Толстой як богослов

Розміщено Вільні теми в 19 февраля 2014

Антон Володимирович Карташев (1875 – 1960) – відомий богослов, історик церкви, громадський діяч, публіцист – посідає особливе місце серед діячів російського релігійного відродження початку ХХ століття. Випускник Санкт-Петербурзької Духовної академії, 1900-го роках – доцент, потім професор кафедри історії російської церкви. У 1917 року – останній обер-прокурор Священного Синоду, котра внесла законопроект нова форма державної в зв’язку зі церквою. Вважаючи, що «непристойно було зберігати стару посада і старе ім’я “обер-прокурора” – символу 200-літнього “полону” церкви державою», він скасував цю посаду, став міністром віросповідань Тимчасового уряду, членом Помісного Собору 1917 – 1918 років. У еміграції з 1919 року – одного з засновників і професорів Свято-Сергиевского Богословського інституту, у Парижі (1925 – 1960). Його предками були крестьяне-туляки, вивезені на Урал. Він блискуче закінчив Пермську духовну семінарію, і після закінчення їх у 1894 року прийшов на казенний кошт до навчання у Санкт-Петербурзьку Духовну Академію, де у нього планувалася професорська кар’єра: після успішної захисту роботи «Слов’янські переклади творінь св. Іоанна Златоуста» Карташев залишили при кафедрі історії російської церкви, одержав звання доцента. З 1903 року публікується у журналі академії «Християнське читання», тижневику «Церковний вісник»; відгукуючись на гостроту поставлених тим часом церковних проблем, друкує у журналі «Новий шлях» (під псевдонімами: Уральський, Романський) статті з питанням церковної відчуття історії і по суспільно-політичних проблем, виступаючи у дусі церковного реформаторства. Виступи молодий науковець був в позацерковному пресі залишилися поза увагою Синоду, і ректор академії Сергій (Страгородский) запропонував або йому залишити публічну діяльність, чи залишити академію. Карташев віддав перевагу громадської діяльності і став відверто публікуватися в газетах «Слово», «Російське слово», «Йдеться», «Країна». Певний час брав участь у виданні газети «Вісник життя». У пресі він жваво зачіпає все жагучі теми сучасної церковності. Ревнитель істинного з лудіння церкви, Карташев відкрито характеризував церковній політиці держави. Саме тоді їм видано роботи, заклали його основу майбутньої фундаментальної «Історії російської церкви»: «Короткий историко-критический нарис систематичної обробки російської церковної історії» (Санкт-Петербург, 1903); «Російська церкву у 1904 р.» (Санкт-Петербург, 1905); «Російська церкву у 1905 р.» (С.-Петербург,1906). У тридцять років Карташев стає водночас відомим ученим, викладачем, громадським діячем. Йому вже стають тісні узкоконфессиональные рамки богослов’я, і він активно входить у вир громадської боротьби. Початок століття відрізнялося широким інтересом інтелігенції до проблем російської церкви, серед російської інтелігенції виникло яскраве релігійно-філософське рух. У столицях і великих містах Росії було створено релігійно-філософські зборів, братства, суспільства, викликані до життя зростаючим увагою російського суспільства до релігійним тем. Тут йшов живої обмін думками з питанням віри, про роз’єднаності духівництва і мирян, духовної і світським друку. Релігійно-філософські зборів сколихнули богословську думку. Серед учасників що виникли напередодні першої російської революції релігійно-філософських зборів у Петербурзі був А. У. Карташев. З. Гіппіус записала у щоденнику: «З усіх помітнішою був Карташев, розумний, дивний, балакучий зборах: відразу ніби з того табору який перейшов до наш, в наші думки». Пізніше він став ініціатором і стає головою Петербурзького філолофсько-релігійного суспільства (1907 –1917). Пошуки шляхів відновлення церковному житті зблизили його з гуртком Д. З. Мережковського, з У. П. Свенцицким і У. Ф. Эр-ном, що становили ядро освіченого ними «Християнського братства боротьби». Зустріч духівництва та інтелігенції, спробу відкритої дискусії представників церкві та літераторів підтримали церковні ієрархи: Антоній (Вадковский), чия підпис як «найпершого члена Синоду» першим стояло серед котрі підписали «Визначення» Синоду про Л. Товстому; Антоній (Храповицький), вважається «винуватцем відлучення» Толстого; і Сергій (Страгородский)4, тоді молодий сорокарічний ректор Санкт-Петербурзької Духовної академії. Наприкінці 1890-х - початку 1900-х років Антоній (Храповицький) і архієпископ Сергій (Страгородский) були однодумцями, найближчими сподвижниками митрополита Антонія (Вадковского). «Найкраще з російських архієреїв», – так відгукувався п
ро своє близького друга архієпископ Антоній (Храповицький). Але крізь двадцять років вони виявляться непримиренними противниками – очолять дві основні Росіяни Православні церковні юрисдикції: Антоній (Храповцкий) з 1921 року по скону очолював Російську зарубіжну православну церква, Сергій (Страгородский) з 1927 року – Російську православну церква як Місцеблюститель Патріаршого Престолу, в 1943 року як Патріарх. На порядку денному стояли головні запитання – реформування церкви, активне включення їх у суспільно-політичне життя. Звучали міркування тому, що таке неспотворена, справжня церква Косьми і справжнє суспільство: «У наших лікарів, курсистках, студентів, які йшли в голодний рік служіння ближньому – була несвідома “релігійність”, оскільки вірні вони були істинної любові до “землі”», як і зазначив Д. Філософів, «віра у Бога була в них підмінена вірою в прогрес, цивілізацію, в категоричний імператив».


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций