Патрік Медіано Неділі у серпні — C. 5

Розміщено Шкільні твори в 16 января 2014



..



Вона все ще була в пальті, так наче збиралась піти, і я боявся, що залишусь у тій кімнаті сам. Сільвія сиділа не рухаючись, поклавши руки на бильця крісла



В її погляді промайнув відчай - той відчай, що охоплював і мене…



Та щойно вона спиняла погляд на мені, як усе мінялося. Може, вона розуміла, що ми з нею відчуваємо те саме… Сільвія всміхнулася до мене й тихо, так ніби під дверима хтось підслуховував, мовила:



- Не варто цим перейматись.







Низький голос диктора й музика на першому поверсі змовкли. Там, мабуть, вимкнули телевізор чи радіо. Ми лежали в ліжку. Завіски були розсунуті, і якесь тьмяне світло ледь розтинало темряву в кімнаті. Я бачив її профіль. Вона підклала під голову руки, і “Південний хрест” у неї на шиї сяяв. Сільвія не скидала його на ніч: вона була певна, що так його не вкрадуть.



- Тут якось дивно пахне, тобі не здається?



- Справді.







Коли я ввійшов до цієї кімнати вперше, від запаху цвілі мені перехопило в горлі. Я розчахнув вікна, та це не допомогло. Запах, мабуть, в’ївся в стіни, у крісло, у ковдру.



Я присунувся до Сільвії ближче, й запах цвілі розчинився в ароматі парфумів. То був важкий аромат, без якого я не міг жити; в ньому було щось ніжне й присмеркове водночас - мов той зв’язок, що поєднував нас.







Цього вечора в колишньому холі “Мажестіка” відбуваються щотижневі збори членів товариства “Далекі землі”. Щоб не йти до своєї кімнати, я міг би посидіти на одній з дерев’яних - точнісінько таких самих, як у парку,- лав і послухати лектора (в тих, перед ким він виступає, на грудях у кожного біле кружальце з синіми літерами ДЗ). Але вільних місць немає, і я тихенько рушаю попід стіною до сходів.



Нинішня моя кімната нагадує кімнату на віллі “Свята Анна” на вулиці Кафареллі. Тепер, узимку, тут такий самий запах, що йде від вологості, шкіри та старих дерев’яних меблів. З часом така обстановка починає діяти людині на нерви, але тоді на вулиці Кафареллі, із Сільвією, я мав інший настрій. А тепер у мене часом зринає таке враження, неначе я на ногах розкладаюсь. І тоді я заходжуюся переконувати себе, що це не так. І за мить те враження розвіюється, й лишається тільки байдужість, відчуття спокою і легкості. Ніщо вже не має ваги… Там, на вулиці Кафареллі, мене часом поймала тривога, і все ж майбутнє я бачив у світлих [12] барвах. Кінець кінцем ми виплутаємося з цього скрутного становища. Ніцца - лише перший крок на нашому спільному шляху. Дуже скоро ми поїдемо звідси геть, за кордон… Я був у полоні ілюзій. Я ще не знав, що це місто - драговина, в якій я непомітно для себе загрузну. І що мій шлях проляже тільки з вулиці Кафареллі на бульвар Сім’є, де я живу нині.



Другого дня після приїзду Сільвії була неділя. Ми сиділи на терасі кафе на набережній; вечоріло, і це було те саме кафе, з якого я колись побачив Вількура з його дивною сумкою через плече. Він також став однією з тих тіней, які пропливали тоді перед нами й на які ми дивилися проти світла; всі ті жінки й чоловіки здавалися мені такими старими… Я замикаюся в кімнаті, й мені стає страшно. Мабуть, тепер я - така сама тінь, як і всі вони… Того вечора тіні за сусідніми столиками неквапно пили чай. Ми з Сільвією спостерігали й за цими, й за тими, що повільно проходили Англійською набережною. Зимовий недільний вечір… І я знаю, ми думали про те саме: треба було знайти серед людей, що блукали тоді над морем, когось такого, хто купив би в нас “Південного хреста”.









Кілька днів підряд дощило. Я виходив під дощем по газети до кіоска біля парку Ельзасу й Лотарингії, потім вертався до вілли “Свята Анна”. Хазяйка годувала своїх пташок. Від дощу вона запиналася стареньким плащем та хусткою. Елегантна жінка років шістдесяти. Вимова паризька. Вона махала мені рукою, казала “Доброго ранку”, потім відчиняла одну по одній клітки далі, насипала зерна й зачиняла дверцята. Цікаво, що її привело до Ніцци?



Вранці ми, прокидаючись, чули, як дощ тарабанить по бляшаному даху невеличкого павільйону в саду. Ми знали, що так триватиме цілий день, і часто не вилазили з ліжка до самого вечора. Ми чекали, доки смеркне, щоб кудись піти. Вдень дощ, що лив на набережну, на пальми та білі будинки, полишав у серці почуття невимовного смутку. Здавалося, той безрадісний дощ просочується скрізь і скоро розмиє ці опереткові декорації ніжних кольорів довкола… Але вечір своїми неоновими вогнями розвіював відчуття спустошеності.



Саме під дощем я вперше відчув, що це місто стане для нас пасткою. Я тоді ходив по газети до кіоску на вулиці Кафареллі. Та коли я зайшов до кімнати, бадьорість повернулася до мене. Сільвія читала детектив, спершись на бильце ліжка й схиливши голову. Поки вона зі мною, боятися мені нема чого… На ній був світло-сірий светр, що підкреслював колір її волосся й блиск синіх очей; у ньому вона здавалася ще тендітнішою.



- В газетах є щось цікаве? - запитала вона.



Я перегорнув їх, сидячи на ліжку.



- Ні. Нічого.







Потім усе переплуталось. Образи минулого злилися в легку безформну масу, і вона розтягувалась, надувалась, мов куля, що виграє всіма кольорами, ось-ось лусне й назавжди щезне… Я вже не чув монотонного голосу лектора товариства “Далекі землі”, голосу, який долинав через мікрофон до моєї кімнати. Той голос і музика документального фільму (мабуть, про Тихий океан, бо бриніли жалібні акорди гавайських гітар) заколисали мене, і я заснув.



Вже й не пам’ятаю, коли ми зустріли Нілів - до чи після приїзду до Ніцци Вількура. Даремно я перебираю спогади, намагаючись знайти бодай якісь орієнтири; з’ясувати послідовність подій не вдається.



Зрештою, ніяких подій і не було. Ніяких. Та й саме слово “подія” сюди не підходить. Воно має означати щось несподіване, помітне. А тоді ні несподіваного, ні помітного нічого не сталось. Усе відбувалося спокійно, повільно, як повільно на канві килима вимальовується візерунок, як повільно проходять повз нас Англійською набережною перехожі.



Близько шостої ми вже сиділи на заскленій терасі кафе “Квіні”. В темряву з ліхтарів лилося тремтливе бузкове світло. Ми чекали, самі не знаючи чого. Ми скидалися на сотні й тисячі тих, що, як оце ми тепер, сиділи в Ніцці на терасах кафе Англійської набережної в різні періоди історії: вигнанці, росіяни, всілякі авантюристи, англійці, евакуйовані у “вільну зону”, круп’є-корсиканці з казино “Середземноморський палац”… Декотрі тут так і лишилися, сидять на тих самих місцях ось уже сорок років і цієї хвилини п’ють за сусідніми столиками чай. [13] А піаніст? Відколи щодня з п’ятої до восьмої вечора перебирає клавіші в глибині зали він? Якось я цим поцікавивсь. “Я завжди тут грав”,- була відповідь. Ухильна відповідь, так відповідають ті, хто знає чимало таємниць, що можуть скомпрометувати не одного… А втім, піаніст, мабуть, із тих людей, що й ми з Сільвією. І щоразу, коли ми заходили до кафе, він дружньо вітав нас кивком голови та кількома гучними акордами.



Того вечора ми засиділися на терасі довше, ніж звичайно. Відвідувачі помалу розходились, і в кафе зосталися тільки ми та піаніст. Це була пора, коли заклад порожнів перед вечерею. Офіціанти накривали столи в тій половині зали, де був ресторан. А ми… ми з Сільвією не знали, як згаяти решту вечора. Повернутися де вілли “Свята Анна”? Чи піти на вечірній сеанс у “Форум”? А може, чекати, просто сидіти й чекати?..



Вони підійшли до столика, що стояв неподалік від нас, і сіли поруч обличчям у наш бік. Він мав вигляд досить занедбаний - замшева куртка, лице виснажене, ніби дві ночі не спав… Зате в неї вигляд був дуже вишуканий: елегантна зачіска, вечірній грим, манто-здається, соболине…



Це сталося дуже просто й природно. Пригадую, через деякий час Ніл підійшов і попросив прикурити. Крім нас, на терасі нікого не було, і вони, мабуть, здогадалися, що кафе зачиняють.



- Невже нам нічого не принесуть? - сказав він, усміхаючись.- Про нас, мабуть, зовсім забули.



Офіціант неохоче рушив до них. Пам’ятаю, Ніл замовив подвійну каву, і це підтвердило мою думку про те, що він довго не спав. У глибині зали піаніст натискав по одній клавіші, ніби перевіряв, як звучить інструмент. Вечеряти ніхто не йшов. Офіціанти в залі стояли без роботи. І оті монотонні звуки піаніно… На набережній шурхотів дощ.



- А тут не дуже затишно,- зауважив Ніл.



Вона мовчки сиділа поруч із ним і курила. І усміхалася до нас. Між нами зав’язалася розмова.



- Ви живете в Ніцці?



- Так. А ви?



- Ми? Так. Ви тут у відпустці?



- Не дуже весело, коли в Ніцці дощ.



- Хоч би піаніст щось заграв… Аж голова болить від його бренькання,- сказав Ніл.



Він підвівся, зайшов до зали й рушив до піаніста. А Нілова дружина так само сиділа й усміхалась. Коли Ніл повернувся, залунали перші акорди “Нічного незнайомця”.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций