Олександр Грін Червоні вітрила — C. 4

Розміщено Шкільні твори в 16 января 2014





- Це все мені? - тихо запитала дівчинка.

Її поважні очі, звеселившись, заясніли довірою. Небезпечний чарівник, звичайно ж, не казав би так; вона підійшла ближче.

- Може, він уже прийшов… той корабель?

- Не так хутко, - заперечив Егль, - спочатку, як я казав, ти виростеш. Потім… що казати? Це буде, та й годі. Що ти тоді робила б?

- Я? - Вона поглянула в кошика, та, напевне, не знайшла там нічого гідного служити вагомою винагородою. - Я його любила б, - поспішно сказала вона й не зовсім твердо докинула: - Якщо він не б’ється.

- Ні, не буде битися, - сказав чарівник, таємниче підморгнувши, - не буде, я ручаюся за це. Йди, дівчинко, й не забудь того, що сказав я тобі між двома ковтками запахущої горілки й міркуванням про пісні каторжників. Йди. Нехай буде мир пухнастій твоїй голові!

Лонгрен працював на своєму маленькому городі, обкопуючи кущі картоплі. Піднявши голову, він побачив Ассоль, яка сторчголов бігла до нього з радісним і нетерплячим обличчям.

- Ну, от… - сказала вона, силкуючись опанувати подих і вхопившись обома руками за батьків фартух. - Слухай-но, що я тобі розкажу… На березі, там, далеко, сидить чарівник…

Вона почала з чарівника і його цікавого провіщення. Гарячка думок заважала їй плавно передати подію. Далі йшов опис зовнішности чарівника і - зворотнім ладом - гонитва за втраченою яхтою.

Лонгрен вислухав дівчинку, не перебиваючи, без посмішки, й, коли вона скінчила, уява швидко намалювала йому невідомого дідугана із запахущою горілкою в одній руці й іграшкою в другій. Він одвернувся, та, згадавши, що у великих випадках дитячого життя слід бути людині поважною і здивованою, врочисто закивав головою, примовляючи:

- Авжеж, авжеж… За всіма прикметами, нікому інакше й не бути, як чарівникові. Хтів би я на нього глянути… Але ти, як підеш знову, не звертай убік: заблукати в лісі неважко.

Покинувши заступ, він сів під низьким лозовим тином і посадив дівчинку на коліна. Страшенно зморена, вона силкувалася ще додати деякі подробиці, та спека, хвилювання і знемога хилили її на сон. Очі її злипалися, голова опустилася на тверде батькове плече, мить - і вона полинула б у країну снів, аж зненацька, занепокоєна раптовим сумнівом, Ассоль сіла прямо, з заплющеними очима, і, впираючись кулачками в Лонгренів жилет, голосно мовила:

- Ти як гадаєш: прийде чарівниковий корабель по мене чи ні?

- Прийде, - спокійно відказав матрос, - якщо тобі це сказали - значить, все правильно.

“Виросте, забуде, - подумав собі він, - а поки що… не варто відбирати в неї таку іграшку. Адже чимало доведеться в майбутньому побачити тобі не червоних, а брудних і хижих вітрил: здалеку - ошатних і білих, зблизька - подертих і загонистих. Подорожанин зажартував з моєю дівчинкою. Що ж? Гарний жарт! Нічого - жарт! Диви-но, як зморило тебе, - півдня у лісі, в хащах. А щодо червоних вітрил думай, як я: будуть тобі червоні вітрила”.

Ассоль спала. Лонгрен, діставши вільною рукою люльку, закурив, і вітер проніс дим крізь тин у кущ, який ріс із зовнішнього боку городу. Біля куща, спиною до огорожі, наминаючи пиріг, сидів молодий жебрак. Розмова батька з донькою надала йому веселого гумору, а запах добрячого тютюну налаштував добутливо.

- Дай, господарю, закурити вбогому чоловікові, - сказав він крізь лозу. - Мій тютюн проти твого не тютюн, а, сказати б, трутизна.

- Я дав би, - неголосно відказав Лонгрен, - таж тютюн у мене в тій кишені. Мені, бач, не хочеться будити доньку.

- Ото лихо! Прокинеться, знову засне, а перехожий чоловік взяв та й закурив.

- Ну, - заперечив Лонгрен, - ти не без тютюну все-таки, а дитина зморилася. Зайди, як хочеш, згодом.

Жебрак зневажливо сплюнув, надів на ціпка торбину і в’їдливо сказав:

- Князівна, певна річ. Втовкмачив ти їй у голову ті заморські кораблі! Ох ти, дивак з диваків, а ще господар!

- Послухай-но, - прошепотів Логрен, - я, либонь, розбуджу її, та тільки для того, щоб дати тобі добрячої прочуханки! Забирайся геть!

За півгодини жебрак сидів у трактирі за столом з десятком рибалок. Позаду них, то сіпаючи чоловіків за рукав, то знімаючи через плече шклянку з горілкою - для себе, звичайно, - сиділи гінкі молодиці з густими бровами й руками, круглими, мов камінці. Жебрак, скипаючи образою, оповідав:

- …Й не дав мені тютюну. “Тобі, каже, мине повнолітній рік, а тоді, каже, спеціяльний червоний корабель… по тебе. Позаяк твоя доля - вийти за княжича. Й отому, каже, чарівнику, вір”. Та я кажу: “Буди, буди, мовляв, тютюнцю дістати”. Таж він за мною півдороги біг.

- Хто? Що? Про що балачка? - чулися допитливі голоси молодиць.

Рибалки, насилу обертаючи голови, розтлумачували з посмішкою:

- Лонгрен з донькою здичавіли, а, може, ума рішилися, - ось чоловік розповідає. Чаклун був у них, так воно виходить. Вони чекають - тітки, вам не прогавити б! - заморського княжича, та ще й під червоними вітрилами!

За три дні, повертаючись із міської крамиці, Ассоль почула вперше:

- Гей, вішальнице! Ассоль! Поглянь-но сюди! Червоні вітрила пливуть!

Дівчинка, здригнувшись, мимохіть зиркнула з-під руки на затон моря. Відтак обернулася в бік вигуків; там, за двадцять кроків од неї, стояла купка дітей; вони кривлялися, висолоплюючи язики. Зітхнувши, дівчинка побігла додому.



ІІ



ГРЕЙ



Якщо Цезар вважав, що краще бути першим у селі, ніж другим у Римі, то Артур Грей міг не заздрити Цезареві стосовно його мудрого бажання. Він уродився капітаном, хотів бути ним і став ним.

Величезний дім, у якому народився Грей, був похмурий усередині й величний знадвору. До переднього фасаду прилягали квітник і частина парку. Найкращі сорти тюльпанів - сріблясто-блакитних, фіолетових і чорних з рожевою тінню, - звивалися в газоні лініями вигадливо кинутих намист. Старі дерева парку дрімали в розпорошеному півсвітлі над осокою звивистої річечки. Огорожа замку, позаяк це був справжнісінький замок, складалася із кручених чавунних стовпів, які були з’єднані залізним візерунком. Кожен стовп закінчувався зверху пишною лілією; ці чаші в урочисті дні наповнювалися олією, палаючи в нічному мороці предовгою вогненною шеренгою.

Греєві батько й мати були пихатими невільниками свого становища, багатства і законів того суспільства, стосовно якого могли казати “ми”. Частина їхньої душі, зайнята галереєю предків, мало гідна змалювання, друга ж частина - уявне продовження галереї, - починалася маленьким Греєм, що був приречений за відомим, наперед укладеним планом прожити життя й умерти так, щоб його портрет можна було повісити на стіні без шкоди для фамільної чести. В цьому плані була допущена невеличка помилка: Артур Грей народився з живою душею, яка й геть не була схильна продовжувати лінію фамільного накреслення.

Ця жвавість хлопчика почала даватися взнаки на восьмому році його життя; тип лицаря чудернацьких вражень, шукача і чудотвора, себто людини, яка з незліченного розмаїття ролей життя взяла найбільш небезпечну і зворушливу - ролю передбачення, намічався в Греєві, ще тоді, коли, приставивши до стіни стілець, щоб дістати картину, на якій було зображено розп’яття, він вийняв цвяхи із закривавлених рук Христа, себто просто замастив їх голубою фарбою, яку поцупив у матері. В такому вигляді картина видавалася йому більш стерпною. Захоплений своєрідним ділом, він почав було замащувати й ноги розіпнутого, та його застукав батько. Старий зняв хлопчика зі стільця за вуха й поспитав:

- Навіщо ти зіпсував картину?

- Я не зіпсував.

- Це робота славетного маляра.

- Мені байдуже, - сказав Грей. - Я не можу допустити, аби при мені стриміли з рук цвяхи й бігла кров. Я цього не хочу.

У відповіді сина Ліонель Грей, сховавши під вусами усмішку, впізнав себе й не наклав кару.

Грей невтомно вивчав замок, роблячи разючі відкриття. Так, на горищі він знайшов сталевий лицарський мотлох, книги, оправлені в залізо і шкіри, зотлілі одіння і зграї горлиць. В льоху, де зберігалося вино, він здобув цікаві відомості стосовно лафіту, мадери, хересу. Тут, у каламутному світлі шпичастих вікон, пригнічених скісними трикутниками камінних склепінь, стояли маленькі й великі діжки; найбільша, у формі плескатого кола, займала всю поперечну стіну льоху, сторічний темний дуб діжки лиснів, наче відшліфований. Серед барил стояли у плетених кошиках череваті пляшки з зеленого і синього шкла. На камінцях і на земляній долівці росли сірі гриби з тонкими ніжками; скрізь - пліснява, мох, сирість, квасний, задушний сопух. Величезне павутиння золотіло в далекому кутку, коли, надвечір, сонце видивляло його останнім променем. В одному місці було закопано дві діжки найкращого аліканте, яке існувало за часів Кромвеля, й погрібник, показуючи Греєві на порожній куток, не втрачав нагоди повторити історію славетної могили, в якій лежав мерлець жвавіший, ніж зграя фокстер’єрів. Починаючи розповідь, оповідач не забував спробувати, чи діє кран великої діжки, й відходив од нього, либонь, з полегшею на серці, позаяк мимовільні сльози надто вже великої радости блищали в його звеселілих очах.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций