Оскар Уайльд Портрет Доріана Грея — C. 95

Розміщено Шкільні твори в 17 января 2014



Справжнє натхнення водило вашими пальцями.



- Це тому, що я вирішив стати доброчесним, - посміхнувся у відповідь Доріан. - І вже де в чому змінився.



- Тільки в ставленні до мене ви не можете змінитись, Доріане, - мовив лорд Генрі. - Ми завжди будемо друзями.



- Але ж це ви колись отруїли мене книжкою. Я не подарую вам цього, скільки житиму, Гаррі. Дайте слово, що більше нікому не покажете її. Вона завдає шкоди.



- Любий мій, ви й справді беретесь моралізувати. Незабаром ви, як щирий неофіт, почнете застерігати людей перед усіма гріхами, що вам уже оприкріли. Ні, Доріане, ви занадто гарний для цього. Та й ні до чого це. Які ми є, такі ми є, і такими й будемо. А отруєння книжкою - річ узагалі неможлива. Мистецтво не має впливу на дії людини - воно паралізує бажання діяти. Воно цілковито безплідне. Книжки, що їх світ вважає за неморальні, тільки показують світові його ж наругу, та й годі. Але нічого нам сперечатись про літературу… Приходьте до мене завтра. Об одинадцятій я їду верхи на прогулянку, і ми зможемо зробити це вдвох, а опісля я візьму вас із собою на полуденок до леді Бренксам. Це чарівна жінка, і вона хоче порадитися з вами про гобелени, які збирається придбати. Отже, глядіть, щоб ви прийшли… Чи краще ми пополуднуємо в нашої маленької герцогині? Вона каже, що ніколи тепер не бачить вас. Може, Ґледіс набридла вам? Я так і думав. її гострий язичок скоро переїдається. Гаразд, але, в усякому разі, приходьте об одинадцятій.



- І конче треба мені приходити, Гаррі?



- А певно! В Парку дуже мило о цій порі. Бузок там розцвів так пишно, як було тільки того літа, коли я познайомився з вами.



- Добре, я буду об одинадцятій. На добраніч, Гаррі.



Підійшовши до дверей, Доріан зупинився на мить, наче хотів щось додати, але тільки зітхнув і вийшов.













Розділ XX











Стояв тихий погожий вечір, такий теплий, що Доріан не зодягав пальта, а ніс його, перекинувши через руку, і навіть не закутував шиї шовковим кашне. Коли він прямував додому, покурюючи цигарку, повз нього пройшло двоє юнаків у вечірніх костюмах. Він почув, як один з них прошепотів другому:



- Оце Доріан Ґрей!



Він пригадав, як приємно бувало йому, коли в його бік показували пальцем, чи дивилися, або говорили про нього. А тепер йому обридло вічно чути своє ім’я. І половину чарів того маленького села, куди він так часто їздив останніми тижнями, саме те й становило, що там ніхто його не знав. Доріан не раз казав дівчині, яку закохав у себе, що він бідний, і вона вірила йому. Але коли він зізнався їй, що був страх як зіпсутий, вона тільки засміялася й відмовила, що зіпсуті люди завжди дуже старі і дуже бридкі. А який сміх у неї - чисто мов пташка співає! І сама вона - така гарненька в простій бавовняній сукенці й широкому капелюшку! Вона не знала нічого в житті, але вона мала все те, що він утратив.



Прийшовши додому, Доріан побачив, що камердинер і досі чекає на нього. Він відіслав його спати, а сам, лігши на канапу в бібліотеці, задумався над тим, що почув від лорда Генрі.



Чи й справді воно так, що людині ну зовсім неспромога змінитись? Доріана опосіла пекуча туга за непорочною чистотою своєї юності, своєї рожевої юності, як назвав її колись лорд Генрі. Доріан добре знав, що ославив себе ганьбою, спаплюжив душу, сповнив потворністю уяву; він усвідомлював, що справляв згубний вплив на інших і що від цього мав страшенну насолоду; він знав, що проти всіх тих життів, які стикалися з його власним, його було найкраще, і так же багато від нього сподівалося, а він покрив його безчестям… Але невже це все невиправне? І навіть надії не лишилося для нього?



О, і навіщо тільки в ту страхітливу мить гордощів та шаленства з нього вихопилося фатальне благання, щоб портрет ніс тягар його днів, а він сам щоб зберіг незаплямованою пишноту вічної молодості! То ж був початок його згуби. Краще б кожен його гріх призводив до швидкої і неомильної кари. Покара очищує душу. Не “прости нам гріхи наші”, а “покарай нас за провини наші” - ось така має бути молитва людини до всесправедливого Господа.



Люстерко в тонко різьбленій рамі, ще бозна-колишній дарунок лорда Генрі, стояло на столі, і білорукі купідони округ і досі все усміхалися. Доріан взяв дзеркало до рук - як тієї жахливої ночі, коли вперше завважив зміну в портреті, - і втупився в його гладінь невидющим, затуманеним від сліз поглядом. Колись одна особа, до безтями закохана в нього, написала йому несамовитого листа, що закінчувався такими словами обожнення: “Світ змінився, відколи прийшли в нього ви, - ви, зроблені з золота й слонової кості. Вигини ваших уст переписують наново історію світу”. Ці слова постали на пам’яті Доріановій, і він знов і знов подумки повторював їх. А тоді раптом збурилася в ньому ненависть до власної вроди і, шпурнувши дзеркало на підлогу, він розтовк його підбором на срібні уламки. Ця врода його - ось що знівечило йому життя, - його врода і його молодість, яку він собі виблагав! Якби не вони, його життя було б вільне від наруги. А врода виявилася лише машкарою, молодість - лише глумом. Та й що таке зрештою молодість? Наївна, незріла пора, пора поверхових настроїв, нездорових думок. Навіщо були йому її шати? Молодість же знищила його!



Ні, краще дати спокій минулому. Йому нічим уже не зарадиш. Про власне майбутнє - ось про що він має подумати. Джеймса Вейна поховано в безіменній могилі на цвинтарі в Селбі. Алан Кемпбел одного вечора застрелився у себе в лабораторії, так і не виказавши таємниці, накинутої йому. Збуджені пересуди про зникнення Голворда незабаром ущухнуть - до того йдеться. Отже, він, Доріан, цілком у безпеці. Проте зовсім не смерть художника гнітила його - смерть власної душі в живому тілі, ось що найдужче допікало. Безіл намалював портрета, який скалічив йому життя, і він не міг дарувати цього. Адже це той портрет спричинив усе. Безіл наговорив йому неможливих речей, але він навіть їх терпляче вислухав. А вбивство - це просто спалах безумства. Що ж до Алана Кемпбела, то він сам наклав на себе руки - така була його воля, так він і вчинив. А він, Доріан, до цього не причетний.



Нове життя! Ось чого він жадав зараз. Ось чого прагнув. Ба навіть уже й почав це нове життя. В усякому разі, він уберіг одну невинну дівчину. І ніколи більше не спокушатиме невинних. Він стане доброчесним.



Коли Доріан згадав про Гетті Мертон, у нього промайнуло: а чи не змінився на краще портрет у замкненій кімнаті? Певно, портрет уже не такий відразливий, як раніше! І, мабуть, коли його життя стане чистим від гріхів, він спроможеться стерти з обличчя на полотні всі сліди злочинних пристрастей… Ану, як ці сліди вже щезли?.. Він піде подuвиться.



Доріан узяв зі столу лампу і покрався сходами вгору. Коли він відмикав двері, його напрочуд юне обличчя засвітилося на хвильку радісною усмішкою. Так, він стане доброчесним, і той огидний портрет, який він переховує, не буде нагонити на нього страху. Він відчув, що жахливий тягар уже не тисне йому на душу.



Тихо ступаючи, він увійшов, замкнув своїм звичаєм двері зсередини і шарпнув з портрета пурпурове покривало. Крик болю й обурення вирвався в нього. Ніякої зміни він не побачив - хіба тільки в очах з’явилося щось підступне та рот скривило лицемірним усміхом. Портрет був усе так само відразливий - навіть іще відразливіший, коли тільки це можливе: червона волога на його руці начебто ще пояскравішала, ще більш скидаючись на тільки-но пролиту кров. Доріана пойняв дрож. Невже саме марнослав’я спонукало його на цей єдиний у житті добрий вчинок? Чи сама жага нових збуджень, як то насмішкувато натякнув лорд Генрі? Чи то бажання похизуватися, що часом примушує нас чинити щось благородніше за нас самих? Чи все те разом? А чому червона пляма ще побільшала? Вона розповзалася по зморшкуватих пальцях, мов якась жахлива хвороба… Кров була й на ногах портрета, немовби вона скапувала. Кров була навіть на тій руці, яка не тримала ножа!.. Що, зізнання? Може, це все до того, що він мусить зізнатися в убивстві? Виказати самого себе, піти на смерть?..



Він засміявся. І дика ж думка! Та й хто повірив би, якби навіть він зізнався? Не лишилося жодного знаку по вбитому. Все, що йому належало, було знищене. Доріан власними руками спалив його валізку й пальто. Люди просто сказали б, що він з’їхав з глузду. Та ще й замкнули б у божевільню, якби він затявся на своєму… А проте це його обов’язок - зізнатись, віддати себе на осудовисько людське, перетерпіти вселюдну покуту… Є Бог, і він вимагає від людей у гріхах своїх сповідатись перед землею так само, як і перед небом. І ніщо не очистить його, аж доки він не зізнається у своєму злочині… Злочині? Доріан здвигнув плечима. Смерть Безіла Голворда - то була дрібничка. Він думав про Гетті Мертон. Бо таки цей портрет, нібито дзеркало його душі, - він бреше! Марнославність? Цікавість? Лицемірство? Невже нічого іншого не було в його самозреченні? Ні, неправда, там було щось інше, щось більше. Принаймні так він гадав. Але - хто може сказати?…



Ні! Нічого іншого там не було. Лише через марнославність він пощадив її. З лицемірства натягнув машкару доброчестя. Заради цікавості спробував ускромити себе. Тепер він ясно бачить усе це.



Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций