Джон Рональд Руел Толкієн Володар Перснів - Дві Вежі — C. 16

Розміщено Шкільні твори в 17 января 2014



Хтозна, чи не наближається цей час? Тому що давно згублені Сауроном сади наших жінок, а зараз знищення загрожує й нам. Про це ельфи теж склали пісню. Розумієте, у нас би вона вийшла значно довшою, але ми вже вивчили її напам’ять, і я інколи її наспівую. Вам я спробую проспівати вашою мовою… Починається з того, що єні запрошує:



Як в ніжні букові листки вгортається гілля,



А сонця промінь лісові струмочки звеселя…



Щасливі мандри без кінця і пахощів розмай -



Вернись, кохана, і скажи: який чудовий край!



Але жінка йому відповідає:



Коли овіються теплом садочки і поля,



І запарує по весні пробуджена земля…



І білий цвіт, мов теплий сніг,



Мов килим - сходи рясно…



Я залишусь, я не прийду: моя земля прекрасна!



Та знову ент прохає:



Як літній полудень спливе гарячим злотом з віт,



Крізь сонне листя, у таємний прохолодний світ…



А вітер західний пісні в прозору даль несе…



Вернись, вернись, моя любов… Мій край понад усе!



Але жінка йому заперечує:



Як хвилі зрілих колосків гуляють у полях,



А сонцем випещений плід напружує гілля…



І кожна ягідка до рук схиляється сама…



Я залишусь в моїй землі, бо кращої нема! [68]



Тоді ент каже:



Коли зимовий вітер злий погасить дзвін пісень,



В беззоряну холодну ніч спливе похмурий день…



Зі сходу прийдуть холоди і заніміє ліс,



- Тебе шукатиму, щоб буть нам знову як колись.



А на це ентова жінка відповідає;



Зима зі сходу принесе жорстокий снігопад,



Мертвотний морок крижаний спустошить лан і сад,



- Тебе покличу, милий мій, щоб бути разом Знов.



Ми понесем крізь сніговій відроджену любов.



І нарешті вони співають разом: ,



Удвох ми підем до кінця, на захід в дальню путь, Туди, де змучені серця притулок віднайдуть!



- Ну ось, - зітхнув Древес. - Напевне, дуже легковажно, в ельфійському дусі - лише розспіваєшся, а вже й пісні кінець. А втім, слова приємні, чи не так? Ми, ентИ; могли б, певна річ, і довшу пісню скласти, було б коли… Але тепер час підійматися спати. Ви де б хотіли стояти вночі?



- Ми якось, знаєте, звикли спати лежачи,..- ввічливо виправив його Пін. - Ось, ці подушечки нам якраз стануть за перину.



- Спати лежачи? - здивувався Древес. - Ах, так-так, звісно… гм-гм… я й забув. Ось що означає поринути в спогади: я вас за своїх дітей сприйняв; Ну що ж, лягайте, а я постою під дощиком. На добраніч!



Меррі й Пін видерлися на ліжко велетня і зарилися в м’яке сіно, свіже, духмяне, тепле. Світло пригасло, але не можна було розрізнити Древеса: він застиг на порозі грота, з піднятими догори руками, водоспад обдавав його бризками, і кожна крапелька світилася, наче перлина, у м’якому



СВІТЛІ ЗІрОК.



Коли гобіти прокинулися, холодне сонце вже заглядало під склепіння Джерельних Покоїв. Древеса поблизу було. Меррі й Пін вийшли вмитися в басейні перед гротом, і саме тут до них долинуЛо знайоме бурмотіння й муркотіння, а невдовзі й сам господар з’явився в залі.



- Доброго ранку, Меррі! Доброго ранку, Піне! - вигукнув задоволений Древес. - Заспали, заспали, друзі мої. [69]



Я вже прогулятися встиг сотні на три кроків. Зараз підживимося й одразу на Віче.



Цього разу він наповнив їхні келихи з іншої кам’яної діжки. І на смак новий напій був не той, що вчора, - з гіркуватим запахом, поживний, як добрий сніданок. Гобі-ги заїли питво жменькою крихт від лоріенських хлібців, швидше за звичкою, ніж за необхідністю. Древес, чекаючи на них, наспівував щось незрозуміле і дивився на небо.



- А високо до цього Віча? - насмілився запитати Пін.



- Що? До Віча? - обернувся Древес. - Та це не гора! Віче - це загальні збори ентів. Ми давненько вже не збиралися, але нині багато хто обіцяв прийти. Отже, до полудня треба встигнути потрапити до Забороненого Урочища, як люди його називають.



Він посадив гобітів до себе на плече і, залишивши Джерельні Покої, вирушив на південь уздовж гір, що поросли нечастими купками беріз і горобини; вище, до самих вершин, темніли густі ялинники. Годину по тому Древес повернув у гущавину заповідного лісу; гобітам одразу стало задушливо, як учора, але тепер вони якось непомітно впоралися з духотою.



Древес ніби забув про гобітів, бубонів собі під носа нерозбірливо: бумбум, бурумбум, бур-бур-бум… і знову спочатку, лише тон та ритм увесь час змінювалися. І відкликалась глухомань, смутне бурмотіння йшло чи то з-щц землі, чи то із завалів сухого листя, а може, зсередини стовбурів. Але Древес навіть голови не повертав. Пін заходився було рахувати кроки велетня, дійшов до трьох тисяч і кинув. Раптом старий ент уповільнив ходу, підніс долоні до рота й прогудів: “Ум-м, ум-м!” І різноголоса луна відгукнулась: ум-м, умм, уммм… Древес рушив далі, щохвилини повторюючи заклик, і щоразу вигуки у відповідь лунали ближче й гучніше. .



Потім перед ними виросла щільна стіна живої зелені, на вигляд зовсім неприступна. Гілля невідомих дерев розходилося віялом одразу від коріння, цілковито вкрите сизим шкірястим листям; з густого переплетіння стирчали квіткові пагони з набухлими жовтими бруньками.



Древес зробив крок ліворуч - і в стіні появився проріз, а за ним - крута стежина. Ще крок - і відкрилася кругла, глибока улоговина, як чаша, з вінцем чагарника по краю. Вся чаша поросла м’якою травичкою, тільки посередині, [70] на самому дні, росли три стрункі білі берези. Стежина, якою спускався Древес, була тут не єдиною: із заходу на схід вели ще дві, і ними рухалися інші енти, а багато вже зібралися коло беріз. Гобіти ошелешено вертіли головами: вони очікували, що одноплемінники Древе-са будуть схожими, як схожі всі гобіти на погляд іноземця, а енти виявилися різними, як дерева в лісі. Один зростав у тіні та в тісноті, інший - на вільному сонечку, з одного насіння вийшов дуб, з іншого - горобина, ось так відрізнялися один від одного брати-енти. Літні бородані нагадували старі, але міцні дуби; інші - приземкуваті, з плисковатими руками - каштани. Енти молодші - високі, гнучкі, з гладенькою шкірою, як тополі чи клени; кучеряві, як липа чи горобина… Усього їх зібралося з півсотні. У перші хвилини Меррі й Піна приголомшило майоріння пишних зелених борід, ніг - довгих та коротших, тіл - струнких і окоренькуватих, багатопалих рук, розчепірених, як каштанове листя, чи вузьких та тонких, як вербове… Лише коли всі енти стали в коло, трохи схиливши голови, і почали придивлятися до двох незваних гостей на плечі Дре-веса, гобіти помітили, які схожі очі в цих диваків: нехай не такі глибокі, як у старійшини Древеса, але терплячі, вперті, задумливі, з таємничими зеленими іскорками.



А яка ж була їхня бесіда! Енти наче заворкували: хтось почав, інший підхопив, третій… і нарешті всі голоси звилися в єдину струну. Повільний наспів то гучнішав, то вщухав, час від часу спалахуючи сильніше то на одній частині кола, то на іншій. Пін нічого, ясна річ, не розумів, навіть окремих слів не міг розрізнити, але слухав із захопленням - такою чудовою здалася йому мова ентів; але потроху йому набридло. Час спливав, співу не видно було кінця, гобіт став підозрювати, що “неспішні” енти ще й не привітались один з одним. А якщо Древес влаштує поіменну перекличку, на це й трьох діб не вистачить. “Цікаво, - подумав Пін, позіхаючи, - як по-їхньому буде “так” і “ні”?”



І в ту ж хвилину Древес повернув до нього свою волохату голову.



- Егм-гм, шановний Піне, - сказав він, і енти всі разом замовкли. - Я знову забув, що вашому племені властива метушливість і нетерплячість. А втім, будь-хто швидко занудьгував би слухати промови, яких не розуміє. [71]



Можете поки оцо трохи погуляти. Я вже предстайив вас ентам, вонц вас розгледіли; переконалися, що ви - не орки, ї визнали правильність додавання нового рядка до переліку жителів землі. Більше ми поки що нічого не встигли, але для ентів і це немало, ми сьогодні швидко впораємося. А ви поки що прогуляйтеся, на північній стороні є джерело, там можна відпочити й напитися. Нам треба ще обмінятися деякими новинами, а тоді вже підійдемо до найголовнішого питання. Як тільки щось вирішиться, я вас знайду.



Він поставив гобітів на землю. Меррі й Пін, перш ніж піти, ввічливо вклонилися товариству. .Судячи із співучих рулад і блиску очей, ентам це сподобалося. Від нічого робити гобіти піднялися західною стежиною й визирнули з-за живої огорожі. Над урочищем підіймалися лісисті схили, а вдалині, над верхівками ялин, упиралися в піднебесся верхівки в сяючшгшОломах довічних снігів. Ліворуч, на південь, ліси хвилями спадали зі схилу й тонули в імлі, що приховувала ледь помішу смужку зелені - роханські степи.



- Ну ж бо, знавцю, скажи, з якого боку Ізенгард? - поцікавився Пін.



-г - Я не зрозумію, де ми знаходимося, - зізнався Меррі.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций