Ернест Хемінгуей Острови в океані: Частина третя - У морі — C. 10

Розміщено Шкільні твори в 15 января 2014



Він не любив підвісного мотора так, як Ара, і, запускаючи його, завжди з острахом думав про забитий бензовід, про згорілі свічки та про інші приємні сюрпризи, що їх могла піднести ця мала механіка. Та Ара ніколи не мав мороки із запалюванням. А коли мотор викидав якогось коника, він дивився на це як шахіст, що милується блискучим ходом супротивника.

Томас Хадсон вів шлюпку попід берегом, але Ара зайшов далеко вперед, і він його не бачив. Певно, він десь на півдорозі до Віллі, подумав Томас Хадсон. Та несподівано вгледів його майже біля самої мангрової бухти, де кінчався пісок і важкі зелені мангри сягали просто у воду своїм корінням, що скидалося на переплетене буре гілля.

А потім помітив щоглу, що стирчала з тих мангрових хащів. Нічого більше не було видно. Але він бачив Ару, що заліг за невеликою піщаною дюною так, щоб спостерігати з-за неї.

Томас Хадсон відчув колючий біль, що перебіг йому по голові, як ото буває, коли раптом побачиш зустрічну машину, що мчить просто на тебе. Але Ара, почувши звук мотора, обернувся й помахав йому. Томас Хадсон пристав до берега трохи навскоси й позаду від нього.

Баск заліз у шлюпку, тримаючи свого загорнутого в плащ “малюка” дулом уперед на правому плечі, обтягнутому старою смугастою сорочкою. Вигляд він мав задоволений.

- Кермуй навпростець протокою,- мовив він.- Там знайдемо Віллі.

- Це одна з тих шхун?

- Авжеж,- відказав Ара.- Але я певен, що вони її покинули. Скоро буде дощ, Томе.

- Ти щось бачив?

- Нічого.

- Я теж.

- Острів гарний. Я знайшов стару стежку до води. Але нею давно ніхто не ходив.

- На тому боці, де Віллі, також є вода.

- А онде й Віллі,- сказав Ара.

Віллі сидів на піску, підібгавши ноги й поклавши на коліна “малюка”. Томас Хадсон скерував шлюпку до нього. Віллі подивився на них. Мокре від поту чорне волосся звисало йому на чоло, видюще око було голубе й недобре.

- Де ви, розтуди вас, запропали? - спитав він.

- Коли вони тут були, Віллі?

- Судячи з г…. вчора,-відповів Віллі. - Чи треба сказати - з фекалій?

- Скільки їх?

- Здатних відкладати фекалії - вісім. Три з бігункою.

- Що ще?

- Тепер вони мають проводиря, чи лоцмана, чи як там його ще називають.

За проводиря вони взяли місцевого рибалку, що мав на острові хатину, криту пальмовим листям, і засолював та в’ялив на решітці нарізаний довгими смужками м’якуш баракуд, щоб потім збути китайцям, які скуповували цю солонину для роздрібних торгівців, а ті продавали її в своїх крамничках за тріску. Судячи з вигляду решітки, той рибалка встиг насолити й нав’ялити чималий запас риби.

- Тепер німчиська їсти багато-багато тріска,- сказав Віллі.

- Що це за мова?

- Моя власна,- відказав Віллі.- У нас тут кожен має свою мову, як от баски чи ще хто. А тобі моя не подобається?

- Розказуй далі.

- Спав тут коло вогонь,- провадив Віллі.- їв свинячий м’ясо. Той, що з острів-бійня. Німчисько-хазяїн не мав консерви чи ощадив.

- Припини цю чортівню й розказуй як слід.

- Масса Хадсон одначе гайнуй час до вечір через великий опад із шквальний вітер. То чом не послухай Віллі, славний слідопит пампас. Віллі говори свій власний мова.

- Зараз же припини.

- Слухай, Томе, а хто вже двічі знайшов німців?

- Що із шхуною?

- Шхуна капут. Гнилий дошка. Один у кормі геть нема

- Наразилися на щось, ідучи потемки без світла.

- Мабуть, що так. Гаразд, облишу чортівню. Вони вирушили далі на захід. Вісім чоловік і проводир. Чи, може, дев’ять, якщо їхній командир не міг піти до вітру, усвідомлюючи свою велику відповідальність, як ото часом і наш має деякі труднощі, а зараз саме лине дощ. Шхуна, яку вони покинули, вся геть просмерділа, бо загиджена свинями, курми та отим їхнім камрадом, якого ми поховали. Вони мають ще одного пораненого, але, судячи з бинтів, рани в нього не тяжкі.

- Гній є?

- Еге ж. Але чистий. Хочеш побачити все сам чи повіриш мені на слово?

- Я вірю всьому, що ти кажеш, але хочу подивитися.

Він побачив усе: сліди, попіл вогнища, де вони спали й готували їжу, бинти, чагарі, що правили їм за вбиральню, й заглибину в піску там, де ніс шхуни ввігнався в берег. Тим часом уже сипав рясний дощ і налітали перші хвилі шквалу.

- Надягніть плащі й сховайте під ними ninos,- сказав Ара.- Хоч як воно є, а ввечері я маю їх повкладати.

- Я допоможу тобі,- мовив Віллі.- Ми вже наступаємо їм на п’яти, Томе.

- Простір перед ними величезний, а тепер вони ще мають проводиря, який знає місцевість.

- Ти завжди все розважиш по-своєму,- сказав Віллі.-Що він там знає такого, чого не знаємо ми?

- Та, певне ж, багато чого.

- Ну й біс із ним. А мені б тепер швидше на корму та помитися з милом. Чортзна-як хочеться добряче намилитись і стати під прісну воду.

Тепер уже періщила така злива, що коли вони вийшли з-за мису, то не могли побачити свій катер. Шквал посунувся до океану й був такий шалений, а злива така густа, що побачити катер було не легше, ніж розгледіти щось крізь стіну водоспаду. Всі баки враз наповнить, подумав Томас Хадсон. Уже тепер, мабуть, з водостоків так і цебенить.

- Скільки ж це днів не було дощу, Томе? - запитав Віллі.

- Треба буде подивитись у судновому журналі. Здається, більш як п’ятдесят.

- Схоже на те, що це вже клятий мусон починається,- сказав Віллі.- Дай мені черпак, треба вилити воду.

- Гляди, щоб не затекло на nino.

- Його приклад у мене між ногами, а дуло під лівим плечем плаща,- відказав Віллі.- Йому ще ніколи в житті не було так затишно. Дай-но черпак.

На кормі катера всі купалися голяком. Намилювалися, переступаючи з ноги на ногу, нахиляючись проти струменів дощу, а тоді підставляли під них намилені місця. Всі були засмаглі, але в цьому примарному освітленні здавалися зовсім білими. Томасові Хадсону пригадалося купання у Сезанна, тоді він розважив, що такий сюжет краще втілив би Ікінс. А потім подумав: слід би намалювати оце все самому - і невеличке судно на тлі бурхливої білопінної хвилі, що накотилася крізь сіру запону дощу, і чорну хмару нового шквалу, і короткий просвіток сонця, від якого стали срібними струмені дощу й заблищали тіла купальників на кормі. Він підвів шлюпку до борту, Ара закинув линву, і вони були вже дома.



XI

Увечері, коли дощ припинився і він перевірив усі місця, де після тривалої суші почало протікати, й пересвідчився, що скрізь підставлено каструлі та миски, а самі ті місця позначено олівцем, вони втрьох з помічником і Арою розподілили вахти та обов’язки, а тоді обговорили й погодили між собою всі інші питання. А після вечері, коли внизу засіли за покер, Томас Хадсон піднявся на свій місток. Він узяв із собою обприскувач, надувний матрац та легку ковдру.

Він хотів просто полежати, ні про що не думаючи. Часом це в нього виходило. Часом він міг думати про зорі, не замислюючись над їхніми загадками, про океан - не пов’язуючи з ним щоденних справ, про схід сонця - не турбуючись про те, що він принесе.

Він почував себе чистим з голови до ніг, вимившися з милом під зливою на кормі, і думав: от і полеж собі просто так, тішачись тим, що ти такий чистий. Він знав, що ні до чого тепер думати про Томову матір, ані про те, що вони колись робили, і де бували разом, і як порвали одне з одним. І про Тома думати було ні до чого. Томас Хадсон облишив це ще тоді, коли дізнався.

Ні до чого було думати й про двох інших. Їх він також утратив і думати про них собі не дозволяв. Усе те він проміняв на нового коня і оце тепер їхав на ньому. Тож лежи отут, почувай себе чистим після тієї купелі з милом під зливою і зроби добре діло: ні про що не думай. Ти ж уже навчився хоч на якийсь час позбуватися думок. Може, так і заснеш, і тобі насниться щось веселе чи гарне. Просто лежи собі тихенько, і вдивляйся в ніч, і ні про що не думай. Якщо Пітерс щось зловить, Ара чи Генрі збудять тебе.

Невдовзі він таки заснув. Він знову був хлопцем-школярем і піднімався верхи крутим схилом міжгір’я. Раптом гори зникли, і він опинився на піщаній відмілині біля прозорої річки, такої прозорої, що він бачив камінці на дні, а тоді задивився, як біля самого берега знавісніла форель одна перед одною кидається за комахами, що пливуть за водою. Він сидів на коні й дивився на форель, коли його збудив Ара.

В радіограмі говорилося: “Провадьте ретельний пошук далі на захід”,- і в кінці стояв кодовий підпис.

- Дякую,- сказав Томас Хадсон.- Як буде щось іще, несіть мені.

- Ну звісно. А поки що спи, Томе.

- Мені снився гарний сон.

- Не треба розказувати,- мовив Ара.- І, може, він справдиться.

Томас Хадсон знову заснув і, засинаючи, усміхнувся, бо подумав про те, що й так уже виконує цей наказ і провадить пошук далі на захід. І забрався вже далеченько, подумав він. Мабуть, куди далі, ніж вони собі там гадають.

Він спав, і йому снилося, що його хатина згоріла і хтось убив його оленятко, яке вже виросло на молодого оленя. І хтось убив його собаку, і він знайшов його під деревом мертвого й прокинувся геть спітнілий.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций