ага, значить ось така дяка за всю мою доброту душевну, шановний Януарій Варфоломєіч, - несподівано з’явилася в дверях постать, кидаючи місцевому Володарю життя вбивчі докори.



Все вмить завмерло, в жахливому заціпенінні витріщившись на глас господинь.



В приміщенні запала мертва тиша, навіть мухи перестали двигати, і лише один Капруха не зважав на минувше одкровення, - нарешті впіймавши слинявими губами сосок, він тепер плямкаючи осатаніло сосав його, втягуючи в себе з такою силою, що аж пекельний кочегар заворушившись знову запрацював лопатою…



Між тим всі погляди в’ялися в месію, що стояв в отворі дверей. Оточений яскравим ореолом, створений світившим йому у спеку сонцем, прийшовший являв собою на даний момент щонайменше істину в останній інстанції.



А втім інтригуючи-сенсаційне таїнство тривало не так вже й довго. Зробивши крок вперед, ніби як ступивши із райських за обріїв на грішну землю, вся урочистість моменту тут таки й щезла, розчинившись в оточуючій реальності. Та й вбрана істина була відповідним чином: розтоплені, кирзові чоботи щедро вимазані, заліплені вже сухою грязюкою, зверху якої поналипала ще й свіжа, сьогоднішня; міліцейські штани-галіфе; українська замизкана вишиванка підперезана солдатським ременем з аж позеленілою бляхою. З викарбуваній на ній серпа то-молотастою пятипроменевою совєтською зіркою, такий собі типаж аля-шароварнина, в шаблонно-пласкому уявленні пост-комуністично-тупорилого, дрібного начальника-чиновника; довершуючи увінчував композицію хвацько заломлений на потилицю лисого черепа кашкет, виготовлений із незрозумілого матеріалу й такого ж само невизначеного кольору. Все це вище означене вбрання, було натягнуте на потворно-безформову масу заплившого жиром свино-подібного тіла. Незважаючи на те, що надворі було ще відносно прохолодно, проте месія вже потерпав від спеки, - важко хекаючи та спливаючи потом, й відповідно розповсюджуючи довколо себе сірно-міачний сморід.



- Януарій Варфоломєіч.., - таким же спокійно-наставницьким тоном рік далі викривач, мов той китайський бовдур хилитаючи головою, - Януарій Варфоломєіч, тобі від Самого Нашого Святєйшо-Свєтлєйшого Президента було пожалувано соціальне житло.., а ти.., тебе ж назначили самим ЕЛЕКТОРАТОМ! – запала врочисто-піднесена пауза. – А ти.., неблагодарний! Чо здєся устроіл?! – грізно гримнув правосуддя, швидко скидаючи з себе маску професійного українця, натомість набуваючи вже звикло-зрозумілої форми й вигляду.



Зі зло віщим свистом, розсікаючи затхло-смердючу суміш нібито повітря, у випростаній руці караючи справедливості з’явилася нагайка. Ще мить й сплетена мотузка з сиром’якої шкіри полоснула по спині стоявшого рачки Хазяїна.



- Ти пачєму бидло сабачьє не вивал сваїх уродав на работу?! – гримів вже нормальний, зрозуміло-прийнятний голос.



- Я.., да.., ооооо! О святєйший, радной атєц-ізбіратєль!!! – в радісно-шаленому екстазі вигукнув Володар обмежено-дарованого життя блискавкою кидаючись на кирзові чоботи ізбіратєля. – Канєшна! Как я мог запам’ятовать?! Елек, елек, елек.., - знову заклинило Хазяїна.



- Електорат Варфоломєіч! – не менш радісно-врочисто захрюкала з свого нутра кормлящая младєнца Мадонна. – Електорат!!!



- Да-да.., точно.., Електорат! – стрімко збільшуючись у розмірах від усвідомлення значущості своєї непересічної особисті, нарешті озвучив свою нову посаду, колись вже намальовану на дзеркалі й сам безпосередній її носій.



- Ви чо тута.., савсєм таво? Чіму ти прідурак радуєшся?! – пнув чоботом прямо в морду повзавшого в його ногах Електората Начальник, тупо-зачудовано витріщившись на того поросячими оченятами.



А через хвилину-другу, так нічого й не второпавши месія заходився хрестити ногаєм всіх підряд кого-попало. Щоправда, повторно рубонути по спині, колисавшу на руках немовля, швіцьку левицю у буйствувавшої справедливості не вийшло. Намагаючись не порушити інтимно-врочистого моменту, тобто аби Капруха бува не випустив з рота її соска, молодиця зхитрувавши, перехопила розсікавшого повітря нагая. Спритно закручуючи довкола руки мотузку, Сосанна легко, без видимих зусиль смикнула її до себе. Начальницька, свиноподібна туша невтримавшись на ногах, втративши опору так й гепнула на підлогу, здіймаючи довкола себе цілу хмару пилюки.



По кімнатному приміщенні соціального житла пронеслася хвиля переможно-вдоволеного істеричного воплю. Натовп радісно завив. Сам же Електорат, так само рачки підійшовши врочисто-тріумфальною ходою до розплестаного на підлозі несподіваного месії-ізбіратєля, не менш врочисто вистявся на нього. Щоправда, запасу сечі у Електората вистачило всього лише на одну ногу Начальника та ще на досить об’ємну, вивершену чималим пагорбом жопу обтягнуту казенним галіфе.



Невідомо чим би закінчилося шоу, котре щойно розпочалося, оскільки бажаючих опорожнитися не бракувало, якби завчасно не нагодився водій начальствуючої особи. Рішуче-суворо розштовхавши лунаюче стадо він підскочив до свого шефа.



- Пісюарій Муфлонич! – загугнявив панський кучер у вухо боса. - Пісюарій Муфлонич, нас срочно визивають на об’єкт! Кажу визивають, нада їхати! – несамовито трусив за плече патрона водій.



Тож же тупо вирячивши перелякані баньки лише надував щоки, важно й жадібно втягуючи в себе густу суміш пилу з повітрям та дрібним сміттям вкривавшим підлогу. Не добившись від начальника хоча б якихось проявів усвідомленої свідомості, шнирь довго не вагаючись, а тим більше не розмірковуючи, ухопив того за першу потрапивши до рук ногу й поволочив безпорядне тіло надвір. Клацаючи зубами по долівці той лише видавав глухі стогони, не роблячи жодних спроб хоча б якось змінити ситуацію. Скидалося на те, що подібна мандрівка, такий собі оригінально-екстримальний засіб пересування для нього був звичною справою, в усякому разі для водія то це точно. Маючи масивно-могутню, кремезну тіло будову молодик рухався впевнено й легко. Не зменшив швидкості він навіть й тоді, коли під час проходження крізь двері, одна з вільних ніг шефа, відхилившись дещо в сторону, зачепилася за одвірки.



Першим не витримав начальник. Заверещавши на все горло писклявим фальцетом, заглушуючи всі інші довколишні звуки.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций