Ернест Хемінгуей Острови в океані: Частина друга - Куба — C. 4

Розміщено Шкільні твори в 17 января 2014





А Бойз поводився дедалі гірше. Того вечора, коли вони з Цапом застукали його на алігаторовій груші, він допізна блукав десь поза домом і не з’явився навіть тоді, коли господар лягав спати. Томас Хадсон спав тоді у віддаленому кінці будинку, на широкому ліжку в кімнаті, що мала у всіх трьох зовнішніх стінах великі вікна, крізь які проходив уночі свіжий вітерець. Прокидаючись серед ночі, він чув голоси нічних птахів, і тієї ночі так само лежав без сну й слухав, коли раптом почув, як Бойз скочив знадвору на підвіконня. Бойз був тихий кіт, але, опинившись там, він одразу ж занявчав, кличучи господаря, і Томас Хадсон підійшов до вікна й відхилив протимоскітну сітку. Бойз скочив до кімнати. В зубах у нього були два садових пацюки.

У місячному світлі, що линуло крізь вікно, кидаючи поперек широкого білого ліжка тінь від стовбура сейби, Бойз почав бавитися з пацюками. Він підстрибував і крутився, підбивав їх лапами й ганяв по підлозі, а тоді відтягав одного вбік і, на мить причаївшись, кидався на другого, і все це так само завзято, як колись, коли був ще кошеням. Потім поніс їх до ванної, і невдовзі Томас Хадсон відчув вагу його тіла, коли він скочив на ліжко.

- То ти лазив по деревах не для того, щоб їсти манго? - спитав його господар.

Бойз потерся об нього головою.

- Виходить, ти полював і сторожив нашу власність? Ах ти ж мій старий друзяка Бойз! Ну, а їсти ти їх що, не збираєшся?

Бойз лише терся головою об господаря та безгучно муркотів, а потім, стомлений ловами, заснув. Але спав неспокійно, а вранці не виказав ніякого інтересу до тих двох дохлих пацюків.

… Уже почало розвиднятись, і Томас Хадсон, що так і не зміг заснути, спостерігав, як займається на світ і як сірі стовбури королівських пальм поступово вирізняються із сірої світанкової імли. Спочатку він бачив тільки стовбури та обриси їхніх крон. Потім, коли дужче розвидніло, побачив, що пальми гнуться під сильним вітром, а ще згодом, коли за пагорбами почало сходити сонце, стало видно, що стовбури пальм білясто-сірі, їх похилені вітром крони - яскраво-зелені, трава на пагорбах - руда від зимової посухи, а вапнякові верхівки далеких пагорбів неначе вкриті снігом.

Він підвівся з підлоги, взув мокасини, накинув на плечі стару картату куртку і, залишивши Бойза спати на ковдрі, перейшов через їдальню до кухні, що містилась у кінці північного крила будинку. Надворі все так само бурхав вітер, і голе гілля фламбойянового дерева билось об стіни й вікна. В льодовнику не знайшлося ніякої їжі, і в кухонній коморі теж нічого не було, крім спецій, бляшанки з американською кавою, ще однієї з ліптонівським чаєм та арахісової олії для куховарства. Кухар-китаєць щоранку купував на базарі харчі на день. Томаса Хадсона не чекали, і китаєць уже, напевне, пішов по харчі для слуг. Тільки по з’явиться хтось із хлопців, подумав Хадсон, пошлю його до селища купити фруктів і яєць.

Він скип’ятив води, запарив у чайнику чай і поніс його з чашкою та блюдечком назад до кімнати. Сонце вже підбилося на небі, і кімнату заливало світло, а він сидів у великому кріслі, пив чай і в свіжому та яскравому зимовому сонячному світлі розглядав картини на стінах. Мабуть, треба деякі замінити, подумав він. Найкращі висять у спальні, а я тепер ніколи там не буваю.

З його крісла кімната здавалася після катера просто-таки величезною. Він не знав, яка вона завдовжки. Власне, коли замовляв мату на підлогу, то знав, а потім забув. Та хоч би яка вона була, а цього ранку однаково здавалася втричі довшою. Це одна з тих речей, що їх помічаєш свіжим оком, повернувшись на берег, - оце та ще те, що льодовник порожній. Зате відчуття, ніби все хитається, як ото катер у неосяжному морі, розбурханому шаленим північно-західним вітром, що знявся супроти потужної течії, тепер зовсім зникло. Відійшло кудись далеко від нього, як і саме море. Він міг побачити море й тепер, видивляючись із відчинених дверей цієї білої кімнати чи з вікон ген через пагорби, вкриті деревами й перетнуті стрічкою шосе, і через дальші голі пагорби, що колись були для міста природними укріпленнями, і через гавань та біле місто за нею. Але звідси море було лише синім маревом за далеким білим обширом міста. Воно було тепер таке ж далеке, як і все, що відійшло в минуле, і навіть підлога не хиталася більше під ногами, і він волів, щоб так воно все й лишалось, аж поки настане час знову виходити в море.

А найближчі чотири дні нехай у ньому гуляє німчура, подумав він. Цікаво, чи підпливає до них близько риба й чи ходить навкруги, коли вони стоять на глибині за такої негоди? І як глибоко сягає шторм? У цих водах риба є на будь-якій глибині, хоч би куди вони поринули. І їй, напевне, дуже цікаво. Днища підводних човнів мають бути доволі брудні, і риба неодмінно крутитиметься навколо. А втім, можливо, що й не такі вже брудні, коли взяти до уваги, яким курсом вони ходять. Але риба однаково крутитиметься. Він на мить уявив собі, як там сьогодні у відкритому морі, де здіймаються сині гори води і вітер зриває з їхніх гребенів білу піну, але зразу ж відігнав од себе це видиво.

Він простяг руку й погладив кота, що досі спав на ковдрі. Той прокинувся, позіхнув і випростав передні лапи, а потім знову скрутився клубочком.

- Я ніколи не мав дівчини, що прокидалася б разом зі мною, - сказав Томас Хадсон. - А тепер не маю навіть і такого кота. Та вже спи собі, Бой. І потім, це паскудна брехня. Мав я таку дівчину, і вона прокидалася разом зі мною, а то й раніш за мене. Тільки ти не знав її, та й взагалі не знав ніколи жодної путящої жінки. Не пощастило тобі, Бой. То й пропади все пропадом. А знаєш що, Бой? Треба б нам знайти якусь милу, хорошу жінку. Ми могли б обидва закохатися в неї. Якби ти зміг її утримувати, нехай би вона була твоя. Але я ніколи ще не бачив жінки, що могла б довго прожити, харчуючись садовими пацюками.

Чай на якийсь час заглушив у ньому голод, але тепер йому знову страшенно захотілося їсти. У морі він би вже годину тому добряче поснідав, а за годину перед тим, можливо, ще й кухоль чаю випив би. Коли вони вчора йшли назад, катер так кидало, що куховарити було годі, і він, не сходячи з містка, з’їв два бутерброди з солониною і товстими кружальцями сирої цибулі. А тепер був страшенно голодний і роздратований тим, що в кухні не знайшлося нічого попоїсти. Треба купити консервів і тримати їх тут на отакі випадки, подумав він. Але тоді доведеться поставити на буфет замок, щоб бути певним, що їх тут не під’їдять без мене, а я терпіти не можу, коли в домі замикають їжу.

Зрештою він налив собі шотландського віскі з водою, сів у крісло і взявся читати газети, що назбиралися за його відсутності, відчуваючи, як віскі притуплює голод і вгамовує нервове збудження перших годин, проведених удома. Сьогодні можеш напитися, коли хочеш, сказав собі Томас Хадсон. Після того, як складеш доповідь. Якщо і вдень буде такий холод, у “Флорідіті” навряд чи збереться багато людей. Та все одно приємно буде посидіти там знову. Він не міг вирішити, де йому пообідати: там-таки чи в “Пасіфіко”. В “Пасіфіко” теж холодно, подумав він. Але я надягну светр і пальто, а там є столик під стіною біля прилавка, куди не задуватиме вітер.

- Шкода, що ти не любиш їздити, Бой, - мовив він до кота. - А то б гульнули ми з тобою на славу.

Їздити Бой не любив. Йому щоразу здавалося, що його повезуть до ветеринара. Ветеринарів він і досі боявся. Зате Цап їздив би в машині залюбки, подумав Томас Хадсон. І на катері, певно, плавав би залюбки, якби не бризки. Треба б піти випустити їх усіх. Шкода, що я не зміг привезти їм якогось гостинця. Якщо знайду сьогодні в місті котячу м’яту, неодмінно куплю, і нехай увечері Цап, і Віллі, і Бой п’яніють донесхочу. Десь іще має бути трохи м’яти у шафі в котячій кімнаті, якщо вона не пересохла І не втратила сили. У тропіках вона дуже швидко втрачає силу, а в тій, яку вирощують на грядках, її взагалі немає. А добре було б, якби й ми, не коти, мали щось таке саме нешкідливе, як котяча м’ята, і з такою самою дією, подумав він. Чому в нас немає якогось подібного, зілля, щоб ми могли й собі отак безболісно п’яніти?

Дивно було те, що коти, які жили в домі, ставились до котячої м’яти по-різному. Бойз, Віллі, Цап, Самітників Брат, Малюк, Пухнастик і Бойовик аж трусилися за нею. А Принцеса, як називали слуги Бебі, голубу перську кицьку, ніколи й близько до неї не підходила, так само як і Дядечко Вовчик, сірий перський кіт. Щодо Дядечка Вовчика, настільки ж дурного, наскільки гарного, то в нього це могли бути або просто дурість, або ж надмірна обережність. Він ніколи на наважувався взяти до рота щось нове й підозріливо обнюхував будь-яку незнайому їжу, аж поки її з’їдали інші коти і він залишався ні з чим. Але Принцеса, бабуся всіх цих котів, розумна, делікатна, дуже принципова, аристократична й надзвичайно лагідна, терпіти не могла самого духу котячої м’яти й тікала від нього, наче від смертного гріха. Принцеса була напрочуд делікатна й аристократична киця, димчасто-сіра, із золотавими очима, мала витончені манери й дуже розвинене почуття власної гідності; та досить було подивитися на неї під час тічки, щоб збагнути, пояснити й, нарешті, наочно уявити собі причини деяких скандальних історій у королівських домах.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций