Йоганн Вольфганг Гете Страждання молодого Вертера — C. 10

Розміщено Шкільні твори в 16 января 2014



Мене оточували велетенські гори, переді мною лежали безодні, зі скель спадали потоки, внизу струменіли річки, лісами й горами котилась луна. I я бачив, як усі ті незбагненні сили взаємно діяли й творили в глибинах землі, а на землі й під небесами аж кишіли найрізноманітніші створіння. Все, все заселене силою-силенною різних істот. А люди будують халупи, купчаться в них і гадають собі, що панують над усім широким світом. Жалюгідні дурні! Вони все вважають нікчемним, бо й самі дуже дрібні. Від неприступних гір, через пустелі, де не ступала людська нога, аж до краю незвіданого океану віє дух одвічного творця і радіє з кожної порошинки, яка живе і чує його. Ох, як часто прагнув я тоді полинути на крилах журавлів, що пролітали наді мною, до берегів неозорого моря, напитися п’янкого щастя життя з того пінявого келиха безмежності і хоч на одну мить, наскільки стане снаги в моїх кволих грудях, відчути радість істоти, яка все вбирає в себе і все відтворює.



Брате, сама згадка про ті години дає мені втіху. Вже саме намагання викликати це невимовне почуття, висловити його підносить мою душу і змушує мене вдвічі сильніше відчувати жах того становища, в якому я тепер перебуваю.



Перед моєю душею наче розсунулась заслона, і видовище безконечного життя змінилось на безодню вічно розкритої могили. Чи можеш ти сказати: “Ось те, що лишиться навіки!” - коли все минає, все мчить повз тебе, як вихор, і так рідко вичерпує до кінця всі свої життєві сили, коли - ах! - бурхливий потік усе забирає з собою, все поглинає і трощить об скелі? Нема жодної хвилини, яка б не пожирала тебе і твоїх близьких, нема жодної хвилини, протягом якої ти б не зруйнував чогось навколо себе, хоча б мимохіть. Найневинніша прогулянка коштує життя тисячам нещасних хробаків, один крок руйнує мурашники, з такими труднощами збудовані, і затоптує в ганебну могилу цілий невеличкий світ. Ах, не великі, рідкісні катастрофи світу вражають мене, не поводі, що змивають ваші села, не землетруси, що поглинають ваші міста. Серце моє вражає та руїнницька сила, що прихована у всій природі. Вона не створила нічого такого, що не зруйнувало б сусіда, не зруйнувало б її саму. I я аж нетямлюся зі страху. Навколо мене земля і небо, їхні творчі сили, а я бачу лише жахливу потвору, що вічно все поглинає, вічно ремигає.





21 серпня.



Надаремне я простягаю свої руки до неї, коли вранці прокидаюсь від тяжкого сну, надаремне шукаю її вночі біля себе, коли в щасливому, невинному сні мені привидиться, наче ми сидимо з нею на луці і я держу її руку і вкриваю незчисленними поцілунками. Та коли потім прокинуся, сльози струмком потечуть з пригнобленого серця, і я гірко й невтішно оплакую своє похмуре майбутнє.





22 серпня.



Справжнє лихо, Вільгельме! Моя працездатність обернулася в якусь тривожну апатію, я не можу байдикувати, але не годен нічого й робити. Зникла моя творча уява, любов до природи, книжки мені остогидли. Бо, коли людині чогось бракує, тоді їй усе немиле. Присягаюсь тобі, що часом я хотів би стати наймитом, аби тільки вранці, прокинувшись, мати яку-небудь мету, прагнення, надію на прийдешній день. Часто я заздрю Альбертові, коли бачу, як він сидить над паперами, по вуха загрузнувши в них, і уявляю, як би добре було опинитись на його місці. Мені вже кілька разів спадало на думку написати тобі й міністрові, щоб дістати посаду в посольстві. Ти ж бо запевняєш, мені не відмовили б у моєму проханні. Я навіть сам у цьому впевнений. Міністр здавна любить мене, давно хоче, щоб я присвятив себе якійсь роботі. Та я й сам інколи не від того. А потім подумаю добре та згадаю байку про коня, який, знудившись на волі, дав себе осідлати й загнуздати і якого потім мало не до смерті заїздили, то й не знаю, як бути. А що, любий друже, коли цей мій потяг до зміни становища - лише гнітючий внутрішній неспокій, що всюди мене переслідує?





28 серпня.



Справді, якби мою хворобу можна було вилікувати, то ці люди вилікували б мене. Сьогодні день мого народження, і вже рано-вранці я отримав пакуночок від Альберта. Розкривши його, я одразу побачив один із рожевих бантів, які Лотта носила на сукні, коли я тільки познайомився з нею, і які я ще тоді не раз прохав подарувати мені. Там були ще дві книжечки в одну дванадцяту аркуша, маленький ветштайнівський Гомер, видання, яке я так хотів мати, щоб, ідучи на прогулянку, не тягати з собою ернестівського. Бачиш, як вони вміють угадати наперед мої бажання і виявити дрібні, приязні послуги, які в тисячу разів дорожчі, ніж ті пишні подарунки, що тільки принижують нас і тішать марнославство того, хто дарує.



Я все цілував той бант, і з кожним разом у серці моєму озивалася згадка про блаженство, яким я був сповнений в ті недовгі, щасливі, неповторні дні. Вільгельме, так скоїлося, і я не нарікаю. Квітки життя - тільки марево! Скільки їх опаде, не залишивши й сліду після себе, і як мало з тих, що залишаться, дадуть зав’язь, а ще менше з тієї зав’язі достигне плоду. I все-таки й їх вистачає. Отож, брате мій, невже ми знехтуємо, занедбаємо, згноїмо стиглий плід, не споживши його?



Прощавай! Тепер чудове літо. Я часто вилажу на груші в Лоттиному садку і довгою тичкою здіймаю груші з самого вершечка. Потім подаю їй, а вона бере їх унизу.





30 серпня.



Бідолахо! Може, ти божевільний? Може, дуриш сам себе? Що означає ця бурхлива, нескінченна пристрасть? У мене тільки й молитви, що до неї, в моїй уяві нема іншого образу, крім її, весь світ для мене лише в ній одній. Побути кілька годин із нею - для мене велике щастя, але щасливі хвилини промайнуть, і я мушу знову розлучатися. Ох, Вільгельме, куди мене часом заводить моє серце!



Коли я посиджу в неї дві-три години, милуючись її постаттю, поведінкою, чудовим звучанням її слів, всі мої почуття поволі напружуються, як струни, у мене темніє в очах, я майже не чую сам себе, горло стискає, наче обценьками, потім серце моє починає шалено колотитись, намагаючись дати вихід стримуваним почуттям, та тільки збільшує їхнє збентеження. Вільгельме, я часто й сам не знаю, чи ще живу на світі, чи мене вже нема! А якщо іноді жури несила перемогти і Лотта не дозволить мені виплакати свою тугу, схилившись над її рукою, тоді я тікаю геть, мушу тікати! Блукаю далеко в полі, радісно спинаюсь на високу гору, продираюсь крізь гущавину лісу, прокладаю стежку в непрохідних хащах крізь живоплоти, крізь колючі терни! Тоді мені трохи легшає. Трохи! I коли я від утому й спраги дорогою трохи відпочиваю, часом навіть серед ночі, коли наді мною стоїть місяць уповні, а я сяду на скривлене дерево в глухому лісі, щоб дати спочинок збитим ногам, і, вкрай знеможений, задрімаю на світанку… О Вільгельме, самотнє життя в келії, волосяниця й вериги були б тепер втіхою для моєї змученої душі. Прощай! Я не бачу кінця своїм мукам, хіба що в могилі.





3 вересня.





Треба тікати! Дякую тобі, Вільгельме, що ти поклав край моїм ваганням. Уже два тижні виношую я думку, що треба її покинути. Вона знову в місті, у своєї товаришки. I Альберт… і… тікати!.. Тільки тікати!





10 вересня.



От була ніч! Вільгельме, тепер я все витримаю! Я більше не побачу її. О, якби я міг кинутись тобі на шию, милий друже, і в радісних сльозах вилити всі почуття мого збуреного серця! Тепер я сиджу тут, ледве переводячи дух, намагаючись заспокоїтись, чекаю ранку, бо, тільки-но зійде сонце, під’їдуть замовлені коні.



Ах! Вона спокійно спить, їй, мабуть, і не сниться, що ми вже більше не побачимось. Я відірвався від неї, у мене вистачило сили протягом двогодинної розмови не зрадити свого наміру. Боже, і якої розмови!



Альберт пообіцяв мені зараз же по вечері вийти з Лоттою в садок. Я стояв на терасі під високим каштаном і дивився на сонце, що заходило мені тут востаннє над чарівною долиною, над тихою річкою. Не раз стояли ми тут з нею, милувалися цим чудовим видовищем, а тепер… Я походжав по алеї, що була для мене така люба. Якась таємнича сила вабила мене сюди ще й до моєї зустрічі з Лоттою, і як ми зраділи, коли на початку нашого знайомства виявили, що ми обоє любимо це місце, справді одне з найромантичніших і найкращих з усіх, які мені доводилось бачити.



Найперше між каштанами відкривається далекий краєвид. Ага, пригадую, я вже тобі, здається, не раз писав, як буки високою стіною врешті змикаються, а густі кущі, що тісно зійшлись докупи біля їхнього підніжжя, роблять алею все похмурішою, аж поки в самому кінці вона переходить у невеличку, оточену з усіх боків деревами галявину, моторошно відлюдну. Я ще й досі пам’ятаю, яке дивне почуття охопило мене, коли я вперше потрапив туди опівдні.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций