Багряний Іван Павлович Розгром — C. 19

Розміщено Шкільні твори в 25 января 2014



Вони скачуть, мов блохи, по всіх просторах моєї Вітчизни, вони біжать через мій театр…

Ось так — вихоплюється прибитий панікою, розгублений німецький вояк десь із темряви, з-за заслони ночі і, засліплений раптовим світлом, поривається кинутися сторч, одчайдушно рятуючись від погибелі, що женеться за ним, — так ніби кльовн в маріонетковому театрі намагається кинутися, в залю, напропуд… Він шарпається на всі боки, як заєць під фарами автомобіля… На ручних дитячих санчатках везе амуніцію, рюкзак, лижви, в’язки гранат, стілець з одбитою ніжкою… Ха!. Везе трофеї разом з рештками власного узброєння… Ноги обмотані лантухами. Шолом йому з’їхав набік…

Мечеться:

— “Во іст штрасе нах Дойчлянд?!. Во іст штрасе нах Дойчлянд?!.”

Хоче кинутися за коло світла, ніби в партер, сторч головою…

А на нього напірають ззаду… Другий і третій, і всі інші… Так утворюються на шляхах затори, збільшуючи паніку!. “Шнель!. Шнель” Градеаус!!. Градеаус!!.

Вояк поспішає. За ним черідкою і так само з дитячими санчатками інші. Обернувшись, ПЕРШИЙ кричить до ДРУГОГО:

— Ві гайст дізес лянд?!.

— Україна!!. — шипить у відповідь. І, це слово підстьобує всіх, аж но кожен з жахом стинається й присідає, мов би злодій, на місці злочину. Підстьобуваний цим словом, кожен припускає чимдуж… Щезають…

І тими ж стежками, крадучись, услід виходить ЖІНКА з малим дитям і з вузликом, друге дитя тримається за спідницю… Мати… Одна із безлічі матерів, розгублених на роздріжжі, закручених у вогненній віхолі. Стала… Ось так вибралась у дорогу… Зупинилась на розпутті й стоїть… Позаду — жах, і попереду — жах і мла… Похилилась і стоїть, межи двома смертями вибираючи… Похитала головою, зідхнула тяжко… І з мукою вернулася назад…

 

………………….

На перехресті велика об’ява… Вона стоїть, у віччу як і те перехрестя, об’ява одна з безліч… й перехрестя одно з безлічі… Але воно одно те перехрестя, єдине, — синтеза всіх перехресть, узагальнення… Над ОБ’ЯВОЮ свастика, а під нею великими літерами — “СМЕРТЬ!.” — а далі не розбереш… І на перехресті ж колонка водотягу — звичайна колонка з підоймою. Але це перехрестя там, де була велика трагедія…

Вибігає перелякана ЖІНКА. Озирнулась тужно кругом та й заломила руки:

— Ой, Боже ж, Боже!. Та нащо ж вони її виставили на позорище?!?!. (похитується в тузі) — Два місяці мордували — та й ростріляли… Та й голу, заморожену виставили посеред міста!. (дивиться з жахом кудись і закриває очі рукою) — Бідна — бідна, нещасна ОЛЬГО!!. Та хочби ж хто прикрив…

— Не можна!. Стріляють… — підбігла ПРІСЯ; вхопивши жінку за рукав, показує кудись, перелякано шепоче: — А з другого боку — лежать дядя Гриць… і Кирпиченко… (раптом шарпнула) — Дивіться, мамо!. Дивіться!. Німак!. мацає!.

ЖІНКА христиться… І мала христиться… ЖІНКА тужно:

— Два місяці мордували, та й ще…

ДІВЧИНКА:

— Мамо дивиться!!.

— Ох… Боже ж мій… (хитає жінка головою розпучливо) — уже ж біжать… дні і ночі біжать… Та й ще… коло НЕЇ… зупиняються…

Раптом христяться. Закривають очі руками і з жахом задкують геть…

Десь далеко стогне алярмова сирена…

Виходить до колонки військовополонений, — зарослий, у язвах, у бинтах, змучений; виходить з відрами і з пов’язкою “КРІҐСҐЕФАНҐЕНЕР”. Понуро нагнувшись і потираючи руки, закляклі від холоду, підставив відро, береться за підойму колонки… Темний, як хмара…

З другого боку, задкуючи і задерши голову вгору, входить ДІДУСЬ у однім стоптанім валянку і в одній гальоші, на голові капелюх… Він зорить щось угорі з-під долоні… А тоді дивиться просто, десь на шлях апатично, без радости і без злоби:

— Ха-ха… От як біжать! День і ніч, день і ніч, і по всіх шляхах… Амуніцію на хребті пруть та на санчатках сурганять… От тобі й непобідима сила-техніка!. Ха!. То бігли італійці, мадяри, румуни, — а це вже сам нємець попер… Гех біжать…

— Нехай біжать… їх і в Берліні, знайдуть! (це полонений понуро, люто, злорадно).

ДІДУСЬ обернувся:

— Га… А ти звідки?

— 3 Колими, діду!…

— Так ти був на Колимі-і!!?

— Сім років, діду!.

— О!. З моїми синами…

— З твоїми, діду…

— А тепер?

ПОЛОНЕНИЙ оглянув себе, наче демонструючи, і понурим сарказмом:

— В Европі був…

— О!. З моїми — (витирає очі) — дочками…

— З твоїми, діду…

ДІД розгублено озирається, безпомічно шепоче:

— Господи!… А що ж тепер… Ти ж глянь, глянь!. Як біжать…

— Нехай біжать… (крізь зуби) — їх і в Берліні знайдуть!!.

— Синку!. А ми ж… А нас?!.

— (понуро) — Повішають, діду… (з раптовою розпукою) — Нас повішають, діду. І мертвих повиймають з могил та й знов повішають… Так… Але нехай же й їх пороздирають на шматки, старих і малих, і дітей і жінок… (задихається) — Там ідуть НАШІ хлопці.!. Ого!. І щоб всіх!… І немовлят об стовпець головою… як вони наших!. (Трясеться. Напівбожевільний в нестямі витріщив маніякально очі і, витираючи холодний піт, повів рукою тихо:) — От трупи… Це нас сорок сім тисяч… за тиждень… вимерло… від голоду… (шепоче) — За тиждень, діду… А за два роки… а… (та й глянув на діда).

ДІД читав об’яву, впавши на неї оком. Водив по ній пальцем. А полонений жадібно дивився… А потім ДІД відсахнувся і, відступаючи, закліпав очима — перехрестився і помалу зняв капелюх…

ПОЛОНЕНИЙ потягся рукою до шапки:

— Це… про ту жінку…

(і помалу-помалу теж зняв шапку).

Далеко виє алярмова сирена.

 

…………. 1

Розбомблене мешкання Урбанів. Одна стіна вивалилась. У велику проломину видно майдан, а на нім, біля зруйнованого пам’ятника Шевченкові, мов би мармурова статуя, стоїть розстріляна, гола і заморожена ОЛЬГА. З гордо піднесеною головою…

Чути як крокують військові відділи десь і хаотично гудуть машини…

ОЛЬГА стоїть, лицем наставившись в небо… Якась жінка підбігла і накинула на неї шмат ряднини… Але підійшов німецький вояк і здер ту ряднину геть… Далеко виє сирена… Хтось голосить:

— Ого-го-го… Тікають… “Диви!.” Санчатками… “Як старці вже…” Ой, Боже, Боже… Навіщо ж вони її… (такі блукаючі, злорадні і тихі розпучливі голоси). 2

До помешкання засапаний вбігає МАТІС… З костуром, з рюкзаком за плечима.

Він уже не в пишній формі фельдкоменданта. Розхрістаний, забрьоханий, в пошматованій, брудній одежі. Не голений, з забинтованою ще й не покритою головою. Безмежно вимучений. Став посеред хати, озираючись блукаючим поглядом…

— “Що це?!. Де ж ВОНА?!. Я мушу її бачити… Мушу!. Фу-у… Все пропало!!. Повний розгром!., (кидає костур, зміненим голосом:) — Але… Я — живий!. (Мацає голову і радісно сміється) — І я додержав слова… зайшов… Тепер я вже додержу слова (заглянув у сумежну — за сценою — кімнату; вернувся і став розгублений:) — Що це?.

Раптом глянув у проломину. Аж ступнув наперед. Протер очі…

— Фрау Ольга!!.— вигукнув нагло потрясений. І відсахнувся.

— Так… Фрау Ольга!!. — поточився і обперся об рояль, тупо глядючи просто себе, а тоді знов у проломину, туди, на “мармурову” жінку, не в силі одвести очей.

— …Фрау Ольга…

І прошепотів з, непідробним жалем, майже розпачем:

— “Королева”…

Тремтячою рукою обмацав кишені, ніби злякавшись чи не загубив щось… Ні, не загубив… Довго і гарячково нишпорив в грубому кишеньковому папірнику… Знайшов!. Довго дивився на знимку і рука йому тремтіла, тримаючи… Потім старанно сховав… і перевів очі на площу… та й враз закрив ті очі ліктем:

— Безглуздя… Яке потрясаюче безглуздя!!. І засміявся гістерично:

— Ха-ха-ха-ха., От… (і знову сміявся, і простіг руку туди, до неї:) Ти мала рацію, фрау Ольга!. Ти мала рацію!. І ти й тепер маєш рацію от, така горда…

Біля фігури скупчились кілька вояків. МАТІС, шарпнувши за автоматичного пістоля, закричав несамовито:

— Раус!!. Раус!!.

Але враз махнув рукою, саркастично:

— Цу шпет… Ес іст цу шпет майн лібер гер… Хм… Це називається “перемогли”… Ха-ха-ха!!. Розтоптали, розчавили, постріляли і виставили оголену перед цілим світом — дивіться!. Ось де довершився, весь геній тисячолітньої культури і вся найграндіозніша мілітарна міць!. Ось для чого Німеччина не їла масла 10 років!!. Ха-ха-ха… (прошепотів трагічно) — І ось де ми зломили собі хребет. Так… (дивиться якийсь час погноблено, тре очі) — Яка неймовірна трагедія!… (саркастично) — Ось це мусить бути пам’ятником, апотеозою цієї війни. Ха! Досягнення двох мілітарних потуг… Що?!. (шарпнувся) — Це ми?. Так, це ми!. Але й вони. І вони Фрау Ольга! І вони! Ти їм скажеш… ВОНИ там ідуть, маршують за нами, як перше ми йшли за ними… через твою голову… Це вони ідуть, щоб на довершення, ха-ха-ха, Тебе ще повісити… (павза) — Тож ти стоїш отак не день, ти стоїш отак десятиліття… Я знаю… Ми лише прислужилися — унагляднили… (мацає голову, тисне на скроні).

Ах, все йде в прірву… Фрау Ольга! Твоя правда. Ми котимось у прірву… Тепер ясно, — ми котимось… у прірву… А над прірвою стоїш ти і ніхто не годен тебе туди зіпхнути…

(сміється глумливо, дивлячись на свої чоботи)

Дві… Дві найбільші мілітарні потуги світу не могли дати з тобою ради — упокорювали, нагинали, ставили на коліна… А Ти все була горда… І от — нарешті поставили… І ти стоїш… Але — стривай… Момент… Де ж її дитина, син?. У неї ж був син!.

(озирається, підіймає якусь дитячу ляльку, розтрощену й поковеркану, тримає її в руках… Оглядає всі речі… Дивиться на портрет її мужа, взявши з столу, і обережно кладе назад, кладе на стіл поламану іграшку і, повівши очима по хаті, тихо починає виходити… Шепоче:)

— Ні, і Ми, і Вони — безсилі Тебе подолати… І Ми, і Вони пописалися ось так… На цілу Історію. Але — й тільки… Крапка. І зветься та крапка — “ганьба на віки вічні”…

(Хапливо поправляє рюкзак і бандаж на голові… Бере костур:)

Прощай, фрау Ольга!. (стоїть, дивлячись туди, в проломину, завмер, не в силі відірвати очей… навіть не чув шелесту за собою). 3

До кімнати увійшла МАТИ Ольги з клуночком… Змарніла, бліда, згорблена, але стоїчна в своєму горі. З нею, тримаючись за руку, БОРИС.

МАТИ тужно глянула в куток, де висів вцілілий образок Марії, і впала на коліна:


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций