Грінченко Борис Дмитрович Серед темної ночі — C. 9

Розміщено Шкільні твори в 18 января 2014



Може, вмисне, щоб потім урядника навести? Темна постать Романова нічого не могла йому про це сказати: обличчя не видко було.

— Якої пшениці? — запитався врешті.

— З дому.

— Не брешеш?

— Чого б я став брехать?

Рябченко ще подумав і згодився:

— Добре!

— Почому даси?

Рябченко сказав півціни.

— Дешево.

— Знайди дорожче!

Роман знав, що дорожче не знайдеш, і сказав:

— Добре, зараз принесу.

— Трохи згодом, як місяць зовсім зайде!

— Та він уже заходе.

Поки Роман вернувся додому, то місяць і справді зайшов.

Цієї ночі Роман одніс до Рябченка три мішки пшениці, і в його в кишені забряжчали гроші. Тоді з упокоєм заснув.

Другого дня Денисові здалося, що пшениці в воросі наче поменшало, але потім він подумав, що, мабуть, помилився, і нікому нічого не сказав.

Роман справив собі нову черкасинову жакетку, і в його нічого не зосталося з тих грошей, що взяв за пшеницю. Мусив знову ходити до Рябченка. Цього разу на току вже не було нічого, то він набрав з комори, з засіків, добравши до замка старого ключа. З цим ключем він і потому зазирав ще до комори, але робив це обережно, щоб ніхто не помічав.

Одного разу старий Сиваш уранці лагодив двері в повітці. Було до схід сонця холодно, то вдяг кожуха. Як сонце зійшло, потепліло, скинув його та й забув у повітці. Там він і лежав увесь день.

Другого дня Роман лагодивсь іти ще в якусь економію шукати служби. Устав рано,— ще всі спали. Було холодно, а його драненьке пальтечко висіло в хаті. Спав він у повітці і побачив тоді біля дверей батькового кожуха… Удяг його.

В економії нічого не добувся: там уже знали про те, як він був сторожем у лісі.

— Ех, жисть мотузяная!.— нарікав, вертаючися додому. Сонце вже припікало, довелося скинути кожуха й нести.— І якого я чорта ноги бив? Ще кожух тягни! Піду в город та хоч продам його, щоб дурно не ходити! Ніхто ж не бачив, як я вдягав його.

Завернувсь і пішов у город. Від економії туди було верстов чотири. Швидко їх перейшов і подавсь у город просто на базар. Там жидки торгували ношеною одежею, сидячи кожен над купою свиток, кожухів, чумарок, жакеток, штанів та іншого старого дрантя, кинутого долі або на брудному рундуці. Покупців не було, самі жиди й жидівки завзято шваркотіли проміж себе. Роман підійшов до одного:

— Жиде, купи кожух! Жид подивився на кожуха:

— Скільки хочеш?

— Десятку давай!

— Оддай його своєму батькові — може, на онучі здасться.— І він кинув од себе кожух.

— А ти ж скільки даєш?

— Два.

— Нехай же твій тателе іми подавиться! Роман пішов далі, до другого жида. Але перший жид щось зацвенькав до цього.

— Ну, се такий козух, со одна смусина од другої смусини — як нас город од Одес.

— Що ти брешеш, жиде? Він іще зовсім новий, мало й ношений.

— Якби він був новий, то я б тобі за його дав десять рублів, а як він такий старий, як беззубий собака, то я тобі дам за його десять злотих.

Ледве продав добрячий кожух за три рублі. Гаразд пообідав, випив пива і пішов додому.

А дома батько вранці кинувся кожуха й згадав, що забув його в повітці. Пішов туди — нема.

«Мабуть, те ледащо вдягло»,— подумав Сиваш і не став більше шукати.

Але Роман прийшов увечері без кожуха.

— Ти хіба не вдягав кожуха? — запитав його батько.

— Стану я вдягать ваші кожухи! На чорта він мені здавсь!

Кинулися тоді всі шукати, тільки Роман — ні. Не знайшовши кожуха, старий Сиваш почав лаяти Романа:

— Коли вже нічого не робить, ледащо, то хоч би вже, йдучи, двері в повітці зачинило! Мабуть, собаки затягли, а хтось потім узяв.

Роман аж розсердився:

— Що я буду за всяким доглядать та прибирать! Самі розкидають, а я одвічай!

Усі дивувались: хто б міг украсти? Нема, здається, й злодіїв поблизу, а вкрадено.

Трохи згодом Роман устругнув нову штуку. У їх у сінях висіло велике сало — пудів зо два. Двері з сіней у двір засувалися засувом. Він уночі нишком одсунув ключем засув, зліз по драбині на горище й зняв сало. Не гаючись, потяг його до Рябченка. Але той не схотів прийняти:

— Буде трус, може, й мене труситимуть, то знайдуть. Цього не хочу, це не пшениця. Заховай де-небудь, нехай перележить,— тоді візьму.

Роман пішов од нього лихий. Візьме, як перележить! Байдуже йому тоді! Тоді Роман і сам одтаска його в город та й продасть дорожче, ніж тобі. Роман уже сердитий був на Рябченка, що той дешево платив.

Одначе не нести ж сало назад. Треба десь його заховати. Де б же? Хіба в байрачку, що праворуч од дороги, як іти в город? Там є одна нора… Недавно Роман її бачив, як ходив там. І добре буде потім узяти, щоб нести на базар.

Роман пішов не вулицею, а городами, і вибрався за село. Півверстви від села до байрачка перейшов швиденько. Знайшов знайому печерку, запхав туди сало, закидав хмизом, листям сухим. Тоді мерщій вернувся додому.

Другого дня Сиваші сполошилися: сало вкрадено! Мати аж заголосила, так їй жалко було: таке сало товсте та гарне! Батько теж бідкався і ніяк не міг зрозуміти, де ті злодії беруться? Тільки Денис не бідкався, але страшенно лютував, не казав ні слова і щось собі думав. Роман поки ще любісінько спав.

Послали Зінька покликати старосту. Прийшов староста з людьми. Подивилися на сіни, подивилися, що в їх нема сала…

— Отут і висіло? — розпитував староста.

— Отут і висіло.

— І забрано?

— А забрано ж, забрано, бодай йому руки покорчило! — кляла стара Сивашиха.

— Мабуть же, його таке забрало, що вже й заховало добре! — сказав староста.

— А мабуть! — додав хтось з людей.

— Шкода ж, коли так, і шукати! — І староста повернув, щоб уже додому йти.

Але Денис зазмагався:

— Як же то так? Таку шкоду зроблено, та й покинути, та й не шукати?

— Та де ж його шукати? — дивувався староста, бо йому не хотілося клопотатися.

Денис намігся, щоб потрушено Рябченка. Покликали врядника, пішли до Рябченка. Той страшенно розсердився, кричав, що вони не сміють його «порочити», не дозволяв трусити і вимагав, щоб Денис заложив десять карбованців, а тоді вже й трусив. Денис такий був певний знайти в нього сало, що заложив гроші; десятьох не було, дак хоч три. Хитрий Рябченко радий був і тому.

Почали трусити. Обнишпорили хату, хліви, город —скрізь. Нічого не було. Денис сам по кілька разів перекопав усі закапелки і все ж не знайшов сала.

Рябченко радів: три карбованці зоставалися йому — несподіваний бариш. А Денис пішов додому розлютований, бо пропало сало, пропали й три карбованці. Дома він мокрим рядном напався на батька:

— Як собі хочете, тату, а я так далі жити не буду! Нащо ви потураєте Романові? Розледащів, нічого не робить, та ще й краде!

— Як то-краде? — спитався понуро батько, начува-ючися нового лиха.

— А так, що це Романове діло з салом… та, мабуть, і з кожухом.

— Як то Романове? Хіба в Романа що знайдено? — спитав батько ще похмуріше, хоч у самого тремтів голос.

— Хоч нічого не знайдено, та я знаю, що воно його рук не минуло.

— Та як же ти смієш це казати? — гримнув батько, зірвавшися з лави.

Денис глянув на його і аж перелякався: батько стояв перед їм блідий, очі палали якимсь непевним огнем, увесь аж трусився, стиснувши кулаки.

— Як ти смієш це казати на свого брата, нічого не знаючи? У нашій сім’ї зроду не було злодіїв і нема, чуєш ти! А ти сам на свою сім’ю будеш неславу пускати?!

Денис схаменувся, побачивши, яй роздратував батька.

— Та нехай і по-вашому, але нащо ж ми з жінкою будемо робить на ледацюгу? Або проженіть його, або нехай робить, або мене відділіть! Що це таке справді?! Ледащу такий потур давати! Це треба розуму рішитися.

— Мовчи ти, блазню! — знову розсердився батько.— А то я тобі такого дам, що в тебе останній твій дурний розум з голови вискочить! Еч, розумніший уже за батька зробився! І сам без тебе знаю, що треба робити, і зроблю.

Саме на цю розмову наскочив Роман.

— Слухай, Романе, що я тобі казатиму! — озвався до його батько гнівно.— Годі вже панувати! Або берись до роботи, або йди собі куди знаєш!

— То що? І піду! — відказав Роман так спокійно, мов це йому байдуже було.— Піду в город — там собі швидше службу знайду. Як розвеличались!. Обійдемось і без вас!

Повернувся та й з хати.

Він цього сподівався, що таки Денис колись під’юдить батька вигнати його,— він певний був, що батько це говорив з направи. Ну, та не таке вже воно й лихе. Піде в город, продасть там сало… Поживе трохи, поки службу знайде… А коли й не знайде… ну, там видно буде, що робити!.

Але Денис на тому не перестав. Мав на Романа велике пересердя і за сало, і за пропащі три карбованці. Пішов до Струка та до кума Терешка Тонконоженка і розказав їм усе, що думав про Романа. Тоді втрьох заходилися його сочити: куди той не піде, то все якийсь з них на нього оком накидає, пасе. Батько ж із Зіньком нічого про це не знали, бо звелів Денис не казати їм про це.

Днів через два Роман пішов у город. Так зібрався й пішов, що сім’я й не знала про це, ні з ким і не попрощався, навіть з матір’ю.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций