Толстой і релігія

Розміщено Стислі перекази в 20 ноября 2014

У дискусіях про ставлення церкві та інтелігенції брав активну участь А. У. Карташов. Він пропонував триматися «у своїй слововживанні» широкого «всеосяжного містичного поняття Церкви як і справу тілі Христовому», і тоді, стверджував він, може бути головне запитання дебатів – питання про розподіл інтелігенції та церкви: «Мені здається, що правове поняття Церкви свідомо брали у вузькому значенні офіційних представників церкві та церковного відомства, минулих духовну школу і богословствующих у її дусі». Найактуальнішою на початку 1900-х років була тема «Лев Толстой і російська церква», особливо у світлі котре потрясло російське суспільство «Визначення» Синоду у лютому 1901 року про «відпаданні графа Л. Толстого від церкви», сприйнятого як відлучення. По зауваженню М. Бердяєва, «відлучення це церковного, а світського походження… Той, хто захищає відлучення, потрапляє у двозначну ситуацію, бо змушений захищати заходи нинішньої церкви, яку стоять Побєдоносцев і бюрократія». І слід зазначити, що досі пір, як писав письменник А. Варламова, всі ці події залишається «больовий точкою сучасності», цю тему досі «нуртує суспільство», – стверджує політик В. Рижков, свідчать рясніють багато публікацій останніх. І століття тому, одразу на порозі двадцятого століття, слова на захист Л. Толстого звучали з вуст журналістів: редактора «Журналу всім» У. Миролюбо-ва, котрий стверджував, що «Л. М. Толстой – істинно релігійний людина», що він наводив «до релігії нерелігійних російських людей-интеллигентов»; публіциста «Вісника Європи» До. До. Арсеньєва; співробітника «Російського слова», священика Григорія Петрова; секретаря «Нового шляху» Є. А. Єгорова, заявив, що постанову Синоду про відпаданні Толстого від церкви має лише «значення богословського думки ієрархів». У усних і більшістю друкованих виступах переважала різка антитолстовская позиція. Лише окремі представники церкви – у тому числі А. У. Карташев – стверджували, що «Синод, звісно, не справжній собор», що Достоєвський вже казав «паралічі» російської церкви. І Карташевым поставили запитання: «Наскільки відгук російської церкви на вчення Л. Толстого стоїть у через відкликання зазначеним Достоєвським явищем?». Беручи участь у церковно-громадського і діяльності, Карташев прагнув накреслити програму взаимоотно-шений між церквою та державою. Їм написано чимало статей на злободенні теми. І його статті про Л. Товстому (див. також статтю 1912 р.) написані пером ученого-богослова, і публіциста. Опублікована в 1908 року у газеті «Йдеться» стаття «Лев Толстой, як богослов», написана молодим тридцятитрьохрічним ученим, втягнутим у бурхливу передреволюційну епоху, коли намітився прагнення зближенню інтелігенції та церковних діячів. А. У. Карташеву потрібно було у статті врахувати «політику моменту», контекст епохи, оцінку «релігійних писань Толстого зараз». Богослов-публицист ясно усвідомлює труднощі поставленої проти нього завдання: «З одного боку, громи православній церкві на… який дерзає пом’янути добрим словом релігійну діяльність великого письменника», з другого – необхідність похвали ювіляру. «Політика моменту» полягала у найважливіших політичних вимог і духовних питаннях, палко яке обговорювали на засіданнях релігійно-філософських зборів та наукових товариств. Звідси полемічна загостреність статті: «Час перестати себе обманювати» чи «це чиста міф, придуманий страхополошними ревнителями церковного авторитету для прикриття зяючої прірви свідомості між правдою церкві та правдою життя». Статтю написано на злободенність публицистом-богословом, які прагнуть живих змін у житті церкви, коли, за його словами, «все молода і талановите потяглося створення богослов’я, що з життям і моральністю». Розглядаючи відносини Левка Миколайовича Толстого і Церкви, неправоту церкви Карташев бачить «в підозрілої непослідовності» і запитує, досі хвилюючий багатьох: чому церква підняла голос саме у Толстого, а чи не на «безліч представників російського суспільства – учених, письменників, громадських діячів, безпосередньо чи опосередковано що руйнують світогляд церкви?». І категорично заявляє: «Відлучати чи всіх, чи нікого». На думку Карташева, Лев Толстой – великий богошукач. Навіть «відринутий церквою», – стверджує церковний публіцист, «Толстой провів незгладиму борозну у свідомості як окремих богословів, а й у історії російського богослов’я взагалі». Головну заслугу Толстого критик бачить у тому, що мимоволі письменник проповідує вчення Христа у світі, і
«служіння у цьому напрямі величезно». «По сміливому почину Толстого, слова “Бог” і “Христос”, - продовжує він, – перестала бути забороненими російського інтелігента, а почасти й у світі», бо «слава Євангелія від цього тільки умножалась». Цей вислів визнання А. У. Карташовым-богословом величезного значення толстовської релігійної проповіді дуже багато означають і сьогодні розуміння духовного шляху Льва Толстого. З традиційною церковною ж погляду (і православного літературознавства), стверджувалося, що «виняткові дари, властиві Толстому, позначилися позитивно лише у художній творчості. Під всіх інших галузях – руйнував»; ще більше категорично думка Р. Флорівського: «Толстой був релігійно бездарний». У статті А. У. Карташева, як та низці статей світських і церковних публіцистів – З. Франка, М. Бердяєва, У. Свєнціцького, У. Экземплярского – відзначалося позитивне значення религиозно-нравственной проповіді Льва Толстого. Характерна стаття У. Свєнціцького, котрий стверджував, що «у сфері релігійним усвідомленням заслуга і значення Толстого у цьому, він у ХХІ столітті, освічений і геніальна людина, заявив перед людства, що українці релігія відходила до області перекази, що лише вона тільки й може дати дійсне знання людині». То свідчення те, що діалог із Толстим міг відбутися; шлях щодо нього відкрито й сьогодні.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций